Зі Сходу на Захід: Ярослав Мінкін

Ярослав Мінкін − поет, культурний менеджер і громадський активіст з Луганська. Ярослав очолює літературне об'єднання СТАН, відоме своїми культурними та соціальними проектами в Луганську та інших містах. Серед них створення культурної мапи Луганська, фестиваль соціальних фільмів «Тридцять друге травня», інтернет-портал «Тиск світла», видання літературних антологій, провокативні акції в міському просторі, − список можна продовжувати довго. 
З початку весни 2014 року Ярослав Мінкін мешкає у Франківську. Ми поспілкувалися про його дитинство в Криму, неформальні середовища Луганська та про те, як змінилося місто впродовж кількох останніх років. 

Моя персональна історія проста. Батьки за фахом лікарі. Мама з Чіти, а тато з Луганська, служив в армії на кордоні з Китаєм. Вони одружилися, і мама приїхала закінчувати університет вже в Луганськ, тоді – Ворошиловград. Коли мені було дев’ять місяців, ми поїхали відпочивати в Ялту. Тато подивився на місто і сказав: «Чого це ми живемо на Донбасі, якщо можна спробувати пожити в Ялті?». За день до від’їзду він пішов у першу-ліпшу поліклініку зі словами: «Я з Луганська, хочу у вас працювати». Так ми переїхали.

Тато має загострене відчуття того, де може відбутися щось небезпечне. Він дуже не любив Луганськ. Хоча в нього і була там хороша тусовка, він бачив, що тенденції не надто сприятливі, в сенсі економіки  і ставлення людей до життя. Я довго не міг зрозуміти, що він має на увазі.

Як досвідчений лікар, тато часом дає дуже цікаві пояснення. От ніхто не може конкретно пояснити, чому деякі луганські розумні, освічені, забезпечені люди його покоління не підтримують Україну. Він дав відповідь, доволі цікаву, але разом з тим і логічну: вони просто українофоби, не сприймають Україну. Це ірраціональна фобія: хтось павуків не любить, а хтось Україну, і це нічим не пояснюється. Просто таке захворювання.

В Криму я закінчив школу. На той час на 3 млн. мешканців півострова було два університети. Ясно, що потрапити туди майже неможливо, і тому з Криму багато людей їде. Я поїхав у Москву. Так було модно. Спробував вступити до Московського державного університету дизайну і технологій, де благополучно не здав математику. А тут кінець літа, десь треба вчитися. Чому б не поїхати в Луганськ? Київ не розглядався взагалі, тому що я не знав української мови. Це була головна проблема для всіх кримчан, на відміну від луганчан. Бо всі луганчани знають українську мову, тільки вона в них у пасиві. А кримчани взагалі не знають української. Так я вступив на вчителя кройки і шиття в Луганський педагогічний університет.

Я жив на кварталі Жукова. Це край Луганська, там старі хрущовки, співають горлиці. Тоді я дізнався, що в Луганську є всього три пори року: грязь, грязь замерзла и грязь засохла. Для мене все це було дивно: до того я ніколи не бачив зиму з мінус двадцять п’ять. І ніколи не пив самогону – в Ялті всі п’ють вино.

В Луганську неформальне середовище було дуже марґіналізоване. Існувала головна проблема – гопніки. Не можна потрапляти в певні райони, якщо в тебе довге волосся. Я мав найдовше волосся в Луганську, але ніколи не стикався з проблемами.  Я вмів розмовляти з гопніками по-ялтинськи. Ялта завжди вважала себе елітною столицею світу, був навіть слоган: «Ялта – летняя столица мира». Туди приїжджали дуже багаті люди, але їх можна було змусити підмітати квартиру, якщо тобі щось не сподобалося. Ми квартиру не здавали, але все одно після Криму я міг розмовляти з будь-якими гопніками з будь-якого приводу.

Мене цікавила література, я намагався писати і здавалося, що я пишу добре. І я дізнаюся, що в Луганську існує організація, де люди збираються і говорять правду про свої та чужі тексти. Це було творче об’єднання СТАН. Всі національні маститі літератори обходили стороною це місце. Тому що вони заходили, читали текст, а їм потім говорили, що це гівно.

