Мирослав Бойчук: «Це було зовсім інше розкрадання»

Мирослав Бойчук знакова постать не лише заводу «Промприлад» (чи «Геофізприлад», зважаючи на хронологію), а й франківської тележурналістики. Починав він у багатотиражці заводу, потім був двигуном заводського радіо і згадує той період, як один із найцікавіших і найбільш творчих у своєму житті. Тепер Мирослав Бойчук має студію документального кіно, в доробку якої, до речі, є фільм, створений з нагоди сторіччя «Промприладу».

 

Як Ви прийшли в журналістику, а як на завод?

У армії закінчив школу військових кореспондентів. А ще перед армією, знаючи, що я хочу бути журналістом, пішов у нашу обласну друкарню, яку зараз перетворили в ніщо й зробили магазин. Але це зовсім інша гілка, а щодо журналістики, то друкарня, потім військо і школа військкорів. Потім Галич за направленням, потім із Галича перевівся сюди в багатотиражку. А потім я був редактором заводського радіо. Але редактор – це звучить потужно. То просто була одна виробнича одиниця, яка робила заводське радіо. Щодня по годині в перерву слухало 5 тисяч працівників. Це було досить цікаво.

Розкажіть, що і як було у багатотиражці. Що Ви мали робити?

Звичайні матеріали на виробничу тематику. Це така буденна, щоденна робота, але мені дуже поталанило. В першу чергу, з головним редактором. Бовкун його прізвище. Надзвичайно толерантна, працьовита й розумна людина. У багатотиражній газеті крім редактора й журналіста не передбачалося більше нікого. Але він, добре співпрацюючи з директором, зробив там чи не шість-вісім одиниць журналістів. Таким чином – це був повноцінний, повнокровний редакторський колектив. І відповідно матеріали були не «написані на коліні», як в багатьох багатотиражках. Шість-вісім людей могли робити повноцінні цікаві матеріали.

 Як виглядала Ваша редакція?

 Дуже просто. Була «прихожа» й кімната редактора. Що таке багатотиражка – це та ж сама газета, яка виготовлялася і розповсюджувалася виключно для «Геофізприладу». Тираж дорівнював кількості працівників на заводі. Виходила, здається, раз на тиждень.

Ви спеціалізувалися на якійсь темі?

В багатотиражці всі писали про все. В понеділок планірка. Головний редактор визначав пріоритети тижня. Давав кожному завдання й ти його виконував, а попри те робив, що собі хотів. Я, наприклад, любив літературні сторіночки організовувати. Культура – це було моє. Тому, може, він мене і закинув редактором радіо. Там менше говорилося про виробництво, треба було людей розважати. Найзолотіші часи. Це було просто в кайф. Без усякої цензури.

Була обідня перерва з 12-ї до 13-ї, здається. Цю перерву треба було щодня заповнювати годинним матеріалом. Щодня виходила передача. З усім, чим хотілося.

Я так розумію, що радіо ще більше запам’яталося, як багатотиражка?

Напевно.

Говорити більше любите, як писати?

Трохи лінивий, так. Я був ді-джеєм і язик підвісився.

Це ще щось окрім радіо?

Так, на другому курсі навчання я жив у одній кімнаті з моїм другом Василем Левицьким, знаним письменником, який трагічно загинув. Він став директором клубу «Корчагінець» в університеті, який передбачав вечори відпочинку. То я з того й почав, пішов туди ді-джеєм.

Потім ми завоювали третє місце на першому конкурсі львівських дискотек, приуроченому 60-річчю СССР. Таким чином ми ще й піднялися і довший час на тому імені їздили.

На заводі на базі радіо були якісь танці?

Такого нічого не було. Я просто окремо їздив на халтури, підзаробляв гроші, крутив дискотеки в місті, по районах, по великих селах. Потім коли пішов на «Галичину», то вже навіть такі телевізійно-розважальні дискотеки робилося.

