Дмитро Тугай: «Ностальгії однозначно нема»

Дмитро Тугай належить до числа найбільш досвідчених працівників заводу. У 79-му році він уже був начальником цеху. Чоловік із задоволенням провів мені екскурсію і показав як створюють газові лічильники та дифманометри. Часом, коли проходили повз майстрів, придивлявся до деталей, брав штангенциркуль, щось міряв, радив майстрам, як краще зробити. Видно, що роботу всього цеху Дмитро Тугай знає, як свої п'ять пальців. Попри складну загалом ситуацію із виробництвом, начальник цеху повний енергії і не втрачає оптимізму.

 

Як Ви прийшли на «Промприлад»?

 Я прийшов на завод в 66-му році, після армії. Мені було 22 роки. Там робив мій рідний брат і я був біля нього учнем. В лютому 66-го я здав на розряд і 5 років пропрацював фрезерувальником. У 70-му році я закінчив Дрогобицький механічний технікум.

В 79-му я став начальником 9-го цеху. Через два роки мене послали в Москву на підвищення кваліфікації начальників цехів. Диплом дотепер зберігаю, червоний. Потім якийсь час я працював начальником матеріально-технічного постачання, але мені була нудна та робота й ті відрядження. Раз у Запоріжжі я просидів щось півтора місяця, поки не вибив потрібний матеріал. Мені не подобалось і я попросився назад у виробництво. У 89-му році повернувся в цех і досі я начальник механічного цеху.

А чому Ви прийшли саме на завод? Чому після армії обрали саме обробку металу, а не якийсь інший фах?

В ті часи на селі ще не видавали паспорти. Тому після 10 класів я записався у Донецьке гірничо-промислове училище. Мені зробили паспорт і я звідти поїхав. Залишив. З весни до осені ще мав трохи часу до армії, то я ще в Одесі проробив вантажником на якомусь комбікормному заводі. Вирішив заробити гроші. Ну а після армії – погуляв пару місяців, і брат каже: «Давай на завод». Він якраз там працював. Так я й пішов.

Але то ще з дитинства. Навіть був такий факт, що мені давали дерев’яний молоток і я то кидав, казав: «Давайте мені металевий, щоби був дзвін». А як до школи ходив, то робив ножі, пряжки такі модні ромбиком. Це була моя стихія. Мені подобалася механічна обробка металу. Так тримаюся й по цей час. Минув 51 рік на заводі. В лютому буде офіційно 52, а неофіційно – в грудні. Як сьогодні пам’ятаю: 22 грудня 65-й рік.

Ви пам’ятаєте, які були враження, коли прийшли на завод?

Сподобалось дуже. От ми зараз підемо в механічний цех. Побачите, там ще є ці фрамуги, і як у туалеті бачок для зливу – потягнув за шнурок, і фрамуга закрилася. Ще раз потягнув – відкривалася. Там стояли такі підвазонники, такі під березу зроблені, білі. І вазонки, цвіли. Проїзні «дороги» були відмальовані другим кольором.

Наш завод називали тоді  «кузня кадрів», і дотепер є таке. Відкривались нові заводи – люди йшли туди. Тут була дуже велика черга на квартири, а нові заводи обіцяли, що квартиру можна буде отримати за рік-два. «Арматурний» з’явився, потім «Автоливмаш», «Позитрон» (мав коло 8000 працівників), «Радіозавод» на Пасічній, і всі кадри, хто хотів скоріше отримувати квартиру, йшли туди.

Що можете сказати про теперішню ситуацію на «Промприладі»?

Основна біда, я вважаю, що і Верховна Рада і міністерства не зацікавлені нашими приладами. Лобіюють заграницю. Є  німецька фірма, яка займається лічильниками, є французька. Закуповують в них, дають їм дорогу. Хто лобіює, той отримує на свій рахунок якийсь процент від реалізації. Але за якістю ми не програємо, а за ціною – наші лічильники дешевші. Якщо б не лобісти, ми могли б нарощувати темп.

Зараз, наприклад, робимо газорозподільну станцію для Артюхівки, Шаповалівки, Перекопівки, Панасівки й так далі. Це «Укрнафта» замовник. Там є пункти обліку газу, але вони дають великий відсоток похибки. А наші нові – точніші, і ми навіть встановлюємо коректор температури. Він коригує результат для зими чи для літа, відносно зміни температур. Можемо й глибинні прилади робити, але нема замовлень

Ви зараз не ностальгуєте за тим заводом, що був у 60-х, 70-х роках?

Чесно сказати,  ностальгії абсолютно немає. Тоді були дуже напружені часи. В кожному цеху був план. Його обов’язково треба було виконати. Десь матеріалів нема, десь якісь збої – а питали в мене.  Я був комуніст, то скликали заводське партбюро й питали: «Як ви це наздоженете?» Морально дуже вбивали. А серед тих, що питали, були й постачальники. Партком заводу створювався з представників цехів.

То ностальгії однозначно нема. Відчувається в роботі демократія і відповідальність. Бо якщо ми беремо замовлення, обов’язково треба його виконати. Тим більше, що за кожен день прострочення стільки-то відсотків від суми завод має платити санкції.

Відповідальність серйозна і ми мобілізовуємося. А морального тиску нема. Зараз одна проблема – кадри. Молодь не задоволена тими зарплатами, що в нас. І не тільки в нас – у місті. Шукають, де краще. Такий самий об’єм роботи набагато більше цінується в тій же Польщі чи Чехії. З мого цеху багато у Чехії працює. Там в рази більше платять за той самий обсяг роботи.

