Сім імен наймолодшого поетичного покоління

Літературна менеджерка і кураторка Настасія Євдокимова називає сім наймолодших українських поетів, на її думку, однозначно цікавих та про яких сьогодні можна говорити впевнено і голосно.

Молоді автори-«двотисячідесятники» не об’єднуються у групи, не прив’язують себе до шкіл чи локацій. Головне для них – потреба перебувати у тиші, ізольованому від зайвих звуків просторі, коли голос лунає чіткіше й можна проартикулювати усі приголосні та голосні своїх текстів. Поети та поетки «десятих» років розважливі, спокійні, готові робити зупинки під час руху. Це відрізняє їх від різких та відчайдушних «двотисячників», так само, як відсутність потреби апелювати до колег, присвячувати їм тексти.

Прогнозувати, хто із покоління залишиться, а кого процес витисне – неможливо й не варто. Ми не завжди можемо згадати навіть тих, хто виринув два-три роки тому й так само різко заліг на дно. Активна участь у фестивалях чи конкурсах не означає, що за рік про автора пам’ятатимуть, кликатимуть виступити і тим паче не є свідченням «доброї» поезії.  Сьогодні цікавіше спостерігати, як міняються тексти, образи, техніка письма, як дорослішають самі автори (хоча вони вже більш зрілі за своїх буйних попередників, котрим десять років тому більше писалося про алкоголь і наркотики, гралося у мовні ігри та хотілося відкривати світ по-новому).

Називати конкретні імена – завжди суб’єктивно, адже вибір тих чи інших авторів безпосередньо пов'язаний із «пісочницею», до якої належить чи більш прихильний той, хто ці імена називає. Однак єдиний критерій був, є і має залишатися – якість текстів.

Мирослав Лаюк 

Мирослав не боїться бути собою. Десь він максималіст, а десь протестує проти порядків й прописує свої закони існування світу, вважаючи, що всі його зауваги єдино правильні та єдино можливі. Окремі пориви поета надто різкі, а рішення – не обдумані, він рубає і каже прямо усе, про що хоче: у його уяві церква літає, із землі вилазить щурячий цар, вчитель хімії ідіот, а біблійні персонажі живуть у тому ж карпатському селі, звідки Мирослав. Його сила – у сміливості говорити голосно та чітко.

Книжки: «осоте!» («Смолоскип», 2014), «Метрофобія» («Видавництво Старого Лева», 2015).

ШИБЕНИКИ

ішли до школи щоб іти за пральню
погрожували підпалити школу
до крові билися як ненормальні
передавали пляшку по колу

і за їдальнею на птахорізці
гоїли рвані рани на тімені
кидали петарди під кабінет фізики
цілували дівчат в кабінеті хімії

а тепер воно розсипалося геть:
один дітей наробив другий сів
третій краде в метро четвертий поет

а п’ятий стоїть як вкопаний у строю
думає про усіх: ну і де вони всі
і чого я тут наче вкопаний стою

д р у г а ч а с т и н а і п е р ш а

волів би почати писати з картини
як ти на постелі нага –
так буде – це диптих це лиш половина
і – ти не в ту позу лягла

…я біг до зупинки в дощі й лихоманці
тут вийшов на сонце нічне
мужик без зубів у наколці й шкірянці
спитати як звати мене

я вимовив я мати страх мав підстави
та він розсудив що не маю я права
так зватись. поправив рукав

я вмів відповісти: це роль я на сцені
а в нього був ножик у правій кишені
та не через це я мовчав

п е р ш а ч а с т и н а і д р у г а

ти зовсім нага ти готова
цю шкіру віддати словам
я буду по білому чорним
я буду записаний там

пишу: «у кишені був ножик
та не через це я мовчав»
пишу імена: кожне – опік
терпи. я торкаюсь плеча

устами «не маю» і «права»
ти списана кажеш лукаво
почати з початку слова

дарма ти погладжуєш ноги
бо навіть ім’я твого бога
не може початися з «а»

Вірш Мирослава Лаюка «Пяний дід»

Олена Герасим’юк

Дебютна поетична збірка Олени Герасим’юк називається «Глухота». Вірші у ній – про нездатність почути. Її меседж лишається поза звуковими хвилями, читач – людина без слуху, і всі ми, насправді, існуємо у певному вакуумі, обмежені можливістю доторкнутися до справжнього світу. Тексти Олени – глухота, яку потрібно декодувати. Її розповіді, образи, окремі деталі, самі її вірші затягують кудись у темряву, порожнечу, в нікуди, й усі ці хмари енергетичних згустків – через глухоту. 

