«Кабан упіз*ив» або пішки Чорнобильською зоною. Частина І

З другої спроби їм вдалося обійти всі патрулі та блокпости і потрапити в Зону. З третього – в Прип'ять. Друзі UFRA побували там, де не ходять ні гіди, ні прикордонники. Вони спілкувалися зі сталкерами і будівничими саркофагу, навчилися знаходити в зоні воду і їжу, триматися осторонь охоронців, а головне – вовків і кабанів. Записав історію Богдан Ославський. 

 

Арчі. Фото: UFRA

Поїхали, мабуть, рік тому. Перший раз навесні. А загалом було чотири заїзди і в один з них ми побували саме в Прип’яті.

Ми вирішили йти непомітно. Найближче село біля того кордону – це Іванків. Від нього потім десять чи п’ятнадцять кілометрів дороги до самої зони, до паркана. Ми приїхали і тільки вилізли з автобуса – за десять хвилин нас прийняли мусора. Побачили, що з рюкзаками, а гір тут нема, цікавих туристичних місць – тоже. Понятно, куда ці два дебіли йдуть. Не мали права, але сам розумієш, нас загребли. В мене забрали ніж і пообіцяли за нього штраф, який не прийшов і по сьогоднішній день. 

Після цього в нас дуже погіршився настрій, але нічо, йдемо. В рюкзаки понабирали всього, що могло знадобитися. Води в кожного по 5 – 7 літрів, сокири, шнурки якісь, клейонки… Ми були готові до зомбі-апокаліпсису, грубо кажучи. Купу кілометрів пройшли з тим усім барахлом.

З того всього дійшли до села Старі Соколи. Там буквально один кілометр – і вже починається зона. Я не знаю, як там люди живуть. Ми зайшли в ті Старі Соколи і трошки при*уїли.  Хата через дві – живуть люди. З чого ті люди живуть, я дупля не відбиваю. Довкола нема нічого – ні заводів, ні хрєна. По ідеї, що тягають з чорнобильської зони, з того й живуть.

Прийшли під магазин. Бачив, як у фільмах старих показують щось із совдепу, СССР?  Заходиш – магазин вроді великий, багато прилавків, але їх нема чим забити. Стоїть мінеральна водичка: дві-три шафи забиті одною водою, і вона для масовки розкладена красиво трикутничком. Таких магазинів більше ніде не зустрінеш. Там найменувань товарів, мабуть, двадцять – і це всьо.

Там глуш, чувак, такого ніде не зустрінеш.  Треба посидіти й побути – прочухаєш ту всю атмосферу відразу. Ну а ми відразу стали першими персонами на всьо село.

Нас уже спалили: хто, як і куда, які в нас плани.  Ми познайомилися з одною жіночкою. Вона була підбухана. «В мене, – каже, – є класна дочка. Забирайте її звідси». Там молода якраз компанія була, вона нам і показала ту дочку з дитиною і пивком. Та жіночка нам багато чого цікавого розказала: графік чергувань, коли на УАЗіку проїжджають, коли на конях. Практично весь кордон вони систематично об’їжджають і роблять огляд. Хоча маса дірок, їх ніхто не латає. Забили болт.

Вона каже: «Ми тоже ходим, гриби, ягоди. Всьо тарабаним, всьо підряд. Я вже скільки років, – каже, цим займаюся, – один лиш раз попалилася. Причому, що там всі працюють з найближчих сіл, і вроді всі куми, свати, брати. Не всьо підмазано. Вона казала, що заплатила штраф. А штрафи там колосальні, якщо тебе зловлять з чимось: гриби, риба, ягоди і, не дай боже, метал.

Чіф, Арчі. Фото з особистих архівів. 

То наш перший раз ми жили біля кордону. Вийшли за село, впали на галявині й жили там два дні. Дивилися на парканчик, як там їздять, патрулюють, ну вся ця двіжуха… Вирішили просто позбирати інформацію, бо зрозуміли, що за нами вже дивляться. Про 80% чуваків, які пробують пролізти на зону, знають, ще поки ті не дійшли до паркана. Люди культурно сидять і чекають, поки вони перелізуть. Тобі запросто це дозволять і лапають вже там.

