Василь Андрушко: «Я такий оптиміст з елементами песимізму»

Василь Андрушко – скульптор, живописець, поет, викладач. Лауреат літературної премії імені Тараса Мельничука. Учасник міжнародних живописних і скульптурних виставок в Парижі, Відні та Комо на півночі Італії. Окрім усього, пан Василь цікавий оповідач і великий меломан. Нещодавно він презентував нову поетичну книжку «Колаж і…», що й стало приводом для розмови

Пане Василю, чим для Вас є ця книжка?

Книжка є підсумком багатьох років. У ній ці роки зафіксувалися. У книжці є три розділи. У першому – найбільш філософські вірші. Другий розділ присвячений жінкам, там є речі на рівні інтиму. В третьому розділі вірші написані під час і після Майдану. Тоді в мене був дуже насичений, продуктивний період і воно просто йшло.

Але ще до поезії та живопису була скульптура?

Безперечно. Я починав як професіонал-скульптор: модернова дерев’яна скульптура. Живопис був для мене спочатку не те, щоби грачкою, але без претензії на щось. Він був на другому плані. Взагалі я не думав, що колись буду виставлятися як живописець, не кажучи вже про міжнародні виставки. Тепер я займаюся і скульптурою, і живописом, і, зрештою, поезією. Є такі стани, коли в мені домінує один вид заняття, потім другий чи третій. А деколи буває й так, що вони проходять паралельно.

Розкажіть про час, коли Ви почали займатися скульптурою.

Мій дід, австрійський вояка, який у свій час потрапив до італійського полону, був знаменитим на всю округу теслею. То я думаю, що  повага й любов до дерева в мене могли бути спадковими.  А потім був Косів, де я вчився різьбі. Пізніше вчився у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Там теж займався деревом, але якось неконкретно. Та вже коли після закінчення приїхав у Коломию, з’явилися перші ідеї, перші може й незначні, але успіхи. Мої роботи були на більш-менш нормальних виставках, але тоді, через свій незвичний підхід до тої справи, я ще мав сумніви. Я не був упевнений, чи цей шлях добрий.  Так було аж до персональної виставки у Львові в 1993 році (мені було десь сорок років), коли багато авторитетних, з моєї точки зору, скульпторів сказали свої схвальні відгуки.

Якими були умови для творчості, атмосфера?

Все тоді дуже цензурувалося. Навіть міська виставка проходила три комісії. Останньою інстанцією був міськом партії. «Шото не понравилось», – робота не проходить. Оцінювали художників не за мистецькими якостями, а за тим, що сказали клерки з райкому партії. А зараз – воля, але є інші проблеми.

То воля не є однозначним плюсом?

Йде процес комерціалізації, і в молодих художників виникає бажання заробити, стати крутим. Безперечно, це  шкодить мистецтву як такому. Бо зникає те, що є у поезії, якесь мислення, душа, подача себе як індивідуума.  А індивідуумом треба стати.

Наскільки я знаю, Василь Андрушко  великий меломан. З чого почалося Ваше захоплення музикою?

Я на цю тему можу говорити довго. То було десь так у сьомому класі, коли Бітли починали. Я був ще пацан,  дванадцять-тринадцять років. І тоді – це ж не то, що зараз. Прикладав до вуха радейко-транзистор і слухав радіостанції типу «Свобода», «BBC» і тому подібне. На середніх хвилях якість була нікудишня, а на коротких – то взагалі все глушилося. Пізніше, коли вчився у Косові, в мене вже з’явився такий магнітофон на маленьких бобінках…  Так я з музикою й дотепер, але зараз нормальна апаратура, лампова.

Ви з платівок музику крутите?

З дисків. В мене є нормальний програвач для вінілок, але там алмазна головка деформована. З Польщі мають привезти нову. Взагалі вінілки – це найоптимальніший варіант стосовно якості, найглибший звук. Це те саме, що аналог і цифра у фотографії. Хоча, каже Ярема Проців, що цифра вже доганяє аналог. 

