Моє Їздво

Часом щось пам’ятаю занадто добре. Можу пригадати кілька випадків, коли був по-справжньому зайнятий, тобто настільки зайнятий, що аж ненавмисно відчував себе щасливим.
Історія така. Мені десь одинадцять років. Цілий тиждень не виходжу з дому, підкидаю вугілля до грубки, не стежу за порами дня, постійно рахую, скільки часу лишилося до Різдва і розумію, що вже дуже скоро мене чекає повний облом, розумію, що не хочу ніякого Різдва, ніяких колядок, ніяких нових радостей і всього решта, що все це мені сто років не потрібне і так далі. А ось у чому справа: внаслідок свого надмірного ентузіазму, славолюбства, максималізму та ідіотизму я ще в грудні побіг до священика і сказав, що намалюю до церкви вертеп (чи то «шопку»). Тобто зробив такий анонс, сказав: стару шопку можете викидати геть (а шопка та була дуже маленька і зроблена з куплених в магазині ляльок), бо я до свят зроблю нову, зроблю таку, що ще ніхто не бачив у нас в селі, фігури будуть мого зросту, усі такі красиво намальовані на фанері, усі файно прикріплені, чудово поскладані, така шопка буде, що ого-го.

Я вмів переконувати, тому наступного дня усі в селі знали, що Ромцьо робить фігури до вертепу, малює хтозна-яку шопку. І от як воно все повернулося – я вже другий тиждень сплю у кімнаті поряд з Марією і Йосифом, трьома царями, двома пастушками, вівцями… ангелом, спертим на неробочий телевізор. Два тижні я чую лише запах ДВП, гуаші та емульсії «Снєжка». Надзвичайно звикаю до звуку, який виникає під час пиляння ДВП лобзиком, цей звук мені сниться, цей звук нікуди не дівається від мене. Мені здається, що коли їм і коли сплю, то видаю цей звук несвідомо, здається, що окремі слова, які сам до себе промовляю, я ніби випилюю. У мене з’являються глюки, бо я працюю, як дурний. Я навіть не припускаю, що можна у когось роздобути електролобзик, натомість одну за одною ламаю пилочки. Мені трохи переклинює – починаю говорити з героями вертепу, з фігурами, яких сам випиляв і почав розмальовувати. До Різдва лишається два дні, шопка мала би вже бути в церкві, а половину фігур навіть не розфарбовано – Ромцьо себе серйозно переоцінив. Подумати  лише – ще ж потрібно ще все скласти, закріпити, пообмотувати гірляндами, понаносити сіна і засушеного моху, треба з цього всього зробити гарну композицію, але ж з чого ж ту композицію зробиш, якщо половина персонажів різдвяної містерії – це щойно випиляні лобзиком фігури. Я вирішив не спати. Робота кипіла – поза фігурами, які загородили всю кімнату, я не бачив нічого. Я майже не відходив від роботи. Це було шаленство. Був, звісно, поспіх, було трошечки нехлюйства, але перед самим святим вечором, десь за годину до того, як потемніло, вертеп (шопка) вже був розкладений в церкві. Я вернувся додому, де мене більше не чекала жодна не розмальована фігура, зате довго не вивітрювалися запахи. Справу було зроблено, але я залишився ні з чим.

Це все написано лише для підкреслення важливості зайнятості. А оскільки ця історія пов’язана з Різдвом (Їздвом, цим цудовим і ядісним сятом), то ось ще трохи дитячих спогадів. Якось на Святвечір я опинився в гостях у нашої цьотки, дорога до якої була справжньою пригодою, бо цьотка жила далеко, десь майже в полі чи то в лісі, словом, ніби у іншому світі. І от я вже у неї в хаті, сиджу за столом при світлі свічки, встромленої у пляшку від вина, мені холодно, але я цього не хочу помічати, мені моторошно, я хочу додому, тому з жалю я їм багато голубців. Я задивляюся на свічку, час від часу глипаю на купу вишитих подушок на ліжку, дивлюся на покручені руки старої жінки і не можу не думати про голубці, бо до цього і навіть опісля я ніколи більше не їв таких смачних пісних голубців. Я запитую цьотку, чи вона багато часу відводить на думання про голубці, а цьотка каже мені, що я якийсь дурний. Я запитую, коли вона помре, а вона каже мені щось дуже негарне. Наостанок вона співає для мене якихось пісень, декламує свій улюблений псалом і коротенький уривочок зі Святого Письма, змушує мене читати їй щось зі свого молитовника. Я запитую, чи вона передасть мені у спадок свою швейну машинку, а  вона каже: «Та не дочекаєшся, хитрун малий». Розмови наші такі нелогічні і такі несерйозні. У хаті холодно, у коридорі час від часу нагадують про себе кури, у шафах щось шарудить, і цьотка починає розказувати про мишей. Усе, що є на столі, – три тарілки з однаковими голубцями, тарілка з нарізаним оселедцем, дзбанок узвару, півбуханки хліба. Цьотка витягує торбинку з гарбузовими зернятами і пропонує трохи помовчати і подзьобати. Старій жінці подобаються мої незручні запитання, моя допитливість і непосидючість. Вона каже, що мріє, аби я став ксьондзом, але не вірить у це, бо я, за її словами, який ніби трохи дурний. Я не ображаюся, натомість кажу, що це анітрохи не шкодить. Цьотка обурюється і б’є мене скрученою газетою по голові. Я хочу плакати. Але я готовий терпіти її компанію лише заради того, аби могти їсти голубці.

Дивно, але часом щось пам’ятаю занадто добре. Кожне наступне Різдво – це нагода пригадати бодай одне попереднє. Чи бодай одну різдвяну історію, яка вже відбулася. Для мене це ще й можливість наново пережити у думках свою найбільшу зайнятість і згадати смак голубців, який навіть тепер відтворюється у пам’яті досконало.