Василь Піткалюк: «Люди віддали тут своє життя»
Категорія: Люди

Василь Піткалюк: «Люди віддали тут своє життя»

Василь  Олександрович працює на «Промприладі» (Тоді завод називався ще «Геофізприлад») з середини 70-х. Понад сорок років чоловік пропрацював цехах, які зараховують до числа найважчих. Попри те, Василь Піткалюк не скаржиться на важку роботу, а радше на те, що тепер її мало.

Зі Сходу на Захід: севастополець Олексій Шубін

 

Я корінний севастополець. Жив собі, не тужив до дев’ятого березня минулого року. Весело все й тихо було. Але врешті-решт життя стало нестерпним. Влітку я частіше бував у ФСБ та міліції, аніж на морі. Робили обшуки в мене вдома і на роботу приходили. Так що я вирішив шукати нового життя поза межами окупованого Криму.

Я працюю в ресторанному бізнесі вже років десять. Освіту маю іншу, але хто в нас працює за освітою. Останнім місцем роботи був популярний бар у Севастополі. Унікальне місце.

В Криму всі, хто проти окупації, автоматично стають бандерівцями, а в нашому колективі таких було відсотків сімдесят, включаючи одного з власників.

Він і досі працює, йому складно виїхати – багато що втрачати. Хоча ситуація тяжка і з цінами, і з постачальниками. Пару днів тому я подивився їхнє нове меню. Якщо раніше в нас одна з найпопулярніших піц коштувала 60 гривень, то зараз це десь 180 гривень.

Я мешкав більш-менш постійно у Криму до середини грудня. У вересні з друзями пішли в похід на Синевир, а відправною точкою був Франківськ. Потусувалися тут пару днів, і я подумав: цікаве місто, маленьке, затишне, можна в ньому спробувати пожити.

Проблеми з моїм патріотизмом і націоналізмом в мене були ще зі школи. Але не серйозні – на рівні сварок і суперечок з однокласниками. В університетські часи, коли був Помаранчевий майдан, я мешкав у Києві і час від часу їздив до Севастополя. З групкою однодумців ми якось вийшли на центральний майдан міста, на мітинг за Януковича, з помаранчевими шарфиками. Спочатку на нас кидалися бабульки – це рушійна сила українського комунізму, дебілізму і всього іншого. Але їх можна зрозуміти. Це пояснює історія Севастополя. Після Другої світової його відбудовували насамперед як військову базу. Туди переселяли кадрових військових за видатні заслуги перед Союзом і адміралів-генералів на пенсії. У них були суперові умови для життя в Севастополі.

Тому законсервований совок там живе і житиме ще не одну сотню років. Вони так і виховують наступне покоління: Союз – це було круто, а Росія – це і є Радянський союз.

Я був активicтом Всеукраïнськоï молодiжноï громадської організації «Студентське братство». Поза студентськими проблемами ми боролися за те, щоб росіяни повернули Україні маяки – від Євпаторії і до Керчі вони були окуповані росіянами. Хоча за нашим законодавством це стратегічний об’єкт і не може передаватися в оренду. Ми пікетували маяки і штаб флоту. Їздили якось на маяк Сарич. Наглядач маяка був громадянином України із проукраїнською позицією, але навколо нього – військове містечко Російської Федерації. Ми прийшли до нього, але нас не пускали: «Эти львовские бандеровцы сюда не попадут». Львів’ян серед нас не було.

23 лютого відбувся найбільший мітинг в історії Севастополя – за «відновлення конституційного ладу», «антибандерівський». Виступав губернатор – а в Севастополі ніколи не обирали мера, дякувати богу, бо давно обрали б проросійського – і закликав остудити гарячі голови. Казав, що Севастополь – це Україна, ставав на коліна. Але врешті його усунули, обрали народного мера-громадянина Росії, відомого в Севастополі бізнесмена.

Ми з друзями і знайомими допомагали українським військовим харчами чи просто моральною підтримкою. Дізнавалися від них, що насправді відбувається – ясна річ, що ані російському, ані українському телебаченню тоді довіряти було не можна.

І от прийшло дев’яте березня, 200-річчя Шевченка. Тоді зібрався великий проукраїнський мітинг, 200 чи 300 осіб. Це рекорд для Севастополя.

На ці шевченківські заходи ходили раніше переважно люди літнього віку, а тоді було багато молоді, серед них і частина ультрас ФК «Севастополь».

Жодного червоно-чорного прапора не було, всі стояли з державними прапорами і стрічками. В мене досі на гаманці та стрічка. Радикальних закликів не було, але для Севастополя радикалізм – це сотня осіб з державними прапорами. Ми зорганізувалися в самооборону, бо зрозуміли, що будуть провокації. І вже за півгодини після початку мітингу з’явилися активісти з російськими прапорами. Почалися словесні перепалки. Ми намагалися їх заспокоїти, казали: «Чуваки, здесь водки не наливают, мы стихи тут читаем». А потім приїхало ще два великі автобуси з тітушками. Почалися вже серйозніші образи.

