«Вона світиться, як новорічна ялинка» або пішки Чорнобильською зоною. Частина ІІ

Арчі й Чіф нелегально пролізли у Зону відчуження. Надибали звалище техніки, відпочили й посушилися в хатинах чорнобильських сіл. Потім Чіф пробив ногу іржавим цвяхом і зліг на п’ять днів. Хлопці мусили залишитися у покинутому селі, їсти фрукти і пити дощівку. На щастя, спухла нога знову почала ходити, тож вони рушили далі.  Про місто Чорнобиль, власне ЧАЕС і міліцейський шмон читайте у другій частині розповіді, а першу можна знайти тут.
 

Чіф, Арчі. Фото з особистих архівів. 

У Чіфа зажила нога і ми двинулись в путь…

Йдемо ми. От знаєш це відчуття, коли ти дивишся на новорічну ялинку. Київ, не Київ… І Калуш може проканати, якщо гарна ялинка. Приходиш, дивишся на цю велику сіяючу штуку: і гарно, і в душі тобі теж приємно. І так само ми кілометрів з десять йдемо по темному лісі, розказуєм щось одне одному…

Чекай. Треба ще розказати про Чорнобиль. З нього ми слєгка при*уїли. Виявляється, що це нормальне місто. Вся інфраструктура нічим не гірше Калуша. В центрі о першій ночі кожне друге вікно світилося. Там люди живуть, працюють. Всьо функціонує: заводи, автостанції… Там є магазини де можна навіть кредиткою розрахуватися, як ми й зробили – купили пива. Там ходять п’яні, веселі компанії. Там живуть працівники, які роблять купол. І живуть сім’ями, бо йдеш вночі містом, і бачиш, то мужик якийсь із вікна вигляне, то баба. Дітей ми не бачили, але чуваки з баришнями спокійно живуть.

Багато людей не знає, що саме Прип’ять – закинуте місто. І всі звикли казати – Чорнобиль. Не знаю чого… Ну з якихось дебільних цілей назвали її Чорнобильською електростанцією, хоча розумніше і ближче було б назвати Прип’ятською. Мабуть, не звучало.

Найбільша проблема – це пройти той Чорнобиль тихенько, щоб ніде не зустріти мусора, який тебе загребе. Звір’я там просто море. Ми зустріли з десяток чи двадцяток кабанів буквально біля нас. Ти собі думаєш, ніби море по коліна… Коли ти бачиш цю здорову фігню, яка вилазить до тебе на асфальт (вона хрюкає і в неї клики), ти розумієш, що якщо вона зара тебе помітить і побіжить, то ти мабуть всрешся. І куда тікати, і шо робити, і хрєн його знає… От тоді ти прочухуєш. То треба просто відчути і пережити.

Саме страшніше було коло блокпосту за Чорнобилем, як на Прип’ять іти. Ми той блокпост обходили полем і до нас, в прямому сенсі, до*бався кабан. Ми йдемо в траві по груди. Стара суха трава, її ніхто не палить. І кабан просто дико починає бігати довкола нас. Тобі здається, що там хрєнзна яка маса. Ти його не бачиш, але викупаєш, що він бігає і хрюкає біля тебе. В нас тоді були ще петарди, газовий балончик… Ну ти розумієш, що як воно з-під кущів вибіжить на тебе і запросто переламає тобі ноги, то це буде печально. На щастя, він втік. Вовчих слідів – повно. І то свіжі, бо ми переважно йшли в дощ, і на землі дощ би розмив ці сліди, а то видно, що чіткі.

Йдемо по дорозі – темно, мрачно, паскудно, ми вже йти за*балися, і просто серед того всього виходимо з-за повороту й бачимо ЧОРНОБИЛЬСЬКУ АТОМНУ ЕЛЕКТРОСТАНЦІЮ.  Вона світиться, як новорічна ялинка! Різними вогниками! Не знаю, за скільки кілометрів її помітили, але ми впісялися з радості. Це саме прекрасне, що я бачив у житті.

Почалися ці всі великі бочки, не знаю, турбіни, чи що… Ми йдемо й розуміємо, що нам не туда, бо вже починаєм заходити в саму станцію. Бачимо недобудовані п’ятий і шостий реактори. Там ще крани стоять і всяка фігня. Бачим четвертий реактор, який взірвався. Над ним будують купол. Збоку якась пилорама працює.

І ми заходимо туда. Починаєм просто тупо гуляти по атомній електростанції. Там світяться світла в якихось кабінетах. Вона гудить. Ми ще думали, що вона працює. Так і не зрозуміли… Мужики розказали, що по-ідеї нє, але ці всі провода високовольтні чомусь тріщать. Чути, що по них іде струм. Хоча сама електростанція може й не паше, але там багато світла, всі щось роблять.

