Бути людиною

Як стати людиною? Як нею бути? І як, врешті решт, можна нею взагалі не бути? Це довга історія, як і довгий шлях роздумів про неї. Ти є людиною, коли вмієш любити, співчувати, вмієш творити добро, вмієш бла і бла-бла-бла. А хіба ти не є людиною ще тоді, коли навіть не розумієш що таке добро, а що зло і взагалі мало що розумієш, а лише хапаєш грудьми повітря і, напруживши всі свої мязи, витискаєш з себе найнеприродніші звуки? Вже тоді ти рефлекторно хапаєшся маленькими скуцюрбленими пальчиками за те примхливе право називатися людиною. І в цьому праві тобі, звичайно ж, ніхто не може відмовити.

А може ще раніше? Хіба ти не людина, коли складаєш одне ціле зі своєю матір’ю, а вона – це вмістилище двох цілісіньких живісіньких душ? Вже тоді тобі сняться сни і чуються звуки. І хоча тебе ніхто не бачить, ти можеш нагадати про себе добрячим ударом ноги в мамин живіт, щоб ніхто не забував, що ти є, і що ти є людина. А хіба може хтось заборонити тобі називатися людиною, коли ти ще маленька яйцеклітина, самотня, без жодних прав на самовираження, на любов, повагу...і взагалі без жодних прав, бо про твоє існування ще ніхто навіть і не здогадується? Але хіба це дає хоча б якісь підстави для того, щоб не вважати тебе людиною? Чи зможуть тебе так само ігнорувати через кілька десятків років, коли ти, вдягнувши якогось крислатого капелюха, скочиш на коня, з віжками в руках і комплексом надлюдини в душі, назвешся якимось, скажімо, Наполеоном і полетиш завойовувати всесенький світ? Тоді всі скажуть: «О! Це людина з великої букви!». І  ніхто не замислиться над тим, що насправді ти людина з маленької клітини.

Але в дійсності бути людиною дуже просто. Треба лише зробити скількись там трильйонів вдихів і видихів протягом свого життя. А підчас цієї процедури ревіти і ходити на горщика, обпікатися і змерзати, хотіти і відмовлятися, любити і вдавати що любиш, спати і прокидатися, працювати й піти на пенсію.

Бути людиною – це благородна місія. І ти повинен дістатися туди, нагору. Сам ти не знаєш куди саме, але впевнений, що треба нагору. І ти таки лізеш, то по службовій драбині, то по рівнях чакри, то по банківському рахунку. Але чи надривався б ти над цим, якби уявив, що насправді ти – лише верескливе дряпуче кошеня, яке сонний господар викинув з ліжка десь вглиб кімнати, щоб не заважало.  А воно вчепилося пазурами за фіранку і зависло, жалібно нявкаючи. І чим вище воно дреться догори, тим більше рветься фіранка і розгойдується карниз.

 Але якже ж бути людиною так, щоб все було точно і правильно? І ти думаєш: «Хто ж може це знати в двадцять один, сорок три, шістдесят вісім років? Зате вкінці я про це обов’язково довідаюсь». І ось ти, струшуючи з себе столітній пил, вдихаючи загазоване повітря в свої сухі зачахлі груди і, розгинаючи спину, подумаєш: «А чорт його знає, що воно таке!». І накриєшся ковдрою по самісінькі вуха, щоб перестати бити бомки на нашій перенаселеній землі і прибути туди, де тобі повинні усе докладно розяснити, якщо там щось знають.