Про себе в місті, про місто в мені

Франківськ − Київ. Рефлексії колумністки Христини Котерлін. 

Я ніколи не мріяла жити в столиці, бо хіба можуть бути мрією постійні корки. На дорогах, в магазинах, в пішохідних зонах. Метрополітен, який постійно хтось хоче замінувати. Шалений ритм життя, котрий не хоче пояснень, а вимагає підкорення. Окрім усього, тут багато неякісної української мови. Як у рекламі, так і в розмовах на ринку.

Звісно окрім цього Київ має багату архітектурну спадщину. Події міжнародного рівня. Безліч варіантів для дозвілля і культурного росту. А ще тут вища заробітна плата, більше магазинів з низькими цінами. Спокус багато. Але мене вони не зачіпали, або я просто не помічала їх.

Перш ніж переїхати, у Києві я була тут всього п’ять разів. І цього вистачило, щоб сформувати враження. У мене був мій Франківськ – місто, якого вистачає. І навіщо їхати кудись, якщо все необхідне є тут? У цей момент доля посміхалася і, потираючи руки, казала «варто». Склалося так, що зміна міста і сімейного статусу відбулись в один час і були взаємозв’язані.

Ми звикли ототожнювати себе з містами та людьми. І більшість змін у житті пов’язані зі зміною перших чи других.

Що би не говорили про самодостатність і самостійність, людині потрібна людина. Своя людина. І мало кому щастить зустріти її на своїй вулиці. Отак і зі мною. Перед тим були довгі телефонні розмови, листування електронне і справжнє (паперове). Двічі на місяць потяги Київ – Івано-Франківськ, і хтозна, чи довго тривала би така романтика. Бо окрім своєї людини, хочеться мати місце, де можна бути собою. Згодом потяги, які спочатку здаються веселою пригодою, починають дратувати. Два дні спільних вихідних здаються дуже короткими. І починається найгірше – сумніви, чи варто далі так. Але як казала одна мудра жінка – усе велике видно з відстані. Тому і вирішили, що заради нашого великого кохання можна пожити спільно.

У великому місті, в маленькій квартирі, з великими мріями. Ну і з високою ціною за комунальні послуги.

Нове життя просило гнучкості, коли розкладали речі на полицях в шафі. І жертовності – аби встигати на роботу, мусила прокидатись раніше. Завдяки інтернету й телефону батьки і друзі завжди були поруч попри, відстань в півтисячі кілометрів. Але голос не замінить реальних обіймів і дотиків. Годі казати, що коло близьких друзів значно звузилось. Залишились ті, хто не потребував довгих розмов і пліток. З ким можна було закінчити розмову приміром у травні, й на тому ж місці продовжити її в жовтні. Гадаю, така фільтрація була неминучою.

Перше, чого дійсно не вистачало в Києві – україномовної преси. Дивно, здавалось би, але в столиці України видання державною мовою можна порахувати на пальцях. Згодом, коли я почала працювати в книгарні, голод до українського друкованого слова втамувався. Натомість залишився неприємний осад від того, що люди воліють читати безкоштовну пропагандистську газету, замість витратити пару гривень і придбати більш незалежне видання.

А от щоб втамувати фізичний голод, варто було перечитати купу етикеток і цінників, щоб дізнатися скільки м’яса в ковбасі, і скільки молока в молоці. Сало, від якого борщ застигає, як кисіль. Молоко, яке має смак анальгіну. Сир, який не плавиться духовці. Попри величезні ряди в супермаркетах і щоденні акційні пропозиції, вполювати якісний продукт було важко.

Знадобився майже рік, щоб знайти магазини і торгові точки, де можна придбати їжу, яка буде схожа на їжу.

Самі ж ціни не сильно відрізняються від цін франківських, а іноді (за рахунок акцій) відчутно нижчі. В сезон знижок у великих магазинах добрі джинси можна купити за триста гривень. Шкіряне взуття за сімсот. Головне – мати мисливський настрій і вільний час. Як би дивно не звучало, але мені бракує секонд-хендів і одягу на вагу. Хоча це швидше плюс, завдяки якому двері в шафі закриваються, а балкон не завалений горами сумок і суконь. Я помалу усвідомила вираз «Краще менше – але якісніше».

Що тут дійсно дорого коштує, то це похід «на пиво – на каву». Карта меню, яка завжди невиправдано дорога. Знадобився рік, щоб зрозуміти, що спільно приготовані вечері смакують краще будь-яких ресторанних. Рік, щоб добре орієнтуватися в центральній частині міста, і щоб усвідомити, що це місто ніколи не буде моєю фортецею.

Тут добре гостювати, ходити на концерти, але не жити. Я не маю тут улюблених вулиць, чи затишних закладів. Є, звичайно, парк Феофанія і Пирогово, кафе «Бочка» і Ярославів Вал, Океан-плаза і Труханів острів. Але вони не мають тої енергетично яскравої барви. І бліднуть на тлі франківських: стометрівки, «Мармуляди», парку, озера, які тягнуть за собою купу спогадів.

Може, я просто не нажила достатньо вражень, щоб котресь із місць назвати своїм. А може, я не хочу зраджувати Франківськ любов’ю до іншого міста.

Знадобився рік, щоб усвідомити, що попри велику кількість церков, важко знайти ту, де звернутися до Нього найкраще. Може я перебірлива, й Богу не важливо, Московський чи Київський патріархат. Але я підсвідомо закриваюся для першого й відкриваюся для другого. Натомість греко-католицьких храмів дуже мало. Але коли їх відвідую, то думаю, що пошук Бога так само важливий, як пошук здорової їжі.

А якщо мати й поповнювати її запаси, кожен день буде світлим і затишним. Враховуючи рівень забруднення повітря (і духовного також) – це не так вже й мало.

 

Фото Павла Соломахіна