Прославляти речі, тому що вони існують

UFRA публікує текст гостя першої в Україні резиденції для молодих письменників «Станіславський феномен» Сергія Шкабари. 

– Гарний у нас вийшов вірш. Дуже добрий верлібр, – каже Василь після того, як ми з ним закінчуємо розкидати отаву під гарячим липневим сонцем. Його рідні Брустури зусібіч оточені горами, навколо височіють старезні могутні сосни і буки. На світанку можна побачити, як туман заплутується між їхніми гілками, огортає їх, як цукрова вата, а потім тане під першими золотими променями. Якщо слухати зосереджено, можна почути шепіт гірської ріки, чиє гнучке тіло напружено вібрує від холодних скель і гострих каменів. Одразу за будинком протікає струмок, який не замерзає навіть узимку. Василь говорить: «Цей струмок могутніший за вірш про нього». Безумовно. Але щоденне прокидання серед такої дивовижної краси просто вимагає якось її озвучити, зафіксувати, бодай просто назвати на ім’я кожне дерево і пташку, наслідуючи Чеслава Мілоша, котрий писав: «Це моє покликання: прославляти речі, тому що вони існують».

Отримувати задоволення від фізичної праці мене навчила саме поезія. У дитинстві, допомагаючи татові копати картоплю, ламати кукурудзу чи відрізати великі голови соняхів, я думав переважно про втрачений час, який можна було б заповнити читанням пригодницьких романів, велосипедними прогулянками та купою інших, цікавіших справ. Але у пятнадцять років я несподівано полюбив поезію. Почав її, як то кажуть, відчувати. І відкрив у собі глибоке джерело любові до простору й часу, у яких мені пощастило бути, до людей і природи, котрі їх наповнюють, і слів, що від одного їх промовляння перетворювались на музику. Кожна дія, кожен порух раптом стали важливими, осмисленими. Світ загалом набув яскравих відтінків, він більше не був буденним.

Щодня відкривалися нові горизонти радості та здивування, а джерелом цього могла бути та ж сама фізична праця поруч із татом. Але тепер я відчував і бачив інакше. Помічав, скільки краси й життя в зелених стеблах цибулі, бузковому цвіті картоплі й червоних помідорах. Як гарно тріскає земля від спраги і спеки, як жадібно вона поглинає воду із сусіднього ставка. Помічав ящірок, які ховалися у високій траві, і дітей, котрі тихо до них підкрадалися. І як же добре усвідомлювати, що все це триватиме вічно, принаймні в моїй памяті.

Життя у карпатському селі вимагає постійної важкої праці: на городі, в лісі, за токарним верстатом, біля худоби тощо. А це, у свою чергу, змушує уважно слухати голоси тварин, відчувати настрій гір і бути вкрай зосередженим на тому, що робиш. Мені здається, що в горах усе залежить від твоєї любові й довіри до них. Якщо ти зумів полюбити цей ландшафт, якщо дозволив йому безнастанно шліфувати своє серце і задавати ритм диханню, ти будеш приймати із вдячністю все, що з тобою стається, і робити всяку справу з любов’ю і вірою в її важливість. Гори вимагають уміння довго мовчати, не маючи жодного співбесідника, зате кожну розмову можуть перетворити на пісню.

До Карпат я вперше потрапив улітку 2011. Але цьому передувала моя подорож автостопом з Умані до Львова. Це був мій перший подібний досвід, і з нього я виніс багато корисного. Насамперед – довіру до людей. Я завжди з особливим теплом згадую водія, котрий пригостив нас із товаришем стиглою динею, далекобійника, який напоїв мене холодним квасом у придорожньому кафе, і таксиста, якого я випадково спинив поночі за Тернополем, однак той безкоштовно підвіз мене 30 км у сторону Львова. Також було кілька бригад робітників, що ремонтували вбиті українські дороги, і вони з радістю підбирали нас, саджаючи поміж своїх втомлених пітних тіл та іржавих інструментів. Усі ці люди розмовляли різними говірками й діалектами, мали різні політичні погляди, але їх об’єднувала доброта і щирість. Так щедро ділитися своїм особистим простором і розповідати приватні історії можуть тільки ті, хто довіряє – без жодного страху й сумніву, не чекаючи нічого натомість, радіючи, що зумів комусь допомогти. Із такої довіри завжди проростає віра.

Потому, вже будучи в Карпатах, я часто тішився з того, що все-таки реалізував цю мандрівку. Вона назавжди змінила моє ставлення до багатьох речей і явищ. Те, що за звичних обставин може здаватися тривіальним і зовсім неважливим, у поході стає найбільш необхідним чи важкодоступним. Приміром, звичайна вода. Ти мусиш подумати про її кількість, розрахувати відстань до наступного найближчого джерела і бути надзвичайно ощадливим, витривалим. Після важких цілоденних сходжень на вершини ти вже не маєш права подумати зайву хвилину перед сном, а одразу й повністю поринаєш у нього, як у води прохолодної гірської річки. Смак їжі викликає неймовірний спектр позитивних емоцій, найпростіші страви здаються божественними. Якось я випадково знайшов у своєму рюкзаку цитрусову жувальну гумку і вирішив її скуштувати по дорозі до чергової гори. Це був просто вибух, мої смакові рецептори насолоджувались цим нектаром увесь наступний день. Скільки радості, виявляється, ховають у собі такі звичні речі, і як добре, що трапляються обставини, за яких ти можеш оцінити їх справжню вартість. 

Гори дають можливість переглянути систему цінностей, відкрити своє серце для легкості й чистоти, не думати про те, про що можна не думати. Подолання кожної вершини розширює межі твоєї внутрішньої свободи, стрімкі спуски закликають зруйнувати ці межі взагалі. І десь тут, між твоїм захватом і втомою, виникає поезія. Ти шепочеш про себе солодкі топоніми: Дземброня, Бребенескул, Несамовите, Гутин Томнатик, Говерла, Піп Іван, Петрос… І розумієш, що це твій найкращий вірш.

Чільне фото зі сторінки Сергія Шкабари в соцмережі. 

Сторінка Першої в Україні резиденції для молодих письменників «Станіславський феномен»