Ярослав Чуйко: «Змінилася історія, змінилася країна, змінилися вимоги»

Ярослав Романович найчастіше каже не  «Промприлад». А просто «Прилад». Він може собі дозволити таку фамільярність із заводом, бо пройшов там шлях від учня слюсаря до заступника головного інженера. Спілкуємося про минуле, теперішнє і майбутнє «Промприладу».

 

Як і коли Ви прийшли на завод?

Це було 1 вересня 1965 року. Після закінчення школи я відразу пішов учнем слюсаря-інструментальника. Далі працював на різних посадах. Починав з інструментального цеху, потім було навчання в інституті, потім працював інженером-конструктором, потім начальником цеху, головою профкому, заступником головного інженера.

А до якого часу пропрацювали на «Промприладі»?

На заводі я відпрацював 27 років (до 89-го). А потім склалося так, що мене запросили заступником голови правління «Західбудгазбанку». Довелося закінчити другу вищу освіту (економіка). Потім я працював директором підприємства, головним інженером, були різні посади.

Яке було враження від заводу, коли Ви прийшли туди вперше, ще учнем?

Перше, що я побачив – це був робочий колектив. Колектив, у якому хотілося працювати і збільшувати свої знання, ставати професіоналом. Ну й потім життя підказало, що треба вчитися. Я вступив до інституту Нафти і газу на вечірній факультет. У 69-му році перевівся на стаціонар, який закінчив у 72-му, і, прийшовши на завод (а я вчився за направленням), почав із посади конструктора.

В чому полягала Ваша робота?

Якщо раніше я працював слюсарем-інструментальником, виготовляв «оснастку», то конструктором – я вже її проектував. Що таке «оснастка» – це штампи, форми. Це ті інструменти, за допомогою яких виготовляють деталі.

Конструкторська робота подобалася більше?

Це мої перші найкращі спогади про свою трудову діяльність. І взагалі робота на «Приладі» належить до найкращих спогадів мого життя.

Чому?

Якщо говорити в загальному, мені завжди важливий був колектив, у якому довелося працювати. А «Прилад» – це був перший колектив, де я пройшов усі стадії розвитку. І цей колектив зробив мене дійсно спеціалістом своєї справи.

Від теперішніх працівників заводу я часто чую: «Шкода, що учні не приходять і нема кому передати досвід». Питання передачі досвіду зараз дуже важливе. Розкажіть, будь ласка, як організовувалося навчання тоді?

На жаль, на даний момент ми втратили систему навчання, яка була в той час. Коли я прийшов на завод учнем слюсаря, в мене було два наставники, які вчили мене тої справи, на якій я спеціалізувався. На заводі працювало бюро підготовки кадрів, яке проводило заняття і всі молоді люди, які приходили на наш завод, перед тим як стати на перший щабель своєї спеціальності, проходили підготовку. Я вже не буду говорити про те, що в той час було багато ПТУ, які готували спеціалістів, робітничих професій. Токар, свердлувальник, шліфувальник і так далі. На даний час чомусь всі ці позитивні елементи нашого життя втрачені.

Як Ви думаєте, чому?

Змінилася історія, змінилася країна, змінилися вимоги. Ну і найгірше, що у нас ніхто не задумується про завтрашній день. Якщо взяти той же «Прилад», там працюють ветерани. Хто прийде туди завтра – невідомо. Яка буде кваліфікація – теж невідомо. І невідомо, що на тому ж таки «Приладі» можна буде робити, які нові прилади можна буде освоїти.

Багато працівників говорять, що нема нового покоління працівників. А його нема, бо  завод не може забезпечити конкурентних зарплат.

Так. А чому? Тому, що наша економіка не в тому напрямку розвивається. У нас не створюються нові виробництва, не створюються нова продукція, не достатньо якісно йде підготовка спеціалістів. Подивіться на набори студентів: економісти, юристи, менеджери, туристи й так далі. А де в нас виробництво? Виробництво – це основа розвитку країни.

