Прописані у Хорезмі. Наш земляк із Урґенча

UFRA публікує оповідання Богдана Ославського з книжки «Льонтом. Дороги і люди», що вийде у вересні у видавництві «Дискурсус».

Доніяр казав: «Узбекистан – міліцейська держава».

Закір казав: «Тут на кожного жителя – три мєнта плюс агентура».

Жінка, яку ми здибали коло парасольок із морозивом, цитувала скандальний вислів Жириновського, мовляв, у президента Карімова 26 мільйонів баранів. Пізніше політик виправився, назвавши їх рибами. «Я риба. Мовчу», – замовкла і хитро кивнула.

Доніяр продовжував: «Я щасливий жити в такій країні. Бандитизму нема. Донька в Ташкенті повертається з музичної школи пізно, але я спокійний за неї».

Тут порядок. 13 травня 2005 року в Андижані (Ферганська долина) на вулиці вийшли тисячі протестуючих і через це влада наказала відкрити вогонь. Полягли сотні мирних жителів. Точна їхня кількість невідома. Серед убитих – жінки і діти. Середньоазійської «весни» не відбулося.

Президент Карімов править країною з 1990 року і по сьогодні. Розпад Союзу стався тут радше зовнішньо – розірвалися політичні й економічні зв’язки. Узбеки ностальгують, твердять своє печальне «развалілі» і бідкаються на країну, тобто власний, відрізаний і залишений на себе самого СССР. Кажуть, що біда, бо розпались совєти, але ж насправді біда, бо нічого тут не розпадалося і ніхто не вступився. Тут той самий Союз, лишень без союзників і центру в Москві.

Тут досі діє жорстка система прописок. Для іноземців чи, як кажуть узбеки, «інтурістов» – це створює досить серйозні проблеми. На реєстрацію маємо три дні. Як ні, то кожен божий день мусимо жити у готелі й отримувати тимчасову прописку. Звісно, не кожен заклад має на то ліцензію, а котрий має, той відчутно дорожчий. Якщо ти ночуєш у наметі або ж просто гостюєш у людей – ти безпритульний, порушник і винен державі дві тисячі доларів штрафу. Отак.

Але до нас це дійшло вже на місці, бо раніше всі запевняли, що зареєструємось без проблем. Прийдете, мовляв, у міліцію, там поставлять штамп, запишуть на якусь ліву адресу і все буде добре. Тільки в міліції ми зіткнулися з непробивною стіною. Двометровий ґєвал із погонами вивів із кабінету натовп узбеків, кожного зі своїми проблемами, і наодинці пояснив, у яку ми потрапили сраку. Грошей не брав, лівих шляхів не вигадав. Нащо було людей виводити, я так і не в’їхав.

Отже, ми мусили або якось по-чесному зареєструватися, або від готелю до готелю – і так чимскоріше звалити з країни, бо грошей надовго би не стало. Ми просили різних людей прописати нас до себе, але ніхто не наважився. Пізніше, коли побачив, який то геморой – реєстрація, я зрозумів чому.

Ця історія з пропискою зав’язалася ще в Каракалпакстані[1], куди ми потрапили потягом із Бейнеу. В Кунґраді переконалися, що тут нам нічого не світить, і проїхали ще триста кілометрів на південний схід до міста Урґенч, що у Хорезмі. Все ж таки інша адміністративна одиниця, і ми сподівалися, що, може, хоч там усе владнаємо. Як ні – то план «Б» із готелями.

Прибули на місце і вперлися в точнісінько те саме. Я був близько до розпачу. Стояв у одній із черг за нічим, аж раптом відчув, як хтось торкнувся мого плеча, а потім спокійним голосом: «Ваш земляк допоможе вам».

Закір – узбек. Має прописку. Дружину, двоє дітей і бізнес у Феодосії. Там у нього фіктивна дружина і магазин штор навпроти вокзалу.

Закір побачив синьо-жовту обкладинку мого закордонного паспорта. Торкнув мене за плече його друг Музаффар – нейрохірург, що працює у Санкт-Петербурзі. Обидва ненадовго повернулись додому, аби владнати справи з паперами.

