Творчі індустрії: майстриня-ліжникарка про народне мистецтво й сімейну економіку

UFRA продовжує цикл статей «Творчі індустрії». В ньому ми розповідаємо про майстрів і майстринь, які на основі традиційних ремесел роблять цікаві сучасні речі. Як вони поєднують досвід поколінь і нові підходи, що роблять для професійного розвитку, як ставляться до конкуренції? Наша третя розмова про ліжникарство  з Василиною Романич з Яворова. 

«Це помагало жити»

Наукову працівницю Центру народного мистецтва «Гуцульська ґражда» в Яворові забираємо на розмову просто з городу. Василина Романич має спрацьовані руки й енергійну вдачу. Ліжникарство для неї – заняття з дитинства. У батьківській хаті, де стоїть ткацький верстат, проводить чи не в кожну вільну годину.

Пані Василина одразу пояснює, чим були ліжники для тутешніх селян у 90-ті роки, а для когось і зараз. Не додатковим заробітком, а засобом виживання. Пригадує, як до Яворова приходили п’ятнадцятирічні дівчата з багатодітних родин Верховинського району й просилися на роботу. Готові були працювати майже за безцінь. А яка в Яворові робота? Ткати ліжники.

Моя сестра живе в Косові. Має вдома станок, і коли погано платили зарплату, закуповувала шерсть, ткала ліжники, возила у Яворів на валило. Це помагало жити.

В родині пані Василини ліжникарством займалися всі покоління жінок, які вона пам’ятає. Ніхто навмисне цьому не вчився.

– Баба, 1901 року народження, ткала. Мама, 1927 року, теж. Так і нема в історії, хто почав робити ліжники.

Всі діти, які народжуються в нашому селі, то вміють. Ніхто нікого не вчить. Як-от я в чотири чи п’ять рочків: до верстата дістати ще не годна, тато зробив стільчик, який поклали збоку, і я ткала. А десь в дев’ятому класі почала самостійно ліжники робити. Сіла – і стала прясти.

Коротка історія ліжника

Колись ткали вузькі ліжники, на лаву. Вони були завширшки близько метра і ткалися смугами: чорна, сіра, біла. Взагалі гуцульські вівці темних кольорів, білі – більше на Закарпатті, пояснює Василина Романич.

– У 60-х роках Параска Шкрібляк-Король придумала закрасити ліжники. Вона вигадала й орнаменти: «російський» та «кривий ліжник» мають візерунок з ромбами, але перший має три «ока» і дзюбочки, а другий – чотири й без дзюбочків.

Фарба була червона, зелена, вишнева. З часом почали фарбувати шерсть корою дуба, листям горіха, різною травою. Виходили хмарні, не дуже насичені кольори.

 «В нас і мужики прядуть»

Сьогодні в Яворові два вівчарні господарства. Невеликі, разом в них кількасот овець. Їхньої вовни не вистачило б на всіх яворівських ліжникарок. Тому закуповують матеріал на Закарпатті, де господарства мають по тисячі овець.

Василина Романич розповідає про технологію виготовлення ліжника:

– Вівця стрижеться раз на рік, навесні. З великої файної вівці можна отримати від трьох до трьох з половиною кілограмів вовни. Її замочують в гарячій воді, і вже митої вовни лишається половина. Бо у вівці багато сірки. Коли ми вовну розчешемо, маємо півтора кілограми.

На ліжник-півторачку потрібно чотири кілограми чесаної вовни. Значить, на один такий ліжник треба обстригти три вівці.

Далі вовну миють, розчісують. Пані Василина показує стару чесалку для вовни – колись це була суто ручна робота. За Радянського Союзу яворівський колгосп закупив електричну «ґраблю», «по-літературному – чесалку», пояснює жінка. За один раз туди закладалося до 10 кілограмів вовни. Сьогодні в Яворові є підприємці, які здають такий прилад в оренду. Оплата – 5 гривень за кілограм нечесаної вовни.

– І потім – прядіння. Як напряли, намотуємо на глушки і починається ткання. За день можна легко спрясти п’ять кілограмів. 

Процес прядіння рахується легким, але важкою є технологія – треба вміти крутити веретено в руці. Для людей, які не родилися в нашому селі, це тяжко. А в нас і мужики прядуть.

Верстат стоїть у старій хаті, де й працює майстриня. На ньому тчуться ліжники завширшки півтора метри й довжиною два. Але ліжник не має стандартної довжини й ширини, пояснює пані Василина:

– Під тиском води у валилі ліжник збивається, звалюється. Не можна його виткати і одразу взяти в користування – тоді він має неприємний запах і лізе. У валилі ліжник зменшується приблизно на півметра.

Валило – це пристрій, без якого ліжникарство неможливе. Колись у Яворові діяло п’ятнадцять валил, сьогодні – три. Родина пані Василини також мала своє, але його зруйнувала повінь. Принцип роботи валила такий, що воду з річки відводять таким чином, щоб вона спадала з висоти метра-півтора в корито. Там ліжник завдяки тискові води набуває «товарного» вигляду.

«Продав два-три ліжники – є щось у хаті»

Василина Романич перелічує традиційні ліжникарські орнаменти: «російський», «кривий», «кавалерські очі», а також «сливки», «у квадрати». Сьогодні майстрині, вигадуючи щось нове, роблять ліжники-гобелени, з сюжетами. Але на верстаті непросто передати негеометричні фігури.

– Кожна майстриня щось видумує. Хтось шиє пальта з ліжникового полотна. Я собі взимку теж виткала пальто на цьому станку. Та й безрукавки ми на продаж робимо.

І ще я придумала технологію з витягнутими ключками.

Для Василини Романич ліжникарство – не ремесло, а народне мистецтво. Ліжникарів вона порівнює з художниками, і каже, що в ліжникарстві є багато новизни. Щороку в Яворові проходить вернісаж ліжників, де майстрині й майстри можуть побачити, що в кого нового.

У Яворові ліжники тчуть хата в хату. Готові вироби вивішують на парканах уздовж траси з Косова. Конкуренція існує, але майстриню більше турбує якість:

– Як я придумала ключки, то не вспіла вивісити кого дороги, дивлюся, і там,  там є. Але діло не в тому, нехай тчуть. Просто дехто може добре зробити, а хтось – гірше й спотворить твою працю.

В мене все не куплять, але хай би молоді щось придумали своє.

На переконання Василини Романич, бізнес із ліжникарства не зробиш. Скоріше це підтримка: «продав два-три ліжники – та й є щось у хаті». Ткати ліжники тут, як поратися по господарству – не уникнути.

– Багато заробітку на ліжнику нема. Бо на ліжник-півторачку треба чотири кілограми чесаної вовни. Зараз вона по 45 гривень, і ще 20 гривень валило, то разом це 200 гривень виходить. Готовий ліжник коштує 350 гривень, а щоб його зробити, потрібно п’ять-шість днів.

П’ять-шість днів і 150 гривень заробітку – ми не годні це називати бізнесом.

 

Фотографії Анни Ільченко

 
 
 
 
Підтримайте нас!
 
Оберіть суму
  грн/місяць

Читайте також:

Творчі індустрії: викладач мистецьких дисциплін, який шиє постоли

Творчі індустрії: різьбяр Микола Стринадюк про орнамент, конкуренцію та вплив базару