Микола Гринишин: «Можна сказати, та пішло воно всьо, але ж є люди, залежні від нас»

Микола Гринишин – зварник контактного зварювання. Зварює мембранні коробки для диференційних манометрів, одного з ключових продуктів «Промприладу» в різні часи. Пан Микола, як і устаткування, на якому він працює, прожив на заводі багато років.

 

Як і коли Ви прийшли на завод?

На завод прийшов у 80-му році. Молодим хлопцем був, після армії. Там працював батько. Спершу я пішов газоелектрозварювальником, на «Сапфір». Але так склалося, що замість газоелектро- я почав робити контактну зварку.

Як тоді було?

Зараз легше робити. Але зарплата… От молодь приходить, дивиться. Каже мені: «Дід, Ви сидите, вам ще до пенсії два роки. А мені треба заробити». Самому дивно, що стільки років пропрацював.

А батько Ваш скільки пропрацював?

Теж 36 років. І ще тут був мій брат. Коли ми йшли на завод, батя казав, що робить нашу династію. Але брат трошки попрацював і щось йому не пішло, а я так і лишився.

Були інші варіанти вибору фаху?

Ну як сказати. Армія, а після армії пішов на завод. Тато  казав: «Стройка то є стройка, ліпше піди на завод попробуй». Та й зарплата на «Промприладі» й будь-якій будівельні організації – це не те саме. То я пішов спершу учнем, але так потихеньку лишився тут.

Чим запам’ятався завод тих часів?

Була й повага до старших людей. Сказали тобі, то роби.

Але люди порозраховувались. Пішла і «термічка», і вакуумна піч... От тут працює ще зі мною напарник. Якщо когось із нас забрати, то нічого не буде. Бо, чесно сказати, ми дійшли до того, то можемо майже з нуля складати продукцію. Якось мені сказали, що знайдемо другого. А я кажу: «Техпроцес в мене весь тут (показує на висок. – БО). Техпроцес звідти не заберете». 

Ті, хто залишилися, такі люди як Ви – це переважно ті, хто просто сам не звільнився і не пішов, чи хто не потрапив під скорочення, як найбільш цінний фахівець?

Ми були ті, хто щось тримав у руках, як то кажуть. Хто не хотів працювати – не працював. Когось не влаштовувала зарплата. Я теж казав, що піду геть. Але так і лишився, бо «зроби то, зроби це», і потихеньку так і дотепер. Сміється колєґа збоку, каже, що лишилося нас  із великого цеху два чоловіка.

Ми звикли одне до одного. Працювали в компанії, «ти мені поможеш, а я тобі». Думаєш собі, що може поїдеш в загранку, може там щось заробиш. Але тут і замовлення, і робота. Так ми й лишилися. Знаємо техніку – то ж давай уже будем на своїй фірмі працювати. Що наше – то наше.

 Любите свою роботу?

Я дійшов до того, що куди вже. Це вже моє все. Навіть хотів би, щоб хтось прийшов і я покажу, але… (розводить руками. – БО). А піти й поміняти на друге щось… З одного боку, просидіти тут стільки років, і все поміняти? От дивлюся на той ящик, я знаю де там залізти, коли щось не так, що і куди треба потиснути. Самому не віриться, що я вже тут стільки років. Раніше ми не тут були. А це, що тут, це лише як маленька частина того, що було. Виробництво доходило до 8 000 дифманометрів у місяць. Це дуже багато. Траплялося таке, що й не встигали.

Раніше було добре, бо зміна скінчилася, і якщо я не встигаю, після зміни я собі все зроблю. Так, після зімни, але це є мої гроші. А зараз… Робити можна. Але нема Союзу і нема роботи.

Ви були в партії?

В партії не був. У комсомолі – був. Навіть був секретарем комсомольської організації в цеху. Але де був, там більше не треба було бути (сміється). Бо був занадто чемний.

Як Ви оцінюєте теперішній стан заводу?