Книжка: «Глухота», («Смолоскип», 2014).

***

цей шлях многогранний
і всяке його упивання
у кроки і крики
невидиму відстань скорочує

і поле пообіч веде його
зводить
ламає

і військо спиняється
військо мовчить многотисячне

так стане ріка на диби
не пролитись лиш плюнути
собі у сліди -
залякати зажити рану

і військо - ріка
в берегах півпрозорого навтопу

і натовп мовчить
і чекання його лякає

бо ніч загусає як кров
припікає дерево
що коло нове починає прадавнім нервом

і йде генерал
його рухи злітають як петлі

і військо зривається в поле
хапає мертвих

і постаті хлинули
крикнули

- я бачив останню воду і тьму що за нею
я пив її ротом
заковтував у легені

- я бачила руки свої
що тікали від мене

- я голову власну вимацував
грубими жменями

вона шепотіла
вона захлиналась
котилася

а як я почую
а як прикручу я
на плечі її?

Іде генерал
а дні пролітають мов коні

і військо відстрілює коней
вертких і кістлявих

ніч розсікає місяць
мов шабля заточений

дорога стає на диби
і вона відступає

о ні не назад
підіймається вище
вище

і спогади тонші за голку
бо все забувається

дивиться вслід генералу покорчена вишня
не відпускає

***

Цей світ зчорнів,
а я у нім сама,
і далі йти -
мені нема дороги,
немає рук, немає перелогів
і крок ступити нікуди.
Ади -
там світ горить,
там бовваніють ночі -
глибоке море, плато самоти.
А на краю
ні вмерти, ні зрости,
мов ящірка викручуюся долі.

І всесвіт спить -
я знаю -
всесвіт спить,
він весь болить
між ребрами лівіше,
і боляче виходять з серця вірші.
А він не спить -
ти чуєш —
вже не спить.

То вік старий.
Він випливе мов з пекла
і прокляне -
пусті, дурні слова.
І стогне овид,
тонко визира,
і тонкне простір
зморений і теплий.

А той не спить,
той другий — він не спить.
Я чую кожен рух з його могили.
На більше щось йому не стане сили.
Тому гуляй, о ненаситна хіть!

Я винна, я -
за все на цьому світі.
Здирай же шкіру з мене
за любов -
за тишину -
за забуття -
за спогад!
Ламай мене — як хліб —
неси по колу.
Рубай мене,
ламай мене як віть.

Вірш Олени Герасимюк «Хмари бубнявіють…»,

музика – Соломія Мельник та Руслана Хазіпова

Сторінка Олени Герасимюк

Михайло Жаржайло

 

Автор настільки близький і зрозумілий, ніби ви давні друзі – таке відчуття виникає у багатьох, хто вперше чує або читає вірші Михайла Жаржайла. Поет пише про те, що його оточує, про світ у якому щодня їздить маршрутками, прокидається поруч зі своєю дівчиною, п’є вино, вихоплює із круговерті деталі. Його вірші – про кожного з нас. Він живе у такому ж місті, у такій же країні, курить подібні цигарки, а з їхнім димом видихає образи. Його збірка – це реаліті-шоу «за склом», коли маєш змогу лише підглядати як виживають і миряться між собою та із собою учасники, але казати щось – дарма, бо одним із учасників можеш виявитися ти.