Як на мене, то інженерів у нас теж багато готують? Питання в тому, де вони працюють.

Коли я закінчував інститут, кожен випускник знав, де він буде працювати. Тобто був розподіл. Пропонували різні варіанти. Інша справа, хотів чи не хотів їхати. Але пропонували. Сьогодні випускник закінчує інститут, виходить у вільний світ – і куди йти? Беремо Франківськ. Раніше були заводи, а тепер… Фурнітурний; де він зараз? Нема. Арматурний – працює. «Промприлад»: колись там працювало 5600 чоловік (тепер – 170 Б.О. ), Локомотиво-ремонтний – тут питання. «Автоливмаш», «Карпатпресмаш», «Позитрон» – куди ділися?  Радіозавод, так зараз працює. Коротенький такий перелік наших заводів. І куди йти? От вам і відповідь.

 Якщо повернутися до заводу. Ви працювали в час найбільшого його розквіту. Який він був?

Завод почав розвиватися з того, що це колишній завод із ремонту ваг. Потім почала розвиватися механічна обробка. Потім навколо того почали розвиватися інші цехи, почали випускати газові лічильники, які є до цього часу. Потім пішли передові технології, почався серйозний розвиток. Дев’ятий, восьмий цех займалися вже технікою нового покоління. Всі ці прилади на той час йшли на ура по всьому Союзі. Потім через те, що сталися зміни, Україна стала самостійною, обірвалися деякі зв’язки і почався, скажу прямо, занепад. І не лише Промприладу. Це я і про інші заводи. Не оновлювалася матеріально технічна база, мало працювали над створенням нової продукції, тож ця продукція пішла до нас із усього світу. Тобто ми платимо тим людям, які виготовляють продукцію десь в іншому місці, в той час як багато з того, що ми закуповуємо, ми могли б робити на своїх підприємствах.

Як Ви оцінюєте завод зараз?

Там ще є деякі можливості, але говорити про перспективи цього заводу… Мені прикро, але я думаю, що їх немає. Завод, у даний час, в центрі міста. Місто у нас забудовується. Я думаю, що є дуже багато людей, які хочуть на тому місці побудувати декілька висоток чи мікрорайон. Від заводу лишився невеликий шматок, який називається «Промприлад».

Якщо він у такому форматі не має шансів, то ймовірно він може змінюватися, адаптовуватися?

Можливо він може дещо переформатувати, поміняти обладнання, специфіку виробництва. А розвиватися куди? Добавляти цехи вже нема куди. Там уже все забудовано. Переїжджати і робити завод на новому місці, починати з будівництва – це треба вже знати і профіль заводу, і яке виробництво буде, що там необхідно й так далі. Це дуже багато.

У світі, і навіть в Україні є приклади, коли на базі заводів, які занепадали, організовували хаби, які поєднували освіту й виробництво. З одного боку там можуть займатися діти, там проводяться екскурсії, з іншого – такі хаби ще й виконують індивідуальні замовлення.

Щодо навчання дітей – так. Є навіть хороший приклад в університеті Нафти і газу (а я його випускник). Я з приємністю дізнався, що там створили маленьку лабораторію, де можуть навчатися діти з трьох років. Вони можуть починати зі збирання маленьких якихось вітрячків і так далі… Мені це сподобалось.

Як ви уявляєте завод через 10 років?

Як би я хотів уявити? Хотів би, щоб о восьмій ранку, коли початок робочого дня, була черга до прохідної. Тоді цей завод буде функціонувати.

Я фанат цього заводу. Всі мої продуктивні роки пройшли на заводі. Я досі часто зустрічаюся зі старими друзями, з якими ми працювали. Фактично всі пенсіонери. Зустрічаємося, обмінюємося думками. Хотілося б, щоб ці наші прогнози й думки були більш оптимістичні.

Фото: Денис Овчар