То була п’ятниця. До кінця робочого дня ми їздили з ними в ОВІР, банк, знову паспортний стіл, знову ОВІР… Мусили дочекатися понеділка. Аби не перебрати законно відведених для реєстрації три дні, під вечір ми взяли довідку, що почали цю катавасію ще до вихідних. Тої ночі спали на підлозі майже завершеного Закірового будинку, куди він скоро мав переїхати з дружиною і дітьми. Наступного дня, аби довго не лишатися гостями, а, значить, і полоненими, ми поїхали до переповненої туристами Хіви. Зупинилися в недорогому traditional style готелику в центрі міста. Ми пробули там суботу й неділю.

У понеділок здибалися з тандемом Закір-Музаффар о дев’ятій ранку, як домовлялися. Чоловіки жували тютюн і тому говорили нерозбірливо й смішно. Віддутими щоками нагадували хом’яків. Я мав добре передчуття.

А пізніше переконався, що узбецькі державні установи подібні до кафкіанського замку. Коли прибув до паспортного столу, то побачив купу людей, що тлумились коло перекритого ґратами майданчика, за яким і був головний вхід. Музаффар випитав, що у чиновників там нарада і вона триватиме бозна-скільки. Внутрішньо я вже проклинав узбецьку бюрократію, але на позір ще з останніх сил тримав себе у руках. Ми домовились розійтися, щоб знову зустрітись тут о третій годині.

На місце зустрічі ми з Ланкою повернулися трохи завчасно. Позаяк нашого «земляка» ще не було, ми сховалися в тіні під бічною стіною адмінбудівлі. Недалеко була дорога, а на тротуарі бабця з внучкою торгували водою, «сємечками», серветками. Під’їхали вони невеличкою тачанкою, подібною до наших кравчучок. Основний товар поставили у тінь, і лише одну пляшку води разом із іншим крамом бабця взяла з собою на розпечений тротуар. Внучка лишилася під стіною, неподалік від нас. Коли бабця продавала чергову пляшку холодної води, дівчинка підносила їй нову. Воду тут продають скрізь. І найбільше купують.

Близько третьої з’явився Музаффар, а ще невдовзі – Закір із тещею і двома малюками. З’ясувалося, що квартира зареєстрована на неї і бідолашна жінка мусить особисто тягатися з нами по всіх чергах. Я страшенно їм вдячний. Ніякого роздратування, ниття, невдоволення. Я дивуюся, радію й обурююсь спокою, із яким мама Закірової дружини ходила від віконечка до віконечка, терпляче зносячи кола місцевого кабінетного пекла.

В ОВІРі нас попросили заплатити десять доларів і п’ятнадцять тисяч сум[2]. Питаю, чи конче в різних валютах, чи, може, краще все в їхніх сумах? «Ні, – кажуть, – треба так». Заплатив. Один із отриманих документів – квитанція про конвертацію десяти доларів у національну валюту. Абсурд, але там принаймні чеки давали, а в більшість віконець гроші йшли просто так – ні тобі квитанції, нічого.

Коли узбеки питали нас про враження від їхньої країни, я чесно казав, що люди чудові, а система... Жахливо це все, самі знаєте. На то відповідали переважно по-риб’ячому, хоч я й певен, що ми добре одне одного розуміли.

Закінчилася та історія записами в паспортах, які засвідчували нашу тимчасову хорезмську прописку. Такі штампи давали можливість протягом місяця покинути Узбекистан, а потім знов повернутися і не морочити собі голову ніякими паперами. Нам неймовірно пощастило. Доводиться часом чути нарікання на узбеків, що працюють в Україні. Всяке говорять, знаєте, але один такий – торговець шторами з Феодосії – разом із тещею і дітьми – він проводжав тоді нас на зупинку. Ми обмінялися номерами, і Закір пообіцяв зателефонувати, як буде у Києві.


[1] Автономна республіка на заході Узбекистану. Головне місто – Кунґрад.

[2] Сум – грошова одиниця Узбекистану. Схоже називаються киргизькі й таджицькі гроші: сом і сомоні відповідно.

Фото Світлани Ославської