Олексій Чупа: «Індустріальність – це така річ, що в’їдається у свідомість людини»

Олексія Чупу називають новою зіркою української літератури, нетиповим жителем Донбасу і «донецьким Жаданом». Сам Олексій визначає себе як людину, якій письмо допомагає розібратися в собі та впорядкувати дійсність навколо. Чупа прожив у Макіївці 28 років і встиг отримати освіту філолога та хіміка-технолога, попрацювати на заводі машиністом, відчути себе в шкірі фронтмена рок-гурту, написати дві поетичні збірки. А у 2014 році вийшли три його прозові книжки, дві з яких увійшли до  довгого списку премії «Книга року BBC».
Нещодавно Олексій залишив Донбас, презентував свою останню книжку «Казки мого бомбосховища» і планує написати нову, в якій спробує відрефлексувати події останнього року.
Софія Дейчаківська поговорила з Чупою про життя письменника в Макіївці, роботу на заводі, творчість і нову книжку.

Усе життя, крім останніх кількох місяців, ти прожив на Донбасі. Чи комфортно тобі було там?

Мені там жилося нормально. Я з індустріального міста. Заводська сирена, яка сповіщає про закінчення зміни, – один із перших звуків, які пам’ятаю в житті.  Я жив поруч із заводами, спостерігав за людьми, які туди постійно ходять, у тому числі й за своїми батьками. Для мене таке середовище цілком природне. А природне середовище надихає.

За фахом ти філолог, але в Макіївці працював машиністом на заводі. Як потрапив на таку роботу?

Так склалося, що захворіла бабуся і потрібно було бути близько біля неї. Батьки працювали на заводі, мене туди влаштували вантажником. Потім пішов працювати машиністом. Поруч був завод, от і все.

Ця робота не заважала писати?

Навпаки. Я працював фізично і мав вільну голову. На роботі встигав дуже багато  читати й думати. Індустріальність – це така річ, що в’їдається у свідомість людини. Від цього нікуди не подінешся. Нехай я переїду в тропіки – все одно пам’ятатиму ті заводи, заіржавілі споруди, чорну землю. Мені було легко писати на заводі, бо інтелектуальна робота вимагає часу, а у мене був зручний графік, багато вільного часу.

Ти говорив, що Донбас для тебе природне середовище і тобі там було добре жити. Як приймав рішення про переїзд?

Для мене Донбас закінчився 16 січня 2014 року. Коли прийняли «диктаторські закони» і люди, яких я знав усе життя, думали, що це нормально і так має бути. Вже з того часу я почав подумки планувати від’їзд з Макіївки. Я думав так: попрацюю на заводі два-три роки, відпрацюю за навчання, бо завод оплатив мою технічну освіту, мені буде 30 років і я поїду звідси. Але все сталося швидше. Мене ніхто не виганяв, ніхто не погрожував, але це було моє рішення – більше там мені робити нічого.

Макіївку бомбили вже 3-4 місяці, і я в ній жив. Десь у середині серпня вперше «пролетіло» дуже близько, у двох кварталах від мого будинку. Це таке дивне відчуття, коли готуєш собі на кухні зупу, а твій будинок трусить. Я зібрав манатки, спустився в бомбосховище, посидів там зі своїми сусідами. Потім з’явилась інформація, що було потрапляння в завод, на якому я працював. На роботу вже не треба було ходити, і я вирішив, що треба їхати.

На звороті обкладинки книжки часто пишуть декілька речень про автора. Що ти написав би  про себе зараз?

За останній рік я дізнався про себе дуже багато нового. Як виявилося, в певних колах я все-таки вважаюся письменником. Можу сказати, що я людина, котра, як писав Стус, «не вважає себе поетом, вважає себе за людину, що пише». Я намагаюся через слова, через образи відтворити свій світ. Не можу сказати, що він є особливим, але якось так сталось, в силу обставин, виходячи з міста з якого я походжу, виходячи зі своїх геополітичних, літературних, музичних вподобань, я розумію, що є трохи незвичною людиною. Тому можу себе визначити як людину, що намагається описати свій власний світ, досвід, описати середовище, в якому виростав і був до останнього часу.

Тебе досить часто порівнюють із Сергієм Жаданом. Як ти до цього ставишся?

Більше негативно, аніж позитивно. Я розумію, що таке порівняння – це щось на зразок визнання. Це аванс, що я колись зможу стати на рівні з Жаданом. Але за цим  маленьким «колись»  стоять гори праці над собою.

З іншого боку я розумію, що за висловом «наш Жадан» чи то «донецький Жадан» ховається те, що люди бачать багато спільного в нашій поетиці, в наших відчуттях. І я намагаюся від цього відірватися. Жадан був для мене одним із вчителів. Українською літературою я зацікавився через його вірші. Тому мені дуже приємне таке порівняння, але, якщо хочеш бути вагомою фігурою, то маєш не наслідувати когось, а показати нову форму. Для мене найбільший комплімент, коли кажуть, що впізнають мене в текстах.

Цього року в книгарнях з’явилося три твої прозові книжки. Дві останні – «Бомжі Донбасу» та «Казки мого бомбосховища» – присвячені Донбасу. Чим вони між собою різняться?

«Бомжі Донбасу» – це така стьобна, альтернативна історія, де багато вигадки, багато іронії. А в «Казках мого бомбосховища» – історії про реальних людей, з якими я прожив усе життя, та події, які могли з ними статись. Це історії мешканців мого будинку. Є історія і про мою квартиру.

   

Розкажи, як виникла ідея написати книжку.

Минулого року серйозно захопився польською культурою, зокрема кінематографом. У режисера Кшиштофа Кесльовського, є серія телевізійних фільмів «Декалог». Серед  них – «Короткий фільм про кохання», в якому розповідається про життя людей в одній з варшавських багатоповерхівок. І я подумав: дійсно, в кожного вікна є своя історія. За задумом структура книжки – це стіна будинку, розділена на 12 частин-кватир. Дія відбувається окремо в кожній з них. Мене дуже тішила ця ідея, я повівся на візуальний образ, на картинку, яка з’явилась в моїй голові.

В анотації до «Казок мого бомбосховища» Софія Андрухович пише, що ця книжка – це «здоровий підхід до страшних речей». Про які страшні речі йдеться?

Загалом у книжці є і про сімейні пари, в яких не все добре, і про алкоголіків, і про незрозумілих азербайджанців… Мені важко відповісти на це питання, бо для мене це нормально. Для людини з індустріального середовища це звично, а для людини з «щасливої  Австрії» це могло видатися чимось страшним. В тексті є сцена, коли людині хочуть відрубати руку. Можливо, це налякало Софію Андрухович. Для мене це цілком реально.

Як гадаєш, у майбутньому тема Донбасу буде присутня у твоїй творчості?

Звісно. Я свідомий того, що цієї теми мені довго не позбутись. З усім, що сталося, потрібно самому розібратися і вирішити, що з цим  робити. Я зараз пишу книгу, дія якої відбувається в моїй рідній Макіївці. Це буде така рефлексія на тему подій останнього року. Та після цього, гадаю, дуже довго не торкатимуся таких речей. З тієї причини, що вже сьогодні бачу, що теми війни, АТО стають кон’юнктурними.

Фото - Марія Левицька