Тусовка була дуже закрита, поки ми не поїхали на перший слем до Харкова. Це було надзвичайно, наш перший вихід у світ. А потім видавництво «Фоліо» вирішило возити на Схід письменників, але навіть у «Фоліо» жодних зв’язків з Донбасом не було. Ми були єдині, хто зміг організувати приїзд до Луганська спершу Покальчука, а потім Жадана, Дереша, Андруховича. Покальчук тоді казав, що Луганськ – це острів, і він спробує зробити його півостровом.

Для нас Майдан не починався. Є люди, для яких був Майдан спочатку у 2004, а потім у 2014 році, а між цим – робота, сім’я, подорожі. А ми як організували першу акцію в 2002, так і робили це до 2013.

Найскладніше було на початку 2013 року. У 2010 році Луганськ ще був дуже гей-френдлі містом. Навіть деякі київські організації, наприклад «Наш світ»,  починалися з Луганська.  І раптом у 2012 починається масивна пропаганда. Якось нас запросили до бібліотеки на захід, присвячений складно сказати чому: рух України, світ, ла-ла. Туди прийшли я і Костянтин Скоркін, а там розповідають, що Америка хоче нас захопити. Духовність, нравственность, слов’янські цінності, космос, аура… Радикальний ультра-правий дискурс русского міра. І що найцинічніше – вони збиралися під дахом бібліотеки ім. Горького, яка фінансувалася на 50% зі США.

Ще у 2010 році ми робили арт-дослідження ставлення людей до Сталіна. Я ходив по місту, обмотаний бинтами, і казав, що я мумія Сталіна, я повстав, тому що багато людей хочуть знову тирана. Було тоді таке дослідження, що чверть українців хоче наведення порядку і залізної руки. А тут у 2013 році така дата – 60 років з дня смерті Сталіна. Зробити акцію проти Сталіна було мрією всього мого життя, відколи я прочитав Солженіцина.

Ми оголосили святковий перформанс «Сталина на нас нет». Але закінчився він сумно. Комуністи привезли десь півсотні бабусь на красивих мерседесах, з червоними прапорами, портретом Сталіна. А нас – шестеро. Була бійка. Я штовхався з депутатом облради, з яким ми колись були в дуже добрих відносинах. Пройшло всього два роки, а ставлення до Сталіна настільки змінилося навіть в середовищі самої Комуністичної партії. Бо з цими хлопцями з комсомолу ми співпрацювали, вони нам допомагали в організації фестивалю кіно. Вони  позиціонували себе як справжніх лівих.

І тут вони стають ультраконсервативними сталіністами і ми стали їх головними ворогами.

Також СТАН робив акції на підтримку євроінтеграції. Ми спілкувалися зі студентами, які європейську ідею не підтримували. «Чим це погано? – запитували ми. – «Не знаємо, але погано. У нас інші цінності», – казали студенти. Звідки вони взяли це слово – цінності, та ще й в Луганську? Це явно була масована атака на уми.

Я хочу сказати, що протягом трьох-чотирьох років люди в Луганську радикально змінилися.

Хоча Луганськ завжди пишався своєю толерантністю: у місті живуть люди різних національностей, багато іноземних студентів, взаємна повага і так далі. Максим Буткевич (журналіст і правозахисник, координатор проектів «Без кордонів», «Дім друзів» – UFRA) казав, що Луганськ нагадує йому Лондон: сідаєш в маршрутку, а тут тобі і нігерійці, і індуси. Так було. Коли я приїхав до Луганська, квартири коштували страшних грошей – тисячу доларів. Поки я там жив, ціни виросли і житло стало коштувати 50 – 70 тисяч. Коли я поїхав з Луганська, квартири взагалі вже нічого не коштували.

Тобто якщо дивитися з нинішньої перспективи, то розквіт Луганська тривав усього 10 років, і я радий, що застав найкращі його часи.

Громадський сектор луганського Євромайдану був заснований чотирма організаціями. Ми їх всіх давно знали. Тобто цінності, які ми відстоювали, поділяла загалом невелика кількість людей. Але це був наш плюс. Активістів було всього триста, і ми організовували їм тренінги, поїздки. І ще одне, чого не вдалося досягти майже ніде: до початку 2014 року в нас не було жодних конфліктів з міліцією. Коли розстрілювали людей на Майдані Незалежності, в Луганську міліція розділяла нас і наших опонентів. Міліція знала нас вже одинадцятий рік, бо ж одні й ті самі люди охороняють акції.