Книжка: «міліція карми» («Смолоскип», 2014)

«слухай і музика тебе доведе до кінця»

перебував у стані музичного сп'яніння
і це була обтяжуюча обставина
почепили навушники
затримали до з'ясування особи
нахиляли голову пропахлою димом долонею
аби тільки не вдарився потилицею
об книжкову полицю

дощ шурхотів по даху
у такому швидкому темпі
що здавалося то горить бікфордів шнур
а вітер куйовдив бляшане покриття
мов аркуші цупкого паперу
достоту хтось нагорі напинав вітрила

польський будинок розвертався до міста задом
а до передмістя передом
похитувався наче рибальська шхуна
і русалка каріатидою прилипла йому на носі
а він хотів струсити її з себе
а вона пручалася ніби риба-причепа
не відпускала

і тут навпроти нашої спальні
зненацька пропливає фрегат хрущовки
вирівнюється на відстані пострілу
заряджає у вікнах гармати
і вогні святого ельма мерехтять на щоглах
і з першого залпу
ядро світла
влучає у борт нашої каюти
і темрява через пробоїну ллється
слідом за світлом усередину

п'ятнадцять людей на скриню мерця
йо-хо-хо
і пляшка року
слухай і музика тебе доведе до кінця
йо-хо-хо
і пляшка року

ти нахиляєш мою голову до своїх грудей
аби не боявся
я у навушниках
прикутий до музики
геть сп'янілий від акордів
і я зовсім не бачу як
спалахують і спалахують залпи вікон
ми ще не маємо ліжка
тільки надувний матрац рятувальний човен
і крізь пробоїну в стіні
хлюпоче й хлюпоче темрява

«сварга-2»

вже п'яту ніч під стелею крутиться вентилятор
і ми не знаємо як його вимкнути

так само
під стелею на ланцюгах
висять велосипеди
(це щоб економити місце)
чотири вельми досяжні небесні колеса
чотири чорні сонця індіанців племені олоні
і ми не збираємося їх осідлати

місяць маленький і дешевий як срібний дайм
добігаючи віконної рами більшає до квотердолара
і лише у такий короткозорий спосіб я розрізняю тутешні монети

устаю з ліжка аби попити води
натомість як завжди на два пальці наливаю бакарді
ковтаю і повертаюся в ліжко

вентилятор перестає крутитися
і навколо нього починаю обертатися я
разом з чотирма велосипедними сонцями
двома срібними місяцями
китайцями чайна-тауну
безпритульними на маркет
кам'яними морськими левами що охороняють бібліотечні сходи
дорогами обабіч яких колоситься хіба що сонячне проміння

вентилятороцентрична система

і я відчуваю що ніколи раніше не був так близько
до центру всесвіту
хіба що в дитинстві
у ще радянському гастрономі
у черзі за хлібом-цеглиною
(з таких цеглин і досі збудовано мій будинок)
я витріщався на точнісінько такий самий вентилятор
і обертався навколо нього

Вірш Михайла Жаржайла «Америка»

 

Сторінка Михайла Жаржайла

Іван Непокора

Ім’я Івана Непокори з’явилося і показало себе відразу у двох літературних площинах – поетичній та перекладацькій («Розенкранц та Ґільденстерн мертві» Тома Стоппарда і «7 історій та інші п’єси» Моріса Панича). Канадсько-український автор, перекладач, львівський поет Іван Непокора пише про себе та своїх друзів, запускає читача у приватний світ і ділиться подробицями, дозволяючи залишатися трішки довше поруч. Але він лише починає свої розповіді, бо усе, що мало би бути у них далі – для кожного стає особистим досвідом. Чути, підспівувати та підслуховувати пісні для якогось/якоїсь/якихось О. завжди цікаво, бо їхні мотиви накладають на внутрішні ритми міста Лева, на рухи його мешканців, на рими вже написаних у ньому віршів.

Книжка: «пісні для О» («Дискурсус», 2014)

і як їй потім то все поясню?
як пояснити
що
буває осінь
буває потяги спізнюються

коханці вирішують взяти шлюб
вороги
за для спільного зиску
ідуть на компроміси

синоптики виявляється помилилися
і те
що мжичить
і те
що туман
так і повинно бути

як пояснити
що
немає випадкової любові

є
випадковий секс
випадкові знайомства
випадкова музика

але не любові
ні в кого
ніколи

як
як їй пояснити
що
інколи дощ якось зненацька
інколи джаз якось аж наскрізь
а любов
інколи і якось
назавжди

***

підходити до незнайомих людей

на вулиці й запитувати

коли ті востаннє плакали:

що за бешкети!

запитуєш

чи дадуть нам візу до сусідньої кімнати?