У фіналі ми заблудилися. В нас було дві дороги. Одна кудась туда і нам не дуже подобалось, щоб туда йти, а інша нам сподобалась трошки більше. Туда ми й пішли, і на нас напала стая диких собак.

Штук десять. Одна загавкала, а потім вже всі побігли. При тому, що Чіф боявся собак. Я не настільки, а Чіф – панічно. Тоді вже навіть я запанікував. Це ж стая! Набіжить і закусає нафіг просто в пєнь. Нам повезло, що вони були навчені. Сразу видно, що в них є територія, де їм сказали, що отут от ви охороняєте. Ми тікали, а вони добігли до певної межі, погавкали, але дальше йти не хотіли. Вони там тусувалися, де ще освітлює фонарік. Там і гавкали. А ми завмерли й чекали хвилин тридцять, мабуть, поки остання не піде дальше під будку спати. Дивно, що ніхто не вийшов. Після собак ми вирішили, що йдем нафіг назад.

І почали гуляти по тій атомній електростанції, не знаючи, куди подітися і що робити. Сидимо й думаєм: «Ну пі*дєц, ми приплили». Прип’яті нізвідки не видно, ні одна дорога туда не веде, ні одного вказівника, ні чорта. Ми там всьо облазили. Я навіть знайшов якийсь вєнтєль, який покрутив і звідкись там потекла вода. Я перелякався і закрутив назад.

Кажу: «Ну, чувак, так ще ніхто не робив. Давай з пафосом сидіти і пити пиво». В шостій ранку за нами приїдуть. Там же автобуси курсують і розвозять робочих. Ми раніше від них никались. Кажу: «Нас і так загербуть, але зато з пивком». Іншого варіанту в нас не було. Сіли біля дороги, покидали рюкзаки під жопи, дістали по пиву, закурили по сігарєтці. Файно! Їде якийсь автобус. Думаєм, що всьо, зара зупиниться і жопа. Нє! Він взяв і проїхав попри нас. Чувак навіть з цікавості не виліз і не сказав: «Ви хто такі, ви що тут робите?» Людям по*уй.

Це вже навіть не весело, бо два автобуси так проїхало. І ми такі: «Ну… Випили пиво, покурили, посиділи, починає світати. Йдем ше подивимся на ту електростанцію, бо більше такої можливості не буде». І тоді ззаду чуємо,  їде щось велике. Може, хоч цей нас прийме… Та! Під’їжджає УАЗік, виходить парніша і каже: «Опа, хлопці, а ви хто такі? І звідки?». Ми такі: «Всьо, на цьому наша історія закінчується». Він тоді: «Залазим в УАЗік». Ну та залазим, понятно. Залізли. Він ще до водія: «Давай, в мєнтовку їх везем»

Ну а вони в камуфляжі. В Чорнобилі всі в камуфляжі. Ти якщо вийдеш в джинсах – тебе зразу спалять. Вони там ніяк не відрізняються, отой весь контингент. Всі поголовно: міліціонери. пограничники, робочі, місцеві, дружини тоже ходять в магазин в камуфляжі. Нам повезло, що ми були такі й коли ще в Чорнобилі ходили по пиво, то сильно не виділялися.

Сидять в тому УАЗіку чоловік вісім. Кажуть: «Веземо їх нахрєн туда, де відділок. Всьо, хлопці, ви попали». Ну ми й так поняли, що попали. І тут інший: «Та ладно, харош шугати пацанів. Що ви, хлопці, звідки?» Кажем: «Та от з Івано-Франківської області приїхали подивитися на це всьо». «А. ну ясно. Що вам показати. От ми їдемо: тут третій реактор, там п’ятий». Чувак нам просто починає робити екскурсію. Розказує що як і де. Каже: «Ми тут будуємо купол. А вам роботи не треба?». «Тобто?», – питаю. «Ходіть до нас, в нас платять дуже непогано».

Я тоді: «Хлоп’ята, а як нам попасти в Прип’ять?» А вони: «Завеземо.  Всьо добре». Я вже собі думаю, чи то вони з нас прикол тягнуть, а везуть у мусарку, чи реально добрі люди? І таки так. Розказали, показали. Ми їхали хвилин, мабуть, десять, але інформації маса. Всьо нове, всьо цікаве.