Хтось із молоді, все ж таки, приходить?

Хто приходить – рідко приживається. Зарплата в нас, чесно кажучи… Ми трудно виживаєм. Ще й дуже різко піднімають ціни на матеріали. От я в Трускавці відпочивав і спрацювався з одним чоловіком із Нікополя, який працює на трубному заводі. А нам якраз калібровані трубки потрібні. Я йому подзвонив, а він каже: «Все через Дніпропетровськ. Там центральне, там виписують». В Дніпропетровськ платиш гроші, а з Нікополя береш. Все через одні руки, монополія.

Коли, на Вашу думку, був піковий період заводу?

Мені здається, що десь цей період починається з 70-го року. Якщо вже точно казати, то десь із 63-го чи 65-го. Коли відставили Хрущова. Бо до того на заводі зарплату не давали, давали  крупу, рис і навіть шкарпетки треба було купувати. Так спеціально було підстроєно, щоб Хрущова підставити. При Хрущові була політична відлига, а економічна – при Брєжнєві.

Я коли в армії служив, то нам давали кукурудзяний хліб. І ще й спеціально такий присохлий, щоби викликати незадоволення. А це тому, що Хрущов був у Америці й побачив кукурудзу. То коли він приїхав сюди – масово засадили кукурудзу по всій країні. Не треба було в такій кількості.

Доки тривало то економічне зростання?

Та це, ще як був Андропов і той режим, що він запровадив. Коли по кафе й по кінотеатрах ловили в робочий час.

Як люди на це реагували?

Наскільки я знаю, в нього стріляли, в Андропова. Дійсно, хто робив на роботі, міг собі дозволити піти в кіно в робочий час, але не масово – одиниці. А з тою горівкою що було! Ловили по кафе, не дай боже щось розпивати. Міліція ходила, дружина.

І Горбачова підставили – понищили всі виноградники Закарпатської області. Порубали. Кажуть ще до тепер не все відновилося. Бо нібито жінки просили, щоби якісь міри прийняти, щоби чоловіки менше пили. Але хто в світі не пробував завести сухий закон – не вдалося.

Як Вам запам’ятався завод того успішного періоду?

По-перше, дисципліна була. Не якась тюремна, а свідома. Закінчився обід, дзвіночок подзвонив – встали й пішли.

В один час тут були волейбольні й баскетбольні майданчики. Хлопці грали. Завод мав футбольну команду.  У кожному цеху був якийсь футболіст. От у нас був воротар, то йому часом треба було десь їхати на день-два. Цехів було багато. 22 цехи. Лиш по одному, та й команда. Спорт був. Я виступав на обласній спартакіаді: спис, стрільба й штовхання ядра. На області не зайняв нічого, а в районі ясно, що перше місце

Все було прив’язано до премії. Нема продуктивності праці – нема премії. Є порушення, чи у витверезник хтось попадає – теж недобре. Ми увесь час мали перші місця і всі преміювалися.

Була повага. Зараз розпустилися, дисципліна неможлива. Вся молодь тікає за границю. На таку зарплату ніхто навіть не хоче. Хіба кому на пенсію близько ще рік-два, або хто вже вийшов на пенсію, але не їде, а десь підзаробляє. Можливості платити більше нема, бо треба заробити.

Якою Ви бачите перспективу заводу?

Перспектива невелика, по правді сказати. Я не знаю, не можу сказати, скільки років він протримається.  Нові не хочуть залишатися, а старі помирають. Ми будемо страждати через  нестачу кадрів. Немає чим їх притримати. Зарплату високу давати нема звідки – треба ці гроші заробити. А на таку зарплату прийшли недавно два хлопці. Їм з училища не дають диплом, поки вони не приносять довідку, що їх беруть на роботу. То ми їх взяли, вони поробили так «для блєзіра» один півроку, другий менше. Потепліло – написали заяви і поїхали на заробітки. Один в Москву з батьком, а другий не знаю де. Шукають, де більші гроші. Зараз Польща кордон відкрила, Туреччина відкрила. Зарплата там в рази більша від нашої.

З іншого боку, в нас зараз промислово-виробничі території зменшились. Вони були обтяжливі для заводу. Ми платили за землю місту, та й взагалі воно все нам коштувало. Майже половину місто забрало під будівництво, а залишилися ті цехи, які працюють. Збираємося якесь обладнання закуповувати. Поки що є гарантована перспектива, що завод буде працювати ще довший час.

Розкажіть, як завод впливав на місто?

Я знаю, що велику роль наш завод відіграв у побудові Івано-Франківського драмтеатру. Завод був на піднесенні, ми мали можливості. Слюсарі робили туди деталі: світильники всякі, багато допоміжних робіт по металу.

А ще за мостом, як на Надвірну їхати, в’їзд у місто зроблений в нашому цеху механізації. Щось зробити для міста – то ми були перші. А потім, як я вже казав, розросталися інші підприємства, заводи, то наші кадри йшли туди. Наприклад, Микола Дмитрович Втерковський, який тепер директор «Радіозаводу», у нас працював. Він тепер сильно взявся за роботу, робить електрообладнання для машин. Там зарплати нормальні і премії він дає. Він у нас зам по комерції був.

Фото: Денис Овчар