чи можливо спинити наступ

нової марки кедів на наше місто?

хіба я знаю

хтось увімкнув світло

і чоловік який нам здавався деревом

виявився жінкою

і каже

що справжніми були тільки стільці та афіша –

решту вигадано

що аби не виставити себе знову на посміховище

нам не залишається нічого кращого

як одягнути фіолетові піджаки

підвестися та першими зааплодувати

хоч минулого разу це нас і видало

Сторінка Івана Непокори

Лесик Панасюк

Є світи, які існують лише заради поезії. Вони проявляються у збірці Лесика Панасюка, чиї тексти – це великі подорожі маленької людини. Поет полює на щось «справжнє», а з віком сам перетворюється на об’єкт полювання. Він пише про те, що знає найкраще про себе, займаючись повсякчасним самопізнанням: ходить вулицями, що не мають назв, шукає людей, які не мають імен, живе у тваринному світі та світі рослин без привязок до видових чи родових ознак. Автор переміщується від міста до природи, від вулиць, на яких не чує власних кроків, де літають лише «кулі тиші», до цілковитого єднання із землею, аби віддати все, що є, застосувати увесь пережитий досвід, побачити усе, про що читав та що чув доти, переконатися, що воно існує.

Книжки: «Камінь дощу» (ГО «Форум видавців», 2013), «Справжнє яблуко» («Смолоскип», 2014).

ЕКСПОНАТ

Двоє молодих археологів
розкопали кістяк вітру
тепер він експонат Національного музею
тепер він дме тільки для Національного музею
і для його відвідувачів

Не пливуть млини човнами полів
нерухомі весла млинів
повітряні змії змирились
не рвуться носами на волю
повітряні змії як собаки на прив’язі
груди вітрильників обвислі
наче груди старої жінки
повітряні кулі як перегорілі лампочки

Але колись відламає хтось одну з вітрових кісток
і винесе під курткою з музею
неначе вогонь

ПАМ'ЯТАЄШ

Тієї ночі
ми розмовляли животами і пальцями
і твій для обручки щось без упину шепотів

Ти вже знала
що навіть перший поцілунок буває двічі
чим тобі полюбилась та річка

Я вигадував і креслив нові сузір’я
на білому небі із двома місяцями

Ми ніяк не могли заснути
хоча здавалось що вже вічність не спали
щось важливе не було сказане
і ми говорили щоб випадково зачепитись
за те що сховалось

Ти знати хочеш усі мої пальці
а мені хоча б твого четвертого
того що ім’я забув
нехай шепоче

Ось два яблука
одне тобі
одне мені
як того ранку
пам’ятаєш

Вірш Лесика Панасюка «Вуха і губи»

 

Сторінка Лесика Панасюка

Заза Пауалішвілі

 

Що таке справжня чоловіча або справжня жіноча поезія? Важливою є не стать того, хто написав, а те, що поезія  притягує до себе і не відпускає. Заза Пауалішвілі – поет та фотограф. Його образи заповнюють голови й душі настільки, що хочеться стати співучасником його текстів, ввійти у них і лишитися там. Поет розламує образи і віддає їх читачам по шматочку, він готовий розкреслювати реальність на менші частини, аби вона ставала зрозумілішою. Заза говорить мало і робить це тихо, тому потрібно призвичаїтися до його манери і тембру, аби розчути звуки серед тиші, якою так дорожить поет.

Книжка: «Реґіна Ольсен» («Смолоскип», очікується 2015 року)

ТЕПЕР Я ЗНАЮ, ПОЕЗІЯ ПАХНЕ РИБОЮ

петре
іди за мною
бо

поезія пахне рибою
ніби жінка
рибалки
що повернувся додому

поезія пахне
часто не парфумом
мазутом
ніби жінка
яку колись любив механік

поезія пахне алкоголем
який
посмів видихати на неї я

поезія пахне жінкою
часто словами
котрі говорить та
що має право на моє ліжко
що може лягати у моє ліжко

вона пахне жінкою так
як нею пахнуть
мої руки
котрі торкалися її
за мить до цих рядків
за рік до цих рядків
за вічність до цього всього

петре
йди за мною
бог любить тебе

CLIII лист № __

                                    а.б.
у цій дірі що названа часом
ти будеш деревом
я буду тим
що підточує твоє коріння