Двічі майор міліції нас реально врятував. Так, весь луганський Євромайдан врятувала міліція, яка не хотіла кровопролиття. Нам сказали: ви йдете на трамвай, а цих ми потримаємо. В цьому сенсі ми вважаємо, що ми були ефективні. З іншого боку, громадські акції вже не працюють, коли ходять чуваки зі зброєю і просто всіх валять.  

Я не збирався їхати з Луганська. Але моя дівчина була в Голландії, дивилася новини, і в березні вона вирішила: «Все, я беру квитки, післязавтра зустрічаємося в Києві». Тоді всі сказали: «Мінкін, ти нас зраджуєш, насправді все безпечно, подивись, як нас охороняють!». Але ще в грудні в Луганську почали розповсюджуватися так звані «списки фашистов и их пособников». Була якось акція з плакатами «Реуцкий – предатель народа», Щербаченко – такий-то, Мінкін такий-то (Костянтин Реуцький – правозахисник, засновник правозахисного центру «Поступ», Володимир Щербаченко – директор Східноукраїнського центру громадських ініціатив –  UFRA). Люди на акції не знали ні хто такий Мінкін, ні хто такий Реуцький, ні хто такий Щербаченко. Є навіть фото, де Реуцький стоїть біля «свого» плакату і питає, а що це за чувак. І йому кажуть: «Та, він зараз в тюрмі». І тоді Костя дає їм свою візитівку.

Тобто починалося все з таких ідіотських моментів, які ніхто серйозно не сприймав.

А потім вони розповсюдили у своїх соцмережах лист «фашисты и их пособники», де було вказано, де я живу, мій телефон, і легкий заклик, скажімо так. Ми зрозуміли, що  в Луганську багато наших ворогів, які будуть задоволені, якщо нам буде погано. Так я поїхав перший, інші лишилися ще на кілька тижнів, поки людей не почали брати в полон.

Так що з березня я тут. Моя дівчина родом з Франківська, і ми приїхали сюди, бо тут було хоча б трохи знайомих і ми приблизно орієнтувалися в місті. Це був такий вибір. І я радий, що це Франківськ, а не Київ. Бо все ж таки Київ достатньо жорстке місто і для мене воно некомфортне для життя. Ні для життя, ні для того, щоб аналізувати, бачити, розвиватися.

Чи став би я повертатися до Луганська? Я не повертатимусь до міста, мене цікавлять люди. А всі цікаві мені люди звідти виїхали. І в цьому, як не дивно, є свій плюс. Люди з Луганська взагалі доволі немобільні. Деякі мої друзі не мали навіть закордонних паспортів, а в когось навіть українського не було – настільки люди були андеґраундні. І зараз мої друзі-луганчани отримали новий шанс стрибнути через голову. Вимушено вони стали мобільнішими, і побачили, що вони не такі дурні, як їх переконували. Останні років п’ять у Луганську навіть журналісти були марґіналами. Їм всі казали: ну що ви можете писати? нащо ви це пишете? кому в Луганську потрібна аналітика? Нікому. Вони були повністю нереалізовані. І для активістів, яких я представляю, це новий шанс.

Я думаю, років через десять луганська діаспора може бути однією з найсильніших. Як єврейський народ, який не мав своєї території, так і представники луганського народу, не маючи свого рідного міста, підтримуватимуть одне одного.

Фотографії з фейсбук-сторінки Ярослава Мінкіна

 

Читайте інші інтерв'ю з циклу «Зі Сходу на Захід»:

Розмова з істориком з Луганська Русланом Єгоровим

Розмова з дизайнером з Макіївки Валерієм Нужним

Олексій Чупа: «Індустріальність – це така річ, що в’їдається у свідомість людини»

«Станція «Харків»: на страх немає часу

Зі Сходу на Захід: севастополець Олексій Шубін

Зі Сходу на Захід: ілюзіоніст Петро та художниця Анастасія Малійови

Зі Сходу на Захід: співвласниця Urban Space 100 Оля Дятел

Зі Сходу на Захід: як подружжя з Луганська відкрило ресторацію у Франківську