А де Ви брали в той час бобіни чи платівки?

Який би не був закритий кордон, вінілки сюди проходили все одно. Часто їх переписували на бобіни, про які я казав. Та й досить якісно. В інституті у Львові музика була в обігу. Можу навіть ціни сказати. Десь так у 72-77 роках вініли коштували від 30 рублів і більше. Pink Floyd – то вже 60-70 рублів.

Ну це ж приблизно як зарплата.

Так. А джинси знаєш, скільки коштували?! Залежить де. В Свердловську – зо 350 рублів! У Львові – від 140 рублів, залежно від фірми. Levi`s були найдорожчі. Також Rock були дорогі, тепер про них може й не знають. Ще були Wrangler.

І Ви хіпували?

Аякже! В мене волосся лопатки накривало. А ще мав таку коротку шкіряну куртку. Мені її подарував один приятель, який вже закінчував навчання, коли я поступав. Визначити колір тої куртки було неможливо, аж настільки була потерта. Хіба на ковнірі трохи видно, що її рідний колір – коричневий. І ще був на ній шрам заклеєний. Таке подерте й потерте тоді було найкрутіше.

Згадую, коли у Львові відбувався з’їзд хіпі зі всього Союзу, то мєнти їх порозганяли. А на загал можу згадати Москву, де я служив і жив. Там у літньому театрі виступало багато поляків, мадярів… Західні гурти були недоступні. Точно всіх не позгадую, але ходив туди постійно.

То крім армії, Ви ще деякий час жили в Москві?

Два роки армії відслужив а потім ще жив там півтора року. Поступав у Строганівку. Є такий престижний заклад: «Строгановское высшее художественное училище».  Я туди поступив.

І вчилися?

Ні, не вчився. Проґавив. Там був один трагічний момент, але це окрема історія. Після того в мене почало випадати волосся (сміється).

Нудьги чи ностальгії в тому середовищі не було? Все ж таки далеко від дому і чужа мова.

В Москві не було. А було знаєш де? Було, як поїхав на халтуру в Сибір, в Тюменську область. І добре, що я взяв собі з дому касети. Ми купили магнітофончик такий малий і не дуже якісний, взяли Квітку Цісик і такий американський гурт, що співав українські пісні: «Night melody». І от, кілька тисяч кілометрів до дому, а я за тими вишеньками, черешеньками, яблінками… Вмикаєш ту музику – так шкребе. То було дуже гостре відчуття батьківщини. Там – найгостріше.

Ви бачили зблизька Росію, Європу, знаєте Україну. Якісь є ментальні закономірності?

Сьогодні по телевізору сказали, що ми дуже терпляча нація. Я собі думав тоді, що ж ми за нація така ніяка? І ніби ти й належиш до цієї нації… Але з іншого боку, пригадується така історія: колись одному психологу доручили загнати в психушку генерала Григоренка, який виступав на захист українських татар.  А той сказав, що  Григоренко – абсолютно нормальний чоловік. Психолог цей – Семен Глузман. Так і його посадили, і він сидів потім із Світличним, Сверстюком і Лук’яненком. То він казав: «Я горжусь, что я принадлежу к идеальной нации». Казав: «Светличный из меня слепил человека».

А ще, маємо послідовний ряд: Революція на граніті, потім Помаранчева революція підняла самосприйняття і те, що зараз відбувається – це глобально.

І як Ви гадаєте, що з цього вийде?

Як буде так і буде. Я такий оптиміст з елементами песимізму. Знаєш, як кажуть: «Сподівайтесь на краще, та готуйтесь до гіршого».

Був у мене в 80-х роках друг, він зараз у Монреалі живе. Традиційно ми зібралися в суботу чи в неділю. Взяли пляшку, п’ємо, куримо щось, закушуємо ковбасою за 2,20  та й кумекаємо. Питання виникло: чи довго буде ще цей Союз існувати? Ми для себе визначили, що це буде довго, ще на наших онуків стане. А що сталося?