Повернімося до заводу. Як він змінювався за той час, що Ви там працювали?

Це було одне з найпотужніших підприємств. На першому місці був «Позитрон», на другому – «Геофізприлад». Там був молодий директор. Там працювало багато людей. Він випускав надзвичайно  багато продукції. Крім основного виробництва, на заводі почали випускати і парасолі й т. д. Золота сторінка «Промприладу».

А коли він почав занепадати?

Коли вільна й незалежна наша Українонька почала дуже дбати про промисловість. От тоді й він почав занепадати.

То це не було стрімко з розпадом Союзу?

Ну не можна відразу розігнати всю промисловість. Там підприємство не додало коштів, там зарубали якусь продукцію, там перекрили якісь канали й так далі. Підприємство занепадало, звільнялися люди, тікали спеціалісти.

Ви прийшли на завод і пішли з нього в час розквіту. Робота така, що багато спілкувалися із людьми. Які вони були, тогочасні працівники заводу?

Вони були абсолютно щасливі. З однієї причини: як би там не гнали на радянську владу, якщо ти любив свою роботу, якщо ти виконував усі свої обов’язки, виконував план, не халтурив, не псував продукцію – ти ріс і отримував солідні гроші. Далі: в радянські часи злодійство було настільки розвинене, що якщо ти не крав… Будем так казати – ті спеціалісти, що заробляли шалені гроші, вони ще попри то і крали. Ну халтурили, робили щось там…

Що і як можна було красти, і як реалізовували вкрадене?

Дуже просто. Наприклад, інструменти мали свої межі використання, але ці межі були такі, що після використання їх можна було ще так три рази використовувати. Різці й так далі. Їх списували. Нібито знищували, утилізували, але насправді несли додому й ними можна було користуватися ще так три рази. Далі: якщо ти був спеціалістом високого розряду й умів опрацьовувати метал, то ти робив деталь. На ту деталь давалося три дні, наприклад. Ти її робив за день, а два дні щось там клепав до двигунів, до машин – і заробляв. Ясно, що треба було «табличку ділення» знати, щоб начальник не дуже зважав, а друге – треба було через прохідну якось то пронести. Хто як. Одні через паркан кидали. Була ціла купа способів, включно з тим, що дав на прохідній пару рублів, та й все.

А було, що хтось попадався?

Так, коли той, хто виносив, забував «табличку ділення». Все точно, як зараз. Думаєш, викривають найбільших злодіїв? Того – хто забув «табличку ділення». Як і тепер можуть розказувати, що розкрили злочин, розкрили того, хто вкрав 400 гривень! А ті хто вкрав мільярди живуть собі спокійно. Хто вкрав 400 гривень, він що 200 гривень віддасть? Тому якщо прийде час і мені треба буде пограбувати банк, я буду або мільярд красти, або не красти.

Ви не пов’язуєте культуру розкрадання з тим усім, що далі сталося із заводом?

Ні! Абсолютно ні. Колись списували інструмент і давали новий. Проблем з інструментами не було. А все інше – це додаткова праця від умілості рук. Підприємство від цього не страждало ні на міліметр.

Це було зовсім інше розкрадання. Це було розкрадання того, що списувалось. Його не утилізували, а забирали. Це по-перше. А по-друге, чисто тому, що в тебе були золоті руки, ти мав можливість два дні похалтурити. Тобі приносили болванку і ти з неї робив якусь там супер-пупер деталь. Це не було розкрадання таке, як зараз. Тоді розкрадання було на нижчому рівні – слюсар, технік, механік. Начальник цеху й так далі – менше розкрадали, а отримували подачки, щоби закривали очі. Зараз масштаби розкрадання і їх організація – це зовсім інші речі. Зараз схеми працюють. Чому зараз слюсаря неможливо знайти? Він попри то, що не зможе знайти нормального заробітку, ще й завантажений буде по саме фе. І не зможе нічого вкрасти, бо дядя Вася сидить зверху й дуже чітко дивиться.