Плюс ми провтикали одну річ: туда треба йти з паспортом, бо це прикордонна зона. Якщо так перебігти, то там вже буде Білорусія. Кордон ніби посунувся. Хоч ти і в Україні – але цей участок землі заблокований, і якщо ти пересікаєш паркан 30-кілометрової зони відчуження, вважається, що пробуєш перелізти в іншу країну. Якщо тебе там лапають без паспорта – абсолютно інші наслідки. Тобі пришиють хрєнзна шо і штраф буде вдвічі чи втричі більший.

Ми дізнались про це всьо, побалакали з людьми і зрозуміли, що туди треба їхати трохи більш підготовленими і з меншими рюкзаками. Приїхали додому й почали дивитися в інтернеті. Бо завжди – як ідіоти. Навіть не пробуєм підготуватися. Їдем в Чорнобиль – та, їдем в Чорнобиль! Ми нічо про то не знаєм, але зібрали рюкзаки і поїхали.

***

Арчі, Пиць. Фото: UFRA

Другий раз  із нами ще поїхав Пиць (спершу був я і Чіф). Ми вирішили пробратися непальоно. Взяли машину й поїхали туда о 12 ночі. За селом нас викинули і ми тихенько пішли городами шукати паркан. Думали, що без палєва, без кіпішу пройдемо.

Тому йшли вночі без фонаріків. Але блукали, блукали і зрозуміли, що ні до чого доброго не дійдем. Надто темно. Краще пробиратися вдень, слухати, щоб ніхто не цей, бо вночі – ну його нафіг. Там ще купа звір’я: всюди щось хрюкає, бігає по листі. Ми тоді слєгка при*уїли…

Пиць був самий більший герой нашої кампанії. Каже так: «Ідемо рядочком. Я всьо знаю – звірі бояться толпи. Якщо ми щось зустрічаєм – стоїмо толпою і будемо їх шугати! На нас ніхто не нападе і навіть ведмедя ми відшугнем. Але би ви не сцяли!» Ок, чувак, добре. Йдемо ми шнурочком, Чіф спереду, Пиць посередині, я – замикаючий. Спокійно, галявинка така… І буквально метри за два-три перед нами спав кабан. Ми його налякали й він з-під дерева дременув десь у хащі. Гуркіт був відповідний.

Ми з переляку думаєм, хєр вже з тими мусорами, включимо фонаріки – хоч побачимо, хто нас буде їсти.

Повключали. В мене газовий балончик, у Чіфа – ніж (не знаю, що би він з тим ножем проти кабана). Поставали в пози – кабан упіз*ив. Ми його так і не побачили. Трошки насрали в штани – не біда. Але де Пиць?! Роззираємся, а він метрів уже за двадцять. Каже: «Дебіли, вам жопа! Нас з’їдять!» Герой, який кричав: «Стоїмо толпою!».

Пиць тоді найбільше нас веселив. Він вирішив не брати ні каремат, ні спальник. А ми не взяли лише намет, бо почитали, що запросто можна спати по селах. Там повно закинутих хат. Але не було ні паркана, ні хат, і ми розуміли, що скоро не дійдемо. Полягали спати. Ми з Чіфом порозкладали спальники, каремати. Пиць каже: «Нє, будем на дижурстві!» Я перший. Через три години підіймаю когось іншого. Бо не дижурити – це вобше не фен-шуй. Нас з’їдять уві сні.

Пиць собі зробив намет. Знаєш, такі гілляки ростуть одинокі, як патички. Склав тих десять гілок, обмотав і вийшла якась пірамідка. «Всьо, – каже, – я тут живу». Зранку ми прокидаємось – він спить біля нас. Накрився трохи моїм спальником, трошки Чіфовим і сопить у дві дирки.

Зранку йдемо далі. Чіф вирішив одягнути ще одні шкарпетки, бо в ноги холодно. В нього були нові, з картонною лейбою. Він її відірвав, кинув десь на землю, одягнув шкарпетки і пішли.