Як Вам сказати... Це все не від нас залежить. Треба керівництва. Якщо вони будуть шукати замовлення, то буде робота. Колись як я працював, то в мене майстер мав меншу зарплату ніж я. А зараз ми доїхали до того, що всім верхам – багато, а вам, хлопці – що дамо. Я думаю, що риба гниє з голови. Одне, сидіти в кабінеті, рахувати гроші й перекидати туди-сюди. Але треба піти подивитися хто, як і що. І треба дати можливість прийти молоді. Треба, щоб до мене хтось прийшов. Може рік  чи два вони будуть непотрібні, але хай навчаться. От коли я прийшов, мені показали і я навчився.

Любого дайте сюди на роботу – і я навчу. Але хлопці прийдуть, подивляться, та й…  Я так думаю, що ми то працюємо, але як нас не буде, то це, вибачте, можна буде поставити на виробництві хрест.

Коли востаннє до Вас приходили учні?

То ще як «перестройка». А тепер нема ніц. Може в нас нема училища, щоби хтось навчився робітничих таких професій? Бо в нас або «юрист», або ще щось, але робочих нема. Ніхто не проходить.

Припустімо, що є училище і там вчать робітничих професій. От було б вам 20 років, Ви би прийшли сюди, на завод, чи поїхали б на заробітки?

Чесно кажучи зараз, якби я прийшов і подивився, я би скоріше там опинився.

Тепер хто б не прийшов, то перше каже: «Що мені буде?» Чи, буває, приходить молодь і каже: «Я хочу відразу стільки-то». Не навчився ще, але вже хоче мати. А потім: «Ви за таке робите, а я не буду». А є такі, що прийшли, повчилися – і за границю.

Як Ви уявляєте цей завод через 10 років?

Через десять років… Ну як уявляти? Я думаю, що йому до нового року і… (заперечливо хитає головою – Б.О). Я на рік не можу сказати.

Останніми роками навіть в мене є така думка, що хоч я стільки пропрацював, але може ще це літо і треба йти  шукати роботу (хоч дідові два чи три роки до пенсії), щоб заробити собі зарплату. Бо з таким прогресом як зараз… Колись було сподівання, що завод підніметься, а зараз ні.

Якщо шукати чогось іншого, чим би Ви хотіли, або могли займатися?

В мене є ще одна спеціальність – будівельник. Ще раніше я трошки у відпустці цим займався. Для мене де піти і що робити – це не проблема, навіть корову доїти.

Були в нас збори. І хоч я грамоту отримав, я казав, що дай Бог, аби наш завод хоч трохи ще пропрацював, щоб я до пенсії дотягнув. Ну не знаю, чи дотягну. Так і сказав: «Дякую дуже за це, але, щоб завод працював».

Ви багато говорите про те, що хочеться передати вміння, досвід. Якщо уявити, наприклад, що  тут міг би бути центр творчості для дітей, з одного боку, а з іншого – база для виробництва (очевидно що не для масового, а для індивідуальних замовлень). Вам би було цікаво щось у такому форматі?

Якби хтось хотів, то так, можна. Але це не від мене буде залежати.

А від кого?

Все йде від керівництва. Як я зараз, прийду і шо?

Як мій батя казав, ми повинні так працювати: «Я навчив тебе щось робити, ти мене». А якщо ми нікому нічого не покажемо. По телевізорі розказують, що наші спеціалісти тікають туди. А чому ми своїх не вчимо? Якщо ми тут це не зробимо, то що, будем шукати в Польщі людину, щоб працювала? Чи де? Основне – зацікавленість.

Можна сказати: «Тьху, та пішло воно всьо!» Лишу я, піде другий, піде третій. Але ж є люди залежні від нас. Інший скаже: «А я що буду робити?»

Ви відчуваєте відповідальність за всіх?

Ну як за всіх? Але я розумію, що в когось ще є сім’ї. Треба ще йому щось робити і якось жити. А якщо я піду? Ну як лишити?

Фото: Денис Овчар