Творчі індустрії: різьбяр Микола Стринадюк про орнамент, конкуренцію та вплив базару

UFRA розпочинає цикл статей «Творчі індустрії». Ми розповідатимемо про майстрів і майстринь, які на основі традиційних ремесел роблять цікаві сучасні речі. Як вони поєднують досвід поколінь і нові методи, що роблять для професійного розвитку, як ставляться до конкуренції? Для інтерв’ю із першим співрозмовником, майстром різьби по дереву Миколою Стринадюком, команда UFRA вирушила до Косова.  

Родина, освіта й бізнес у 90-ті

Микола Стринадюк вивчав художню обробку дерева в Косівському училищі (нині Косівський державний інститут прикладного й декоративного мистецтва – UFRA), де навчався і його старший брат. Його батьки виготовляли дрібні сувеніри у сувенірному цехові, які були в радянські часи при колгоспах. «Не художні роботи, а всілякі дурнички, «ширпотреб», – уточнює пан Микола.

Після технікуму працював на виробничо-художньому об’єднанні «Гуцульщина». Пізніше зайнявся інтер’єрами: оформлювали ресторани, кафе, будинки культури.

– Це було дуже модно в той час. А потім я залишив усе це мистецтво, пішов у бізнес, почали торгувати китайськими штучками (говорить про це трохи сором’язливо – UFRA). Це якраз були 90-ті, з бандюками… Було цікаво. Але в якийсь момент я перестав цим займатися і вернувся в різьбу.

Видно, мені було дано, що треба саме це робити. І я вже не сперечаюся. Сів і роблю, із задоволенням роблю. Я не мушу – я просто хочу і все. Це робота, яка мені по життю добре йде.

Зі мною в групі вчилося 38 студентів. То зараз, можу сказати, один є добрим столяром, другий викладає в Інституті, ще може хтось столярку робить. Але різьбярів не вийшло. Значить, то не кожному дано.

Воно ж як буває? Син хоче бути трактористом, а мама хоче, щоб він був художником.

Обидва його сини, Богдан і Захар, закінчили Косівський інститут, а Богдан ще Львівську академію мистецтв. «Стати космонавтами в дітей шансів не було», – жартує Микола Стринадюк. – «Я та мої сини – то і вся династія. Тато й дідо не займалися мистецтвом. Були добрі ґазди, вміли все робити, але мистецтвом не займалися», – відповідає він на наше запитання про мистецькі традиції в родині. Тоді запитуємо, як розподілені обов’язки в сім’ї Стринадюків.

– В родині всі працюють. Захар різьбить речі переважно на базар, деколи має окремі замовлення. Дружина робить трафарети для таких робіт, що на базар, щоб ми не тратили часу на малювання. І продає на ринку те, що ми натворимо. Хрестики, тарілочки, шкатулочки. Богдан розробляє тему нагрудних хрестів, це має непоганий попит. А я це все курую і, якщо вигорає час, займаюся творчими роботами. Бо якщо є цікава ідея, то вже мушу її втілити.

Оновлення традиції

– Орнамент мене цікавив від самого початку й дотепер. Не лише дерев’яні речі, а орнаментика, що закладена у вишитих сорочках, у рушниках. Мене цікавлять і кераміка, і ткацтво, і сучасне мистецтво – з цього щось складаю, роблю ескізи, замальовую. Десь-колись люблю то гортати. Так з’являються якісь ідеї. З космосу (усміхається).

Орнаменти я змінюю, витягую якісь деталі з побаченого. Обираю те, що мене цікавить, той орнамент, який дає таку вібрацію, щоб зачепило.

Додаю трохи сучасної нотки. Коли мій син захищав дипломну, один мистецтвознавець добре сказав: сучасна старовина. Тобто старовинний орнамент, переробляється на сучасний манер.

Просимо показати приклади такої сучасної старовини, на що Микола Стринадюк вигукує: «Та все тут!». Вітальня, де ми спілкуємося, є водночас і музеєм. Сюди приїздять журналісти з різних країн, а гіди приводять зацікавлених народним мистецтвом туристів. Пан Микола показує на дерев’яні ікони-хрести й інші свої роботи на стіні:  

– Колись були такі примітивні ікони з хрестиками, солярними знаками. Їх вішали на одвірках попарно для охорони будівлі. А я взяв ідею і зробив такий художній витвір, в ньому вже більше інформації. Плутаю різні стилі – беру з кераміки, вишивки, ткацтва. А цей таріль присвячений Бахматюку, був такий керамік (Олекса Бахматюк, майстер розпису кахлів – UFRA). Я надихнувся його кахлями і зробив своє бачення. Ось цей орнамент взятий з вишивки, але зроблений на дереві – і зовсім інакше виглядає. А тут використаний старий гуцульський кептар. Його вже міль з’їла, і я накладки ці вибрав.

Традиційна гуцульська різьба зовсім інакша – в мене якраз не традиційна. Хіба мої перші роботи зроблені під впливом гуцульської різьби.

«Ширпотреб» і конкуренція

Запитуємо Миколу Стринадюка, як він розуміє поняття ширпотребу.

– Це те, що купують широкі маси. До високого мистецтва ти повинен бути підготовлений. Маєш розуміти, чи тобі це потрібно, чи ти готовий заплатити за це гроші.

Масове треба зробити багато і швиденько. Ясно, що й туди якусь думку закладаєш. Але коло творчих робіт мені треба сидіти тиждень, два, місяць, деколи більше, щоб втілити задум в життя. А то – раз-раз-раз, то розраховано на туристів, які приїжджають в Карпати. Закуповують вироби Яремча, Львів, – міста, які приймають багато туристів. Ми розробляємо зразки, щоб зацікавити туриста.

Яка специфіка базару? Є продавець сувенірів, який зробив, наприклад, гарну шкатулку. Приходить оптовий покупець і питає, скільки це коштує. Той каже: сто долярів, наприклад, чи двадцять гривень. А той йому каже: ні, ти зроби так, аби воно коштувало десять гривень. І майстер змушений робити той виріб з простішим орнаментом. Бо цьому купцю треба в Яремчі продати за п’ятдесят, треба щось отримати. Тому що далі, то відбувається спрощення орнаменту, композиції. Покупець збиває ціну, а робітник спрощує підхід до праці. 

Косів називають столицею майстрів, проте на питання про конкуренцію Микола і його син Захар майже в один голос відповідають, що конкуренції не відчувають.

– Є кілька майстрів, яких я поважаю, але вони не є конкурентами. Річ у тім, що майстрів є багато, але не всі мають, що показати. Бо всі продають.

І в мене був період, що і я всі роботи продавав. Нічого не залишав собі. А потім схаменувся й почав потрохи залишати. А щоб роботи точно лишалися, я їх дарував дружині.

Фотографії Анни Ільченко

Підтримайте UFRA!