А перед цим ми купили компас. Зрозуміли, що на центральних дорогах нема що палитись, бо там їздять всякі люди. Значить будемо йти лісами, городами. Подивилися трохи в неті, як тим компасом користуватися – ні чорта не зрозуміли. Та основне, що є. Файний, модний, цей, як його – інженерний. З прибамбасами, з лупою, з якимись нитками ну і якось ним треба вміти користуватися. Подивилися – нам туда, а стрілка туда і вказує. Ну та й добре є, будем триматись за стрілкою. Пішли. Кажу: «Давайте лівіше, бо блокпост. Обійдем, а далі вже по стрілці». Вийдем на паркан, перелізем, знаєм, куда нам приблизно йти.

І пішли. Почався дикий дощ. Промокли просто до нитки. Рюкзаки стали важчі в два рази. Ми зо три болота пройшли.  По коліна! Якісь камиші. Думали, помрем нафіг. Ходили, блудили, дивилися на той компас довбаний. Паркана навіть не бачили. А Пиць же в нас Бер Ґріллз (британський мандрівник-екстремал, автор телешоу «Вижити будь-якою ціною» – UFRA). Він помішаний на цій фігні. Вилазить на сосни, дивиться куда йти, вказує дорогу.

Блудимо і десь під обід ми конкретно підза*бались. Заходимо в такий лісок із кущів, а там протоптана стежка. Ми такі: «Кажись тут якісь грибники ходять, сталкера… Це непальона тропінка і туда можна валити. І бодрим шагом ідемо по цій стежинці. Я виходжу на таку красиво втоптану галявину, дивлюся – дуже знайомий шалашик з десяти прутиків і лейбочка від шкарпеток!

Ми проходили хрєнзна-скільки годин: в шостій ранку піднялися і приблизно в першій годині дня дійшли на то саме місце. Жопа. Ми поматюкалися, змирилися з тим, що ми повні дебіли, що компас можна викинути нафіг, що ми тупі, нічо не шаримо в цьому і йдемо наугад.

В силу нашого ідіотизму серед кущів і дерев ми надибали якусь башню. Я подумав, що на неї вилізу й подивлюсі, що там сі стрєсло. Підходимо – починають гавкати собаки. У фіналі виявилося, що то був блокпост, який ми намагалися обійти.

Ладно, ми всьо зрозуміли й швиденько втекли від собак. Перебігли дорогу і прийшли до якогось колгоспу (по-ідеї, ми повернулися у Старі Соколи недалеко від місця, де ночували). Пиць, як завжди – Бер Ґріллз. Знаходить какашку; конячу, наскільки я розумію. Бере її, розрізає надвоє, спочатку нюхає потім лиже язиком, робить пафосне лице і каже: «И-гм». Тіпа: «Я всьо зрозумів». Що це було, так і не поняли.

В цьому колгоспі ми й посварилися. Пиць сказав, що хоче жити, а ми мокрі й нам не буде де посушитися. На цьому й розбіглися. Він поїхав у Київ, а ми з Чіфом пішли за нашим планом.

Ми як побачили той паркан, то, бідолахи, пісяли від щастя. І дірок дійсно дуже багато. Проходиш метрів п’ять – дирка. Можна спокійно з рюкзаком пройти, навіть згинатись не треба. Далі були дикі-дикі зарослі. Ми долали кілометр години, мабуть, дві. Буквально за півтори години знайшли найперше село – Росоха. На в’їзді було маленьке кладбіще техніки, зо 200-300 одиниць. Там далі були й більші – по гектару, два, десять гектарів. А тут – трактори, автобуси в два поверхи, розпиляний навпіл БТР (двигун витягнули).  Ця в свій час працювала на евакуацію. До речі, біля паркана було дуже чисто і радіацією навіть не пахло. Зайшли в Росоху – так само. Ми вже навіть боялися, що взагалі її не зустрінемо, аж нецікаво.  І от перша радіація (жовтий фон, більше 0.6 мікрозіберта) трапилась нам біля того металу.

