«Я прийшов насладитися зрілищем»

Кожного разу перформанс «Альберт, або найвища форма страти» інакший. Я розповім, яким побачив «Альберта» у п’ятницю, 13 березня в Івано-Франківську.

 Почну з того, що «Альберт…» – це паралельні словесне, музичне, театральне і візуальне дійство, сплетені у єдине – театральне, знову ж таки. Не зовсім зрозуміло, чому його охрестили перформансом. Найімовірніше, аби не називати, просто й звичайно, виставою.

На сцені було троє людей. Всі троє епізодично виступали читцями: письменник Юрій Андрухович, акторка і співачка Уляна Горбачевська та музикант Марк Токар. І хоча останній володіє голосом не настільки віртуозно, як контрабасом (не тягне на актора, простіше кажучи) такий сценічний мінімалізм дуже мені імпонує. Нічого й нікого зайвого.

Vj group CUBE і художник Анатолій Бєлов представлені на сцені екраном. На відміну від «Енеїди» Держипільського, де віджеїнг працює справді лише як декорації, відео у «Альберті» настільки ж важливе для глядача, як і текст, як і музика Токаря чи спів Горбачевської. І якщо читаний Андруховичем текст рухає дією, себто сюжетом, то на екрані твориться власне образ Альберта Вироземського. Точніше було б сказати малюється, бо саме так воно технічно й вирішено.

Спочатку на білому тлі  тонкими штрихами малюють обличчя худорлявого хитруватого чоловіка. З плином вистави Альберт обростає все новими деталями, додаються грубі вугільні лінії. Картина стає все більше насиченою і густою, аж поки екран геть не заштриховують чорним. Після цього творять нового Альберта, та вже білими штрихами, поступово висвітлюючи екран, аби знову можна було малювати чорним. І так кілька разів.

Чергування темного і світлого Альберта, гріховного пройдисвіта, якому все ж симпатизує глядач, – безумовно, вдале рішення. За бажання й потреби ця постійна зміна може легко обростати новими сенсами. Словом, якщо захотіти, то тут є де понавигадувати.

На мій смак, найсильнішою є музична складова вистави: тандем Токар-Горбачевська. Якби трапилась така можливість, я обов’язково сходив би їх послухати ще раз, нічого більше не потребуючи, ні дияволів, ні Альбертів. Та й можна вважати, що експеримент на правильність цих слів уже відбувся. В залі був приятель, який погано розумів не найпростішу українську мову вистави. Казав, що дійство сприймав, перш за все, у музичному вимірі, але залишився дуже задоволеним.

Дещо вибиваються із загальної картини спекуляції на тему Москви чи «Сбєрбанку Росії», а заодно й понижують високу планку вистави. І це не той випадок, коли подібні теми у Андруховича цілком природні, як у «Московіаді» чи «Листах в Україну». Тут вони вкраплені, як на мене, аби зал відреагував, що, зрештою, й сталося.

З іншого боку, попри згадку «Сбєрбанку», від «Альберта» не перло бравим, позбавленим смаку патріотизмом. В наш час це навіть трохи дивує.

Однією з найкращих була сцена перед стратою Альберта, де Горбачевська перевтілюється в триндичиху на площі Ринок. Передує їй вдале, і в цьому випадку, доречне загравання з публікою, коли Андрухович, який «прийшов насладитися зрілищем» каже: «Хто Вас сюди пустив? Тут усі люди, окрім двох перших рядів, з білетами». Далі баба заводиться вже не зовсім членороздільним ґелґотанням, а Марк Токар підігрує їй на контрабасі, так що обоє зливаються в щось поміж базарним гамором і найвищої проби джазом.

Страта Альберта несподівано переходить від звичайного ринкового видовища, до події, значно глибшої за своїм значенням. Перед нами спалення всіх «єретиків, содомітів, чарівниць, євреїв і збунтованих козаків», розвінчання людської жорстокості, показ оголеного насилля, здатності однієї людини просто так брати й палити іншу. І хоч як він, напівзотлілий на повільному вогні, не кричав «Де ти?», – диявол не з’явився. Не почув? Чи його й не було?

Може, Альберта спалили за вигаданий гріх угоди із вигаданим ворогом. Тоді цілком зрозуміло, що його почули деінде і віднесли «найтонше тіло нещасного штукаря… подалі – можливо, до якогось тамтешнього антиопікового центру». Екран заповнився птахами, які повільно підносились кудись вгору. Вище. Туди, де почули Альберта, де, можливо, почули усіх закатованих, спалених борцями за чистоту.

Останній штрих – це простота, яка заслуговує на повагу. Одинокий маленький птах вже не на екрані, а на бічній стіні театру повільно підіймався й зникав із наших очей, поки не стало зовсім темно. Далі були оплески і «Многая літа».

Фотографії: Денис Овчар.