У нас така Батьківщина

«Ми ще повернемось, щоб забрати дітей», – в одному зі своїх текстів сказав Прохасько. Той текст був про війну, дуже довгу, далі вічну, війну, про яку ми всі добре знали. Тоді він прозвучав мені майже як блага звістка про те, що їй таки буде кінець і той кінець вже недалеко.

Це було майже 10 років тому. Мені чомусь в той час легко повірилось, що там писалося не про тарасових дітей і не про Тараса особисто, а про всіх нас – дітей нової красивої України, і про всіх них – її дорослих. 

Ми ж майже дітьми потрапили на ту війну. Ми вчились в пострадянських школах, ми знали про корупцію в університетах, наші батьки з вищими освітами продавали на базарах і працювали по закордонах. Ми зі своїх міст поїхали вчитися в місто, де майже всі тоді говорили чужою для нас мовою, а нашу рідну інколи досить погано розуміли. Ми мали стипендію, якої навіть не вистачало на проїзний. Ми годину щоранку добиралися трамваєм на навчання, а на зворотному шляху в тому ж трамваї співали повстанських пісень. Наші вихідні минали в бібліотеках. Ми відвідували театри і мистецькі імпрези, хоча, інколи навіть не мали нормального одягу. Ми проходили фантастичні квести, аби змогти поїхати на навчання закордон і потім поверталися додому. Ми навіть ходили на мітинги і на помаранчеву революцію. Ми вірили, що ми потрібні своїй країні і є ті люди, котрі про нас пам’ятають і котрим ми важливі. Тому прохаськів текст прозвучав так доречно. Хотілося думати, що це вже кінець, що не потрібно буде більше «йти на передову» і нарешті можна буде просто жити.

Ми вже не були готові до революцій. Навіть до мирних. Ми вірили, що це уже сталося, що це уже хтось зробив.

А наша справи – просто бути піонерами, просто йти, тим вказаним нам шляхом, по якому до нас ще ніхто не ходив. Але ми, як напише пізніше Прохасько, зарано повірили в диво. Ми зарано розслабились. Ми втратили пильність. Ми забули, що повинні постійно озиратися назад. Бо війна війною.

Колись нас, певно, назовуть черговим «втраченим поколінням». Не тому, що нас втратили фізично, – нас втратили психологічно. Ми витратили намарне багато сил, ми розгубили по дорозі свої таланти, ми не вберегли ні себе, ні старших, ні молодших. Ми втомились молодими.

У своїх мріях ми не були оригінальними. Ми, як і наші батьки, мріяли жити без тої війни. Ми хотіли виграти ЇЇ інтелектуально і психологічно. Ми готові були бути емігрантами в своїй країні, готові були їхати у справжню еміграцію, старалися йти першими, щоб за нами було легше йти молодшим, ми готові були робити все, лиш би та «вічна війна» колись нарешті скінчилась.

Війна так і не скінчилась. Війна стала фізичною. А вони, наші дорослі, і справді повернулися. Проте повернулися не за нами. Вони повернулися, щоб забрати на війну сьогоднішніх дітей. Чомусь у нас така Батьківщина, яка постійно потребує нових героїв. На жаль, це така війна, яка постійно потрібує нових дітей.