І ще раз про «Геть від Москви!» Миколи Хвильового: рік 2015

Від Росії нас врятують переклади іноземної літератури. Скажете: «Не може бути»? Зараз, тактично, – ні, стратегічно, через покоління – так. Маємо остаточно вирватися з російського культурного поля та міцно увійти в європейське

Нещодавно в Прикарпатському університеті в ході дискусій з магістрами на спеціальності «міжнародні відносини» на занятті у доктора Казімежа Вуйчіцького в Івано-Франківську виникло цікаве запитання: яку іноземну літературу ми найбільше читаємо? Попри наші спроби називати французьких, американських чи німецьких класиків, після короткої битви із запрошеним з Польщі викладачем (в рамках програми подвійних дипломів із Варшавським університетом), ми змушені були визнати – впевнено переважають російські. Цілі покоління виховались на Толстому, Чехові (як не згадати тут «українського поета» Чехова у версії Віктора Федоровича!), Достоєвському, Пушкіні, зрештою самвидавівському Булгакові.

Із незалежністю України «російська література» плавно трансформувалась у предмет «зарубіжна література», зайнявши у ньому де-факто левову частку, що, безперечно, полегшувало життя вчителям з дипломом «російська мова та література». 

По дорозі додому, це питання не давало мені спокою – з одного боку високий рівень російської літератури є безсумнівним, сам її люблю, зустрічав її переклад в книжкових магазинах Італії, США і Польщі, але – щось не то, шкребуть кішки всередині. Все ж таки на Заході мало знають про Україну (хоча Помаранчева революція, а особливо Євромайдан, це трохи виправили), нас сприймають як частину російського культурного поля. Зараз ж, у зв’язку із останніми подіями, нам з цього поля треба забиратися, при чому вириватися звідти не лише у західноєвропейських головах, а й у своїх власних. Для цього маємо перекладати свою літературу для світу і світову для себе,

адже світ – це 7 мільярдів, з них тільки 200 млн. говорять російською. В той час як англійською – 2 млрд.! Відчуваєте різницю?

Ближче до рідного підїзду мене осяяло – треба перекладів, якнайбільше перекладів. Домінацію російської літератури ( мається на увазі не тільки класика, а й все інше, включаючи Дарю Донцову) треба збалансувати – розбавити перекладами із літератури Заходу, Центральної Європи, Латинської Америки, Японії, Південної Кореї, Південної Африки і т.д. Як не дивно, але ми і досі несправедливо мало знаємо сучасне літературне життя своїх неросійських сусідів: поляків, білорусів, угорців, румунів, чехів, словаків, румунів, молдаван, болгар. Якщо поляків ми ще якось можемо прочитати, то, наприклад, з румунами і угорцями – майже завал. Навіщо нам їх знати?

Література дає імпульс для пошуку, ставить питання, шукає і пробує давати відповіді на те, що відбувається з суспільством. Вміщує проблеми, запити, тенденції, цінності, процеси, що проходять у ньому. Пізнаючи літературу сусідів, ми пізнаємо їх суспільства, а відповідно можемо краще їх розуміти, а далі і взаємодіяти. І навзаєм: треба, щоб вони читали нас. Спільні зустрічі, транскордонні мистецькі фестивалі, обміни – ось активний, мирний, приємний шлях до порозуміння. Хороші тенденції маємо в польсько-українських відносинах.

Тарас Прохасько переклав книгу відомого сучасного польського письменника  Анджея Стасюка українською, а книга Прохаська про Україну виходить польською у провідному видавництві «Czarne». Бруно Шульца з польської переклали Тарас Возняк і Юрій Андрухович.

Щороку в місті Яремче проходять українсько-польські зустрічі, де поряд з питаннями безпеки, економіки є гуманітарна та історична секції. Я вже мовчу про те, що наші письменники випили з польськими колегами вже не одну гальбу пива.

Очевидно, з масштабом завдань один журнал «Всесвіт» не справиться, потрібне створення ряду фондів (українських чи українсько-румунських, українсько-польських і т.п.), де на конкурсній основі перекладачі отримують гранти на переклади, а видавництва – на друк результатів їх праці, оплати відсотків згідно права про інтелектуальну власність. Оскільки книги дорогі, плюс врахувавши інфляцію 60-70 % в порівнянні з «довоєнними цінами», купують їх менше, а тому, думаю, відміна податку на книги не вплине серйозно на наповнення бюджету. Це інвестиції, які в стратегічному плані, через 20 років дадуть позитивний ефект для держави. Зрештою, хто зараз воює з сепаратистами на Донбасі? – покоління, яке виросло на українських підручниках в роки незалежності. Хто буде вступати в ЄС через 15-20 років? Покоління, яке виросте на сучасній європейській літературі, перекладеній зараз нами для них. Так вони зможуть всмоктати і зрозуміти ті цінності. Така собі, виходить, соціальна інженерія.

Окремої згадки потребує і наукова література. Після річного стажування у Варшавському університеті мушу з гіркотою ствердити – ми, за деякими винятками, відстали років на 10-15. Причин – багато, це тема окремої дискусії (до речі, гостро затребуваної суспільством), одна з них – мало перекладів та незнання мов.

Якщо в нас English і досі іноземна, то в  ЄС кажуть: «English is not a foreign language, its a second language» (англійська – не іноземна мова, це – друга мова).

В Польщі я зміг почитати польською книги таких науковців, прізвище яких я тільки чув, бо їх нема не те що в українському, а й в російському перекладі. Раніше російські переклади привідкривали нам частину Заходу, тепер цю функцію перебирає все більше польська. Вчіть її, раджу.

Фобії, ксенофобії виникають через незнання, тож пізнаваймо один одного. Діалог є тоді, коли ми чуємо один одного, а перекладена і видана на українську популярна іноземна книга – це почуті кілька речень в цьому діалозі. Діалог – важлива складова психотерапії, психотерапії відносин з іншими, в нашому випадку – відносин із сусідами. Маємо хороший приклад з поляками – наша культурна співпраця перекриває тему Волині, маємо іноді складні відносини з румунами та угорцями – застосуємо випробувані ліки?