Степан Пилипів: «Я чекаю на нове поповнення. Я розкажу, покажу, поки ще в силі»

Я познайомився зі Степаном Пилипівим, коли начальник механо-збирального цеху «Промприладу» Дмитро Тугай показував мені виробництво. У приміщенні, де працює різьбошліфувальник Пилипів було дуже шумно, гудів верстат, але майстер відразу взявся розповідати про тонкощі своєї роботи. Для Степана Івановича дуже важливо, щоби його досвід не зник безслідно. Тоді стало зрозуміло, що має бути окрема розмова. Ось вона.

 

Як Ви потрапили на завод?

В 66-му році я пішов до училища. В набірну групу не пройшов по роках (треба було мати 16 років, а я ще не мав). Тоді я від училища відмовився, але була набірна група токарів-фрезерувальників тут на заводі. Закінчив цю групу, отримав четвертий розряд і відразу пішов на виробництво. Потрапив у інструментальний цех. Там я пропрацював до 68-го року. В 68-му мене призвали в ряди радянської армії. Попав служити в Бердичів. В танкісти наводчиком. Якраз я закінчив учебку –  почалися чехословацькі події і ми відразу туди попали.

То Ви були на танку в Празі?

Так, ми приїхали. Наша частина базувалася спочатку в лісах, потім ми пішли на зимові квартири. Я попав у місто Крнов. Там прослужив 19 місяців, звідти пішов на дембель. Перед дембелем закінчив курси лейтенантів, але чогось я хотів ближче до дому, не пов’язав своє життя з армією.

Вернувся на завод. Після того пропрацював токарем 9 років. У 75-му склалася така ситуація: на різьбошліфуванні працював Добровольський Дмитро Федорович, він захворів і не було кому тут робити. Запрошували людей, але ніхто не втримався. Потім я поїхав до Львова освоювати професію. Такий збіг вийшов, що на заводі у Львові був такий самий хлопчина, як і я. Ми однолітки й однаково пропрацювали токарями. Він 9 років, я 9 років. Мене послали, щоб освоїв різьбові кільця. Я думав, що він мені щось покаже. А він каже: «Я не пробував, давай будем вчитися удвох». Ми обидва вчилися і в нас вийшло.

Я відбув два місяці відрядження, приїхав на завод і став за станок виконувати поставлену переді мною роботу. Цей станок, що тут є, мій ровесник, відколи я прийшов на цю професію. Працюю і по сьогодні, як бачите. Учнів мав досить багато. І з Дрогобича, і з Франківська. Ще один з них тут на заводі, зараз він шліфувальником працює.

Шкода, що я ще в даний момент можу когось навчити, але ніхто не звертає уваги на ці проблеми виробництва. Не дають молодих людей. Щоб їх запросити, треба їм дати зарплату. Від зарплати починається все виробництво.

В яких роках востаннє у Вас були учні?

У вісімдесятих. До дев’яностих. Після 90-го, тут був такий Микола Боднарук. Він у нас працював токарем і обрізав два пальці. Я його взяв із токарного, бо на токарному він вже не міг працювати.

Коли я працюю з учнем, старюся, щоб людина з першого дня сама відчувала наладку станка і заставляю, щоби прикладала максимум до своєї роботи. Коли людина має поклик, має задоволення від зробленої роботи, від її товарного вигляду, вона тим і живе.

Ви відразу відчули те задоволення, поклик?

Я зараз уже на пенсії, але я себе просто не уявляю без роботи. Я тут близько живу, біля заводу. І моє ставлення до роботи – це вище всього. Я такий по натурі, я без роботи не можу сидіти. А коли до мене люди приходять – ніколи не відказую. Бо така в мене робота, чи метчик зробити, чи різьбу нарізати… Без різьбошліфування зараз обійтись неможливо.

Кажете, в 16 років уже йшли працювати токарем на завод. Підозрюю, що зацікавилися цим ще раніше.

Мене з дитинства тягнуло до техніки, до виробництва.

