Ольга Парфан: «Жаліють за молодістю, а не за тим минулим»

Івано-Франківський завод «Промприлад» – одне з найстаріших підприємств міста. Йому вже понад сто років. Колись це був об’єкт міжнародного значення, який експортував продукцію в десятки країн світу. Тепер, у один із найскладніших своїх періодів, «Промприлад» отримав шанс реновації. Долею підприємства цікавляться все більше людей зі сфер бізнесу, мистецтва, освіти, урбаністики. І є спільна візія його розвитку, яка дає шанс заводу знову стати визначальним для Франківська об’єктом і брендом міжнародного значення.

UFRA починає публікацію серії інтерв’ю із працівниками підприємства, щоб через історії людей допомогти місту краще зрозуміти історію заводу, його значення для Франківська. А відповідно й те, яким може бути майбутнє «Промприладу».

Сьогодні читайте розмову з інженером-економістом на пенсії, Ольгою Дмитрівною Парфан.

 

Спілкуємося в Ольги Дмитрівни вдома. Ще не встигаю поставити якихось запитань про завод, як моя співрозмовниця дістає старі родинні вишиванки й показує мені їх. Лише через дві години, я розумію, що це не просто так, і що вони відіграли роль не лише в історії родини Парфан, а й в історії «Промприладу».

Я люблю старі речі. Це сорочка мого чоловіка (розстеляє сорочку на столі – Б.О). В цій сорочці ми мали весілля і їй 60 років. Вона, щоправда, була трохи в забутті, в мішку, але потім я її реставрувала. Повинна бути чесною, вишивала не я, а моя сестра. Їй тепер 82 роки.

Дуже тонка робота

Чисниця. Так моя мама говорила. Одна ниточка, якою вишивали, називалася «чисниця».

А що значить «чисниця»? Від слова «чистий»?

Я думаю, що від «числити». Числиш чи дві нитки, чи три. Щоб не казати – дві ниточки, то  сказали би: «дві чисниці». В мене є дуже багато вишивок. Я теж любила вишивати, мої вишивки неодноразово навіть були в музеях на виставках.

Ви народилися у Франківську?

У Богородчанському районі, село Підгір’я.

А до Франківська переїхали в студентські роки?

Ні. Чоловік працював на приладобудівному заводі. Він отримав квартиру на вулиці Чорновола, навпроти пологового будинку.

На заводі Ви ще тоді не працювали?

Ні. Було таке об’єднання, що регулювало тваринництво в області. Розводили молодняк і продавали. Я там працювала бухгалтером. А сусідка працювала у відділі кадрів заводу. І ця сусідка подзвонила й сказала, що на заводі є місце бухгалтера, чи не я хочу працювати. Пару років пропрацювала бухгалтером і мене перевели на посаду інженера-економіста. До речі, я була інженер-економіст непоганий, можу навіть похвалитися (Ольга Дмитрівна дістає старі газети, де публікації про її успіхи – Б.О).

Що таке інженер-економіст?

Це економіст. А «інженер», то вже з вищою освітою. Навіть можу сказати, що до мене з інституту направляли студентів на переддипломну практику. Наді мною насміхалися, що я інженер без вищої освіти вчу інженерів з вищою освітою.

Я дуже любила свою роботу.

Що Вам треба було робити?

Економіст – це так, ніби дивитися, як у дзеркало (або тепер – у комп’ютер) і бачити все виробництво. Я слідкувала за його ростом. Як добра хазяйка стежить, що можна робити, а що не варто. Що добре, що не добре. А ще – це вся звітність по цеху. В нас цех був великий, 500 людей, це як невелике підприємство.

То Ви мали  свій кабінет?

Ні, була в нас така «контора», як тепер кажуть (тоді це була «канцелярія»). Я там сиділа. Начальник цеху поважав мене і повинен був питатися, що можна робити, а що ні.

Я дотепер не можу позбутися того, що до мене всі звертаються Ольга Дмитрівна. Навіть якби Ви запитали про прізвище Парфан, можуть сказати, що ми такої людини не знаємо. А якби Ви сказали Ольга Дмитрівна – скоріше здогадаються. Коли я прийшла в цех бухгалтером і ми знайомилися з працівниками, я сказала, що в мене троє дітей. Всі мене заповажали (я думаю, що через дітей), і дуже щиро почали говорити – Ольга Дмитрівна, Ольга Дмитрівна.

В мене є подруги з якими я довго працювала, а тепер дружимо, зустрічаємось. І я все їм кажу: «Я рівна з вами, ну чого так? Є Женя, Надя, Лариса, Свєта. І Ольга Дмитрівна. Я вже хочу бути Оля, звіть мене тільки на ім'я». Звикли так.

Я чув, що у Вас багато рідних працювало на заводі. Розкажіть про це.

Нас династія 15 чоловік. Всі потягнулися. В книжці[1] про це й не писали.

Першим був Ваш чоловік?

Першим був, якщо так по-чесному, чоловік його рідної сестри. Швагро його, Іван Васильович. Тоді він до себе взяв Дмитра Івановича (чоловік Ольги Дмитрівни – Б.О). Його там запримітили як талановиту людину. Він тих грамот, майстер золоті руки, повно мав. Він був слюсарем-інструментальником, все вмів робити. А потім я прийшла, прийшов його брат. І з тої сторони теж приходили.

А потім троє наших дітей прийшло на завод. Син женився – невістка прийшла на завод. Дочка закінчила школу – прийшла на завод. Вийшла заміж – зять із заводу. От так, цілою сім’єю рано собі ходили на роботу. Завод дуже любили. Я любила свій цех.