Зайшли ми в село і орендували козирну хату. Заходиш – дві стіни нема і дашок так тихенько понурюється. Ми ризикнули розпалити багаття. Старі тумбочки, шафи, всьо туди поскидав. Ми ще етажерку якусь притарабанили, порозвішували на неї шмотки, рюкзаки й шикарно просохли. Так провели вечір.

Пізніше зрозуміли, чому сталкера казали: «Вибирайте цегляні хати, а не глиняні». Коли ми спали там третю ніч, біля нас просто взяла і завалилась хата. Ми спимо й чуємо дикий гуркіт: бух-ту-ту-ту! Ми обісарлись, звісно, а на ранок побачили, що хатка біля нас склалася. Ніби карточний домік.

Найбільша біда сталася, коли Чіф став на ржавий цвях і пробив собі ногу. Нога спухла у два рази. Він не міг навіть встати і в туалет сходити. Припасів хавки було якраз, щоби піти в Чорнобиль і швиденько повернутися назад, а тут ми затрималися… Пили дощову воду, їли фрукти. Яблука збирав по селі, шипшину, виноград. Куріпаток якихось хотів завалити, але сам розумієш… Чим її валити? Ми там ще п’ять днів протусувалися. На найгірший випадок недалеко був блокпост і можна було здатися. Нам би впаяли штраф, але в чувака би лишилась нога.

А так вона сама відійшла. На п’ятий день він храмав, але міг іти. До того ми дико пухли зі скуки. Чіф просто лежав. Уяви собі – ти вже виспався і дивишся просто в стелю. Це можна здохнути. Я принаймні ходив по селі, збирав ягоди. Село вивчив напам’ять.

На день третій… Це треба було бачити, щоб оцінити епічність картини. Ми пішли в сусідню хату (ми орендували її, аби сохнути, грітися). Чіф вирішив знову посушитися. Розвели багаття, просохнули, я забрав його чисті сухі шмотки і переніс у хату, де ми постійно жили. Ну а Чіф сидів абсолютно голий і ніжився біля багаття. Ну то йдем додому. Закидаю його на каркоші, виходжу з хати, ми щось там своє заряджаєм, дико ржемо. А я ж під ноги дивлюся, щоби й собі не стати на цвях. Роблю три кроки, де мінімально видно асфальт, піднімаю голову і в цей момент Чіф каже: «Ой, пи*да…»

Дивлюся – стоять три тіпа і одна баришня. Між нами п’ять метрів. Я такий: «Прівєт!», а вони: «Здоров!» Я відразу помітив, що то не пограничники, бо в руках у них кошики з грибами і ягодами. Ну і вони: «Що, парні, як воно життя, якими судьбами ви тут?» «Ходим. – Кажу, – гуляєм туда-сюда. А ви шо?» «Ну а ми гриби збираєм. Розкажете, як вийти до Старих Соколів?» Я кажу, що туда і туда, а там обійдіть блокпост, щоби не нарватися (вже ми як місцеві!). Пацани подякували. Бувайте – бувайте.

Я це їм із серйозним лицем розказую, а ззаду на мені висить голий тіп! Ну і ми розходимось. Ти уяви собі цю картину, коли йдеш у компанії грибників у зоні відчуження і зустрічаєш там двох веселих чуваків, один із яких катається на іншому голий. І ми з лицями, ніби нічо не сталося (Чіф ззаду жопою мелькає) йдем собі далі. Чіф каже, давай обернемось і подивимось на їхні лиця. Кажу: нє, будь як Джеймс Бонд. Йдемо прямо. То ми вже встигли зайти в хату і з вікна глянути – чуваки так і стояли на тому місці й дивилися нам услід. 

У Чіфа зажила нога і ми двинулись в путь…

Продовження історії про те, як Арчі й Чіф потрапили на територію ЧАЕС та мертвого міста Прип'ять і зустріли сталкерів, які мешкають у зоні постійно, читайте на UFRA в наступних матеріалах. 

Фотографії з особистого архіву автора історії.