Я в дитинстві сам собі зробив велосипед. Зібрав, освоїв його. Потім був скутер. Своїми руками його доводив, відчував задоволення від того, що робиш, їдеш і чогось добиваєшся. Я завжди хотів чогось добиватися, шукати чогось нового. Я в цеху рахувався одним із раціоналізаторів, у мене дуже багато раціональних пропозицій. Це моє хобі.

Коли молоді люди приходять за порадами, я завжди з відкритою душею помагаю. Так що я чекаю на нове поповнення. Щоби прийшли, а я розкажу, покажу, поки ще в силі. Я з душею відкрию все. В мене є чого навчитися  і виробництво завжди потрібне.

Де може знайти заробіток молода людина, яка стане різьбошліфувальником?

Будівництво ж іде. Візьмемо, наприклад, таку просту річ як бетономішалка – там же ті «черв’яки» потрібні. І фрези потрібні, черв’яки робити, і метчики, плашки, накатні ролики, різьбові кільця, різьбові калібри. Тут досить  великий обсяг роботи.

Був у нас директор Левкович, то він уклав договір із заводом в Індії, й ми робили черв’ячки для лічильників, чи якихось медичних приладів. Відразу шістьох людей залучили до роботи. Шукати можна. На заводі повинні бути люди, які шукають роботу, а не чекають, що принесуть.

Ви пройшли часи розквіту заводу. З чим, насамперед, вони  для вас асоціюються.

Ставлення до людей. Колись людина праці була понад усе, а тепер це відживає. Настав такий час, що з людьми ніхто не рахується. Кажуть: «Тобі не подобається – можеш іти». Але так не може бути.

І ставлення до виробництва. Треба думати, що ми лишимо для наступного покоління. Розвалити, знищити – це простіше простого. Коли я прийшов на завод – він був у розквіті. Якщо копнути давніше, завод почався з майстерні. А тепер ми дійшли до чого? Знову доходимо до майстерні.

Як Ви бачите розвиток заводу, куди він міг би рухатися?

Лічильники потрібні? Потрібні. Продовжувати нарощувати лічильники. Чи ті ж цехи, що парасольки робили. У нас на заводі виробляли 50 000 парасоль. Це не один виріб. Там були і трискладні, і тростини. Перелік був. Чого не продовжувати? Поки світ існує – дощ паде. Значить парасоль треба. Були лінії налагоджені на досить високому рівні. І наші заводські парасолі в Японії на виставці займали перші місця. А Японія – це Японія.

Я вважаю що, виробництво повинно існувати, завод повинен працювати, але треба оновлювати виробництво і набирати нових людей. Вводити нанотехнології. Є ще спеціалісти, які можуть ставати в пригоді для виготовлення цих технологій.

А як гадаєте, наскільки це зараз реалістично?

Ну чого не реалістично? Просто щоб відкривати виробництво треба мати грошову базу. А як ми нічого не робимо, то нічого не можемо відкривати. Старі станки поздавали, а нових не купили. Як десять здали на металолом, то можна один купити. А так все пропало.

А що Ви думаєте про можливість перелаштуватися на «інтелектуальне» виробництво, щоб завод став середовищем в якому би створювалися нові ідеї?

В даний момент ми в мертвій точці. Треба менеджерів, і людей, які мають ширші погляди на нові розробки. Треба набирати таких людей, щоби з мертвої точки зрушити.

Треба дивитися, ми можемо багато чого робити. Для медичної галузі, наприклад. Тут такий був колись у нас травматолог. Хлопчині зі столярки відрізало палець. Він зв’язався з лікарем. Лікар, молода людина, через інтернет подивився, як за кордоном суглоби роблять. Прийшов на завод і ми зробили литво, зробили фрези, зробили суглоб. Він цей штучний суглоб вставив у палець – і палець запрацював. Не пригадую прізвища цього лікаря, але він молодий і в Пасічній травматологом.

Чи тепер занепад у сільському господарстві. То чого не можна робити мотоблоки і все таке? Можна і тут щось вводити, але треба, щоб і ціни були доступні. Бо зараз все є, але не кожна людина може купити. Виробництво зав’язується не тільки на якості, але й на вартості.

Фото: Денис Овчар