До речі, тоді було дуже розвинене соцзмагання і наш цех був часто передовий, зразковий. На базі нашого цеху організували школу соціалістичного змагання. І, перепрошую, я там була старша (сміється). Начальникам цехів лекції читала. Був такий час, що мусили. Але в партії з нас ніхто не був, окрім швагра мого чоловіка.

Ви свідомо не вступали в партію?

Ми самі не знаємо, чого в наших генах таке було. Чоловік з переконання. А я – то встидно признатися. В 14 років приймали у комсомол. Я мала трохи організаторські здібності, і мене, як виняток, прийняли в 13 років. Та я не була комсомольським працівником. Тато мій був у Німеччині. Як то казали «гарматне м’ясо забирали». Я не знаю, чого його в армію взяли туди в Німеччину, щось не це не з’ясувала. Але він вивчив німецьку, й мене навчив розмовної мови, а вчитель вже грамотно навчив говорити. Я з учителем свобідно в 9 класі розмовляла, та й запитала, чого Ленін і Крупська любили дітей, а своїх дітей у них не було.

А він що?

«Оля, такі питання не став». І так каже, аби ніхто не чув: «Я чув, що він був хворий на сифіліс». Не знаю і донині, чи сифіліс із тим пов’язаний, але тоді я задумалася над Леніним: «То певне якась брехня там є». Мене це спантеличило і я в партію не пішла.

Як воно, жити в системі, й не в системі?

Так вдавалося, не знаю. Може я б хоч якийсь орден мала (хоча чоловік має Орден трудової слави третього ступеня). А потім нам казали, що ми десь тут на обліку в управлінні внутрішніх справ. Але нас не викликали. Єдине, раз мене в партком викликали, але я навіть не можу точно сказати чого.

 На Вашу думку, як економістки заводу, чому «Промприлад» дійшов до такого становища, як зараз?

Ми купили цю квартиру, коли дочка поїхала в Америку і заробила якісь там гроші. Оскільки чоловік дуже талановитий і я його помічниця, ми щонайменше 60% роботи виконали самі (ми вже були на пенсії). Ця плиточка, вся сантехніка встановлена, ті багети, плінтуси. Все ми зробили. Навіть можу похвалитися, підлога поставлена так, що в нас нема з’єднання площі, а один суцільний масив. Три рази перекладали.

Але що це має до заводу?

Ми почали купувати польські плінтуси, і це так дорого коштувало. Я все лишень ходила й докуповувала. А завод вже тоді випускав гарні пластмасові речі. Горщики, коробочки. До парасоль робив запчастини. І я так все думала: «Чого ми це все возимо з Польщі, завод знищено, а директора Дикого зробили якимось академіком наук?» Несумісні речі.

А ще раз я чула по телебаченні інтерв’ю з Левком Лук’яненком. І він казав, що один із директорів якогось заводу казав: «Хотіли ви самостойной України – будете мати, але ви ще будете до Союзу на колінах лізти проситися. Ми доведем до того всі заводи». Значить, це було свідомо з Москвою пов’язано. Щоб розвалити, щоб так зробити.

Чи не здавалося Вам у 90-х, що незалежність України, а відповідно й розпад попередньої держави, можуть привести й до занепаду заводу? Як загалом Ви сприймали ті політичні процеси?

Я була віддана справі. Тому, що це (СРСР, Система – Б.О.) має розвалитися. От знаєте, були такі Михайло Головатий, Василь Томашик. Вони були керівники РУХу. Щось треба зробити, телефонний дзвінок і пішли.

Коли ми вже собі організували перший флагшток щоб підняти прапор України, то я Вам скажу, що флагшток піднімали в цій сорочці, яку я показувала. Піднімав Левицький Роман і я йому цю сорочку принесла, а свою спідничку й вишиту блюзочку – Мацалап Марії, яка піднімала.

Ще була історія з Надею, внучкою. В 90-му році на заводі святкували день Злуки й мене запитали, чи може наша Надя взяти участь у цьому. Не знаю, чи їй вже було п'ять років… Невістка пошила їй червону спідничку, а я приготувала віночок із квітів, зі стрічками. І коли вишивала ці стрічки, то підготувала синю й жовту Хотіла поруч їх поставити, але боялася й не зробила цього. Десь їх порозкидала.

Зайшов Лук'яненко в цех. Представляв його Михайло Головатий і сказав, що це апостол правди й науки. Надю викликали на сцену. Я підвела її до сцени в тому віночку, а вона склала руки й помолилася: «Матінко Божа, я тебе молю, даруй Україні щастя і волю». То було дуже мало і я кажу: «ще «Отче наш» скажи». І вона ще «Отче наш» сказала.

Коли закінчилося наше зібрання, до мене підійшов Михайло Головатий і каже мені: «Ольго Дмитрівно, ми хочемо, щоби Ваша Надійка очолила колону,  йшла перша зі свічечкою». Я відразу погодилася. І йду-йду, й думаю, що я боялася дві стрічечки зробити, а тепер дитину попереду колони відправила. Побігла й вже стала коло неї та й  думаю: «Що буде, то буде, але ми вже дві».

Часто люди, коли згадують про завод, розповідають не лише про виробництво, а й багато інших справ і речей, які наповнювали життя: спорт, самодіяльність. У Вас це було?

Чоловік у хорі співав. Син у футбольній команді брав участь. Їздили. Навіть десь до Львова на балет на льоду. Концерти до всіх радянських свят. Паради. В когось пляшечка  під пахвою. Десь зайшли у якийсь під'їзд і для веселості випили. Весело було. Багато людей за тим жаліють. Жаліють за молодістю, а не за тим минулим.

Фото: Денис Овчар

 [1] Тут йдеться про книжку, що вийшла друком з нагоди сторіччя заводу: «Сто років історії – сто років праці». Богдан Гаврилів, Михайло Головатий. Івано-Франківськ: Тіповіт, 2005.