Але спровокувала все поведінка міліції. Вона стала до нас обличчям,  а не спиною, як мало бути, коли охороняє мітинг. В кожного на палиці були георгіївські стрічки. Ми почали сперечатися з ними, типу «що ти на себе начепив, у тебе тризуб на лобі, а ти як шавка москальська». Зрештою, вирішили припинити той мітинг – могли постраждати літні люди. І коли вже більшість людей розійшлася, наша самооборона, осіб зо двадцять, почала відходити до будівлі адміністрації. І бачимо – на нас сунуть чоловік сорок. Кілька жіночок за сімдесят казали нам: давайте ми постоїмо, прикриємо вас, вони ж на нас не кинуться. Але ж це не по-козацьки. Ми думали так: нас двадцять, їх сорок, силі більш-менш рівні. І от міліція, яка до того нас розділяла, розвернулася і пішла собі, а ці почали бігти на нас. Відтиснули на паркову, де чекало ще десь 80 осіб. І почали нас потроху вбивати. Мене достатньо швидко завалили і вп’ятьох чи всімох добряче пом'яли під ялинкою, так що я не багато пам’ятаю з тих подій.

Звідтам нас забрали у райвідділок. Добре, що там був один знайомий сержант, який порадив, що робити і як поводитися. Зрештою вони просто переписали наші дані і відпустили.

На роботі ми домовилися, що про політику не говоримо, і гостям заборонили. Так само і не пускали людей з російськими прапорами: або заберіть прапор, або не зайдете.

Справжні проблеми почалися з часу перших сутичок на сході, після Маріуполя. Мене вперше викликали, мабуть, в кінці травня, до відділу з боротьби з екстремізмом. Прийшли до мене додому, але я не відчинив двері. Лишили записку, передзвонив. Вони кажуть: «Хотілося б зустрітися». Ну, думаю, ладно, і так не злізуть. Прийшов, питаю, чи є в них підозра, що я екстреміст. Казали, що просто хотіли дізнатися мої політичні погляди, питали про ставлення до того, що Крим тепер – Росія. Я відповідав, що різко негативне. Але вони і так знали про мене все, хотіли хіба дізнатися адреса-паролі-явки інших активістів.

Ніби поговорили – й поговорили. Але потім дзвонять мені з ФСБ з повісткою. Я прийшов і побачив, що в тому кабінеті було більшість немісцевих. Взагалі не знали, що відбувалося.

Я їм розповів про події дев’ятого березня. Кажу: «Фашисти на нас напали. – Які фашисти? – Ну, ваші російські фашисти, били людей за синьо-жовті стрічки чи прапори – Як так?». Коротше, за літо я двічі був у міліції і тричі у ФСБ.

Напередодні Дня незалежності зібралася нас групка активних патріотів. Домовилися зробити такий собі флеш-моб на місці пам’ятника Сагайдачному. Його зняли ще навесні і відправили, здається, до Харкова. Нас зібралося до десяти осіб, ми розгорнули прапори, поклали квіти до пам’ятника, заспівали гімн – і тоді з навколишніх будинків почали кричати «бандеры проклятые». Викликали поліцію і ми тікали, хто куди міг.

Мене там ніхто не міг впізнати – я ховав обличчя. Але вже наступного дня ФСБ прийшли до мене з обшуком. Вилучили мій старий телефон, лептоп. Кілька книжок їм не сподобалося: збірка «Творча спадщина Симона Петлюри», «Московство» Павла Штепи з підписом Левка Лук’яненка і Статут української республіканської партії. Статут лишили, щоправда. Тут я вперше подякував своєму американському другу, що він мені колись порадив користуватися BlackВerry, бо в ньому можна зашифрувати всю інформацію. В принципі, єдине, що могло там викликати питання, – це pdf-файл «Інструкція для стрільця УНСО» з усіма видами стрілецької зброї, що є в українській чи російській армії ми міліції. Я не пригадаю навіть, звідки воно в мене в телефоні взялося і чи я його читав. 

За тиждень я пішов забирати свої речі. Там були загалом адекватні люди – більшість таких, хто просто ходить на роботу. Але ж їм ставлять плани «разоблачить 15 террористов». З ними була нормальна бесіда, без наїздів. І вони розуміли, що мають справу не з дурником, якого можна налякати.

У свій останній візит я вже ледь не ногами відчиняв двері їхнього кабінету з привітанням «Слава Україні». Вони мені: «Шубин, ты охренел?». Я кажу, ні, це неправильна відповідь, правильна – «Героям слава!». Один навіть відповів: «Ну, героям слава». Він був з Воронежа чи десь звідти.

У вересні-жовтні було більш-менш спокійно. Я багато їздив по Україні. Помітив, що до мене почали прискіпливіше ставитися, перевіряти на кордоні, що я вожу і так далі. І знову прислали повістку на 10 чи 11 грудня. А вже на восьме я мав квитки і вирішив, що повертатися поки що не буду.

Фото: Світлана Ославська. 

Читайте інші розмови із циклу «Зі Сходу на Захід»:

Зі Сходу на Захід: громадська активістка Катерина Духнич

Розмова з поетом, культурним менеджером і громадським активістом з Луганська Ярославом Мінкіним

Розмова з істориком з Луганська Русланом Єгоровим

Розмова з дизайнером з Макіївки Валерієм Нужним

«Нам ніхто нічого не винен»: як переселенці у Франківську планують створити агротехнопарк

«Станція «Харків»: на страх немає часу

Зі Сходу на Захід: ілюзіоніст Петро та художниця Анастасія Малійови

Зі Сходу на Захід: співвласниця Urban Space 100 Оля Дятел

Зі Сходу на Захід: як подружжя з Луганська відкрило ресторацію у Франківську