Південь, Захід і Схід України говорять про Франківськ

«Франик – то щось дуже інтимне», «це відображення «старих міст» Чорногорії», «місто може постачати енергію на експорт» – UFRA дізналася у мешканців Харкова, Львова та Миколаєва, що вони думають про Франківськ. 

 Роман Чихарівський, письменник, Львів

На щастя, у Франківську зі мною ніколи нічого не відбувалося. Маю на увазі, нічого суттєвого. Якби мене розбудили посеред ночі і запитали, що в мене асоціюється із Франківськом, то я би обернувся і знов заснув. Я майже не пам’ятаю самого перебування у місті, зате міг би щось розказати про кожен приїзд і від’їзд.

Так дивовижно, що є місто, про яке хочеться сказати так мало. Франик – то щось дуже інтимне. Секрет, котрим я би ділився не з кожним, натомість якщо комусь і кажу щось про Станиславів, то це означає, що та людина, котрій кажу, є мені страшенно дорогою і близькою. Я завжди вважав, що в житті необхідно час від часу щось робити без мети. Франківськ виявився для мене єдиним містом, до котрого я зміг приїхати без мети кілька разів, бувало, що пару разів приїздив ніби то з метою, але то була лише ілюзія. Місто, в якому я найменше в житті що-небудь робив.

Я є людиною настільки бідною, що можу дозволити собі часто про це говорити. У Франківську мені завжди є дуже легко бути бідним, зживатися зі своїм постійним безгрошів’ям – і це ще одна дивовижа. Тут завжди бачу дуже мало людей, котрі в чомусь страшенно переконані («треба так, а не так, робиш добре, робиш зле, а треба прагнути того, а не того» і так далі…). Я знаю, що зараз трохи помиляюся, але байдуже. Думаю про те, що якби в центрі міста цигани розбили якийсь свій велетенський табір, то мешканці Франківська сприйняли б це як щось цілком буденне чи щоденне. Нема тут нікому діла до тебе, але ніхто тебе не чіпає не тому, що йому байдуже, а тому, що так сильно тебе шанує і боїться порушити твій спокій і простір. Франківськ не годен ні з чим порівняти, вибрати якісь окремі ознаки чи якось по-дурному назвати (столиця чогось там…), то є неможливо.

Я часто сідав десь в центрі чи на вокзалі, дивися на купу тих нещасних туристів і кожному з них потрохи співчував, бо бачив, як вони нічого не зауважують, бачив, що для них Франківськ – то щось дуже посереднє, якийсь пропускний пункт, бачив, що для них Франківськ – то подорож з одного вокзалу до іншого. І заодно так щиро радів, що таємниця і далі залишається таємницею. Франківськ залишається нечіпаним, бо купа народу спішить в гори або з гір, спішить на якийсь там відпочинок чи ще кудись, а Франківськ собі є і є, лежить собі недоторканий, як великий блискучий камінь, якого обтікає вода. Постійно є безліч тих, то приїжджає і намагається збити весь ритм, але завжди знаєш, що це мине. Я Франківськом не захоплююся, бо сприймаю його, як щось своє. Є собі, от і хай буде, а хвалитися нема чого.

Я завжди радо приїжджав сюди і так само радо від’їжджав, бо розумів, що повертатися доведеться ще і ще. Франківськ – то моя дача. Маю сюди часом приїжджати і дивитися, чи все добре, чи не позаростало, чи є порядок, чи нічого не зникло і чи ніхто нічого не привласнив собі.

Бувало, в дитинстві я часом збирав з кимось малини, бувало, що заходив далеко в ліс, глибше і глибше, аж раптом натрапляв на величезний і пишний кущ. Тоді я найбільше хотів, щоб найближчим часом мене ніхто не знайшов. Я не хотів, аби ще хтось знав про той кущ, про таку красу, про такий скарб. Тому я волію нікому зайвий раз не розказувати про Франківськ.

І все що я тут наговорив, може виявитися цілковитою правдою, а може – зовсім навпаки. І це ще одне диво. А у Франківську завжди хотілося жити саме так, аби могти про це добре розказати. Мені не вдалося добре розказати, бо бракує хисту, але поки що гарно прожити дуже навіть вдалося. Завдяки неспроможності про все розказати я тішуся, що таємниця і далі залишається таємницею.

Дар’я Воропаєва, журналістка, Харків

«Ідеальне місто» Івано-Франківськ, побудоване польським магнатом за кращими проектами ренесансного містобудівництва. Місто, яке відпочиває  в неділю. Як будь-який мандрівник, я звертала увагу на ціни в кафе й архітектуру. Тобто, намагалась зрозуміти душу міста і платоспроможність його населення. Це важливі аспекти.

Я потрапила до Франківська на вихідних, і мене вразило, що більшість продуктових, книжкових і господарських магазинів були зачинені. Я знала, що такі традиції існують в Європі, але Європа виявилася ближча, ніж я думала. Місцеві жителі, з якими довелося спілкуватися, вважають це безперечним плюсом – в неділю треба йти в церкву, а не в магазин. Я ж відношу це до розряду незручностей – моє східноукраїнське місто привчило мене, що послуги, включно з копі-центрами й перукарнями, не говорячи про продуктові магазини й аптеки, мають бути доступні 24/7.

Центр Харкова не тішить широтою – доводиться розминатися з натовпами перехожих на вузьких тротуарах, і навіть по площі Свободи, одній з найбільших в Європі, дозволений рух транспорту. У Франківську в мене була можливість насолодитися неспішними прогулянками. Зарплати у франківчан невеликі, і здавалося б, така кількість кафе мала б бути нерентабельною. Але їх тут більше, ніж у Харкові. І вони завжди заповнені.

Я бачила у Франківську відображення «старих міст» Чорногорії, наприклад, такий схожий на церкві Будви і Котору Греко-католицький Кафедральний собор Святого Воскресіння, з площею біля нього, світлими стінами будинків. Від них віяло теплом півдня.

Приємне, затишне місто з, на жаль, малими зарплатами населення – більшість українських міст такі.

Євген Мехеда, айтішник і письменник, Миколаїв

Коли люди з Заходу приїздять на Південь, вони дорікають нам тим, що ми не цінуємо нашого тепла і наших водойм, на які ми лінуємось їздити влітку. Також, коли мої друзі і колеги з Заходу бувають в Миколаєві по роботі, вони знаходять у моєму місті несподівані переваги, про які я ніколи навіть не здогадувався. Скажімо, широкі вулиці молодого, двохсотрічного міста.

Переважна більшість нас не бачить краси власного оточення, допоки не опинимось поза ним чи нашу увагу на ту красу не звернуть немісцеві. У Франківську, проте, я зіштовхунувся з більш свідомими людьми. Не всі там такі, але відсоток їхній значно більший. Це люди, яким не все одно, які беруться і роблять замість прокрастинувати і скаржитись. Відкривають затишні місця і малі бізнеси, запрошують незнайомців у гості, покращують загальний імідж нашої спільної країни власним світоглядом і моделлю поведінки.

Мені хотілося б залишитись жити у Франківську. Але затишний і милий, він тим і цінний для нас, що свою мотивуючу енергетику може постачати на експорт. І людина, що побувала там, хоче і своє місто змінити на краще.

Чільне фото: flickr.com/photos/deepphoto