Тут вони зупиняються й кажуть: «Ідете дорогою прямо, потім перший поворот направо. Побачите роздоріжжя і колії. Колії перейдете і буде вам Прип’ять . Ми щасливі, як тхори. Кажем: «Хлопці, дякуєм!» «Та нічо, – каже, – вибачайте, що дальше не підвезли, на роботу запізнюємся».

Там такий горбик, з якого спускаєшся метрів триста й починається місто Прип’ять. Бачим звідти блокпост – самий останній, який тільки треба пройти. А в місті, як ми потім дізналися, можна робити всьо, що хоч. Там дуже рідко є мусора, а навіть якщо і є, то з’*батись від них за півпива.

Я не знаю, що нам стрельнуло в голову, але дивимось на той блокпост і кажем: «Давай його не обходити. Ідемо прямо». Дістаємо по останньому пиву, закурюємо по цигарці. Світанок, встає сонце, пряма дорога вниз до цього  блокпоста і далі місто – то, заради чого ми туда їздили вже хрєнзна скільки раз. І ми такі думаєм: «Не хочем обходити десь *бенями, ми хочем піти прямо. Ми попросимо в них, гляди ж пропустять» Я не знаю, чим ми думали!?

Сонце як у «Far Cry 3». Чуваки нас спалили, виходять із будки, стають на шлахбаум, дивлюся –  один починає дзвонити. Я такий: «Нє, Чіф, кажись нас не пропустять».  А Чіф: «Та по*уй, ідем запитаєм». Ми подолали таку колосальну відстань і просто шикарно підходимо до блокпоста, ніби в ларьок за сігарєтами. А вони бачать двох чуваків з рюкзаками, пивом, стоять із круглими такими очима, типу «ну що це таке?!» А ми підходимо й кажемо: «Ранок добрий!» Вони: «Добрий!» Я тоді: «Хлопці, а ви нас не пропустите в Прип’ять? Нам просто подивитися. Можна?» А він: «По вас уже їде наряд».

Ясно, не прокатило. Але спробувати – це було того варте.

Мужики дуже добрі. Кажуть: «Хочете чаю, бутербродів? Ви голодні? З вами всьо нормально? Ну я пішов чайок ставити». Каже мені: «Я дивуюся. Ми боїмося в УАЗіку з калашніковими їхати. Тут звірйо, дичйо – просто пі*дєц. Тут аномальні зони – люди на коліна стають. І дозиметр не поможе. Вроді йдеш – всьо нормально, а ступаєш два кроки – жопа, лягаєш на коліна і всьо. Як ви ідіоти… сталкери, чи як називаєтеся… Зара приїдуть мусора – то вони вже не такі добрі, як ми. Щас вас почнуть шманати. Залежно, хто ще приїде. Приїдуть нормальні – ще якось тако, нє – пи*да вам. Від*уярять пи*здато і я вам не заздрю».

А ще мужики кажуть: «А чого ви йшли по дорозі? Ми вас побачили ще з самого верху, але думали, що ви зара звернете в ліс і обійдете. Нам влом за вами бігати. Нам платять – платять. Ви пройшли собі – та, боже, йдіть, пи*дуйте, робіть, що хочете. Але нє – ви пи*дуєте просто на нас. Ми налякалися. Може, у вас волини… Може, ви якісь кризануті…»

«Зараз у вас позабирають всьо, що їм сподобається. То що ви фоткаєтесь – фоткайтесь, все одно заберуть, флешки очистять. Ніяка інфа звідси не вийде».

Ми такі: «Шикарно, порадували». Приїжджають мусора – жосткі такі тіпи. Особливо один – десант, спецназовець, що тєльняху на собі рве. Воїн! Припирає нас до стінки. Нормальна людина скаже: «Роздвинь ноги». Нє, цей бєрцами б’є по бєрцах: «Сука, ширє ноги!» Термінатор!

Ну всьо, вони нас організували, закинули в машину, привезли у відділок, зробили шмон. Але ми знали ще перед цим, що треба фоткати на дві різні флешки. Самі козирні флешки я заникав далеко в рюкзак, а з фотоапарата ми їм віддали. При чому вони сказали: «Чуваки, нам не  складає ніякого труда сказати, що вас злапали з ягодами і з металом. Ми просто дописуєм і ви нічо не докажете.

Впаяли штраф, який досі не прийшов. І відпустили. Ну як? Нас мали би вивезти за зону, але нє – посадили на автобус. Ми ще за автобус мали би заплатити.

Продовження історії про те, як Арчі й Чіф потрапили до мертвого міста Прип'ять і зустріли сталкерів, які мешкають у зоні постійно, читайте на UFRA в наступному матеріалі. 

Початок історії тут

Фотографії з особистого архіву автора історії.