В ті часи, коли я працював на «Промприладі», казали, що найкраще, що було в мого покоління – це майбутнє. В мене завжди була перспектива. Найгірше, що зараз є – це абсолютна безперспективність. Абсолютна. Ти можеш лягти кістьми на роботі, а нічого не добитися, тому що всім диктує долар.

Я не можу зрозуміти одного парадоксу. Покоління радянських часів каже, що була перспектива, стабільність. Але в ситуації, коли начебто були перспектива й стабільність, в один період все зникло.  То чи можна говорити про перспективу й стабільність, якщо на практиці ця «стабільність» обвалилася. Яка ж вона тоді «стабільність»?

Ніяких парадоксів. Коли я говорив про свою перспективність, я говорив про мікроперспективність, тобто про мою особисту. А Ви говорите про «макроперспективність». Радянський союз розвалили ті, хто його будували. Через внутрішні чвари. Почались перетягування канатів і таким чином все завалилось.

Але це нічого не пояснює. Мікроперспектива існує в макросередовищі й не може бути від нього відірваною. Нехай є у ставку риба, гарна, перспективна, вона може собі плавати, їсти черв’ячка і їй буде добре. Але якщо в той ставок вилити каністру токсинів – уся її мікроперспективність перекреслиться.

Це я тільки один приклад навів. Але якщо розбирати смерть радянського Союзу, то там багато ще є чинників зовнішніх. Ну наприклад – Союз хрєново жив з усіма країнами ззовні. Торгівлі, зв’язків із зовнішнім світом не було. Все замикалося в цьому коконі й це було головним приводом до смерті Союзу. Бо неможливо, сидячи отут у кімнаті, мати все. Треба виходити, купувати, прибирати, виносити. Коли Горбачов почав виходити, то вже було пізно. То, знаєш, після бою руками не махають. Така моя відповідь на це запитання.

Спробуємо закінчити на чомусь оптимістичному. Яким Ви бачите майбутнє «Промприладу»?

Та завод вже все – мертва риба.

А якщо припустити, що туди прийде капітал і почнеться відновлення?

Це вже не буде «Промприлад». Це вже буде якесь там з назвою П-Р-О-М-П… Якщо вона збережеться, а «Промприладу», як такого, то вже не буде. Бо завод – це виготовлення якоїсь продукції. 

Якщо на «Промприладі» чи під такою назвою, чи під якоюсь іншою буде виготовлятися якась продукція і вона буде успішна?

Залежно яка. Якщо будуть виготовлятися презервативи. То це не буде «Промприлад», бо ніколи їх там не виготовляли.

Але якщо ці презервативи будуть якісні?

То це не буде «Промприлад». Назва: «…прилад». Презерватив – це прилад? Це буде не «Промприлад». Це буде «Промпрезерватив».

Не повернеться риба, яка здохла. Я в це не вірю. Тим більше, значна частина території вже завалена житловими будинками. Їх що, завалять і поставлять знову цехи? А те, що лишилося – це вже не «Промприлад». Це територія, на якій був колись потужний завод.

Чому так важливо, щоби були саме прилади?

От наприклад цементно-шиферний. Випускає він хліб і молоко. От припустімо, вже ні цемент, ні шифер не випускає, а лише молоко. То це цементно-шиферний?

Згоден, що ні. Але якщо він робить хліб і молоко, і навчився робити це успішно. Там працюють багато людей і вони отримують зарплату. Хіба це погано?

Це дуже добре, але це не цементно-шиферний.

Два боки одної медалі.

А життя ніколи не буває чорно-білим. Воно завжди сіре. І те, що я сказав – це не означає, що я сказав і воно правда. Це моя думка й вона може бути хибною. І я буду щасливий, якщо через 10 років ми зустрінемося і ти скажеш: «бачиш, ти казав, а воно все вийшло добре». І я скажу: «був неправий».

Фото: Денис Овчар