ти знаєш
коли сигарети не рятують
лицемірству немає меж
і тільки пихатий самогубець
покладе цьому край
якщо дістанеться очерету

але не я
я надто слабкий
я хочу бачити тебе
такою
що стоїть
над прірвою
і дивиться вниз

це кінець
і він буде справжнім

колись мені говорили
що кінець це початок
я думаю навпаки

по той бік лицемірства
що не має меж
привітаюсь із тобою словом
привіт

Вірш Зази Пауалішвілі

 

Сторінка автора

Вікторія Дикобраз

Вікторія Дикобраз – керує рівненською громадською організацією Література.RV, організаторка чисельних літературно-мистецьких проектів. У той момент, коли поет стає менеджером, важливо не втратити здатності відчувати слова, людей, простори, залишати за собою можливість обирати матеріал для роботи. «Прикраси» із дебютної поетичної збірки авторки – це всі ті деталі, підібрані переважно на дорозі чи по дорозі кудись, заховані, ті, що досі шукають собі пару, або уже її знайшли. Це уламки на яких будується хиткий світ поетки та які вона вивчає іноді через цікавість, а іноді – через неможливість підібрати для них назви. 

Книжка: «Семантика наших прикрас», («Крок», 2015).

"Там дві машинки дублюються, через суцільні.
Хай обережно в дорозі, та з богом їдьте".
Водій водію ближче брата, де б не водило.
Водій в автостопері бачить дочку чи сина.

"Що ви країною носитесь, безтолкові.
Вчора ловили вас в Харкові, вже у Львові.
Хто за вас буде тягти на плечах країну,
сім'я укладається цеглою, як будинок,

а не асфальтом". Дядьку, візьми за вітром.
За нас тополиний пух корисніший світу.
Такі народились в системі - зірви і викинь.
Ми вам слова наскладаємо для молитви.

Бог, кажуть, знає, кому що навіщо дано.
Бог недарма нам у дим підкладає ладан:
ми сторож'і, ми вас на добро звіряємо.
Добро на добро не чекає - воно просто є.

Ваша робота тяжка, нам її не знати,
долонями над колін проглядати мапи.
Часом зникаємо, часом вже не шукають.
Але хай вам тепліє ніч від розмов і кави.
*
Водій зачинає пісню тужну і т'яжку.
Совдепія, незалежність - то все пропаще.
Не маєш відваги на приспіві підхопити,
прислухається ж траса: кому ти і далі віриш.

***

Десь між Рівним і Львовом,
між Рівним і Харковом,
Рівним й Одесою,
взагалі між Рівним і будь-яким
іншим
нормальним
містом
(окрім Луцька хіба що)
затесалася станція Здолбунів.

Я не здивуюся, якщо колись через неї
можна буде пересісти
на гарячі космолінії Байконуру –
така це ключова пересадкова станція.

Всі ми, рівненські, задовбалися лаятися
на необхідність подолання
двадцяти хвилин до Здолбунова,
перш ніж зловити "собаку" до Львова,
бо до нас вони чомусь не доходять,
(та й навряд будуть коли).

Але Здолбунів, немов місячна пляма,
затемнення,
перепиняє нам всі паломництва
до наших сузір'їв.

І ми змушені коритися
його припливам і відпливам,
викликати нічні таксі,
перелітати понад мостами,
перечіплятися через ци́ганів
і збивати провідників,
переплачувати за повітря
і взагалі.

Ми змушені стримуватися і все прощати,
бо ми ж розуміємо цінність і вартості.
Розуміємо, що нам дає Здолбунів –
ця ключова пересадкова станція.

Адже чим частіше ми їдемо з Рівного,
а їдемо часто, нас не встигають ловити
комунальники і орендатори…
От чим частіше ми їдемо з Рівного,
взявши лише наплічники й вітер
напхавши у вітрила поспіхом –
тим глибше й сильніше,
сильніше і самовідданіше...

Ми бажаємо мати, як повертатися.

Вірш Вікторії Дикобраз

 

Сторінка авторки

Фото з фейсбук-сторінок поетів. Чільне фото: flickr.com/prathambooks.