Зіновій Бойчук: «Завод уже, як родина»

Зіновій Іванович – голова профспілки «Промприладу» й заступник директора з охорони праці.  Тому й спілкуємося ми не в цеху, а в тихому й затишному кабінеті. Однак починав Зіновій Бойчук у 80-х роках із ремонтного цеху. Коли я запитую, чи не шкода було переходити від заліза до адміністративної роботи, чоловік посміхається й каже що шкода, але все одно ж він залишився у тому самому колективі, з тими ж людьми. А колектив заводу «Промприлад» Зіновій Бойчук вважає найкращим у світі.

Як Ви прийшли на завод?

Причиною були сімейні обставини. Сам я родом зі Львівщини. Працював, а потім одружився. Дружина проживала в Івано-Франківську, і я сюди переїхав. На «Промприладі» я з 27 березня 85-го року.

Ким працювали спочатку?

Починав із ремонтного цеху. Працював два роки ремонтником, потім став начальником ремонтного цеху. А в листопаді 94-го мене обрали головою профспілкової організації. З того часу я працюю головою профспілкового комітету, вже 23 роки. З 99-го я працюю головою профкому на громадських засадах, бо в тому році я перейшов на посаду заступника генерального директора з питань охорони праці. Так і до сьогодні.

Отож прийшли Ви у ремонтний цех. Що побачили, які були враження?

Я до того працював у Львівському виробничому об’єднанні імені Леніна (завод «Зміна» у місті Червоноград). Завод новий. Там було нове обладнання, нові корпуси. Найстарше, що було – токарний станок 76-го року випуску.

Коли я прийшов сюди, у Івано-Франківськ, це була велика різниця. Деякі станки 36-го 38-го року, привезені з Німеччини. Ну й корпуси, бачите, які зараз. Вони не дуже відрізняються від тих, які були. На той час, у 1985 році, знайти роботу в Івано-Франківську було не дуже легко. Я думав, що це тимчасово, що прийду, трошки попрацюю. Не так сталося, як гадалося. По-перше, передпенсійний вік, куди вже, але й приріс до цього колективу й мені здається, що кращого просто нема. Завод уже, як родина.

Що Ви робили в ремонтному цеху?

В цеху на той час було десь 170 чоловік. Рівно стільки, скільки зараз має ціле наше підприємство. Ми займалися ремонтом обладнання заводу. Робили поточні, капітальні ремонти. Підтримували все в нормальному робочому стані. Обладнання досить стареньке і треба було прикладати багато зусиль.

З 92-го року парк обладнання майже не поновлювався, а на сьогодні, для прикладу, воно відслужило вже два-три терміни експлуатації. Але нам вдавалося.

Складно було починати на новому місці?

По-перше, треба було призвичаїтися і вникнути в саму роботу. Місяці три я ходив по підприємству і вивчав обладнання. Але з часом, то нічого складного. Старе й нове відрізняється терміном і точністю виготовлення. Я прийшов уже непоганим спеціалістом. В мене вища освіта, закінчений Львівський політехнічний інститут, тож для мене не було проблем.

Коли вже пізніше запропонували адміністративну посаду, не шкода було залишати роботу із залізом?

Шкода, але перед тим були великі перемовини. Мені наводили аргументи, що я буду потрібен на цій посаді.

Не шкодуєте?

Якби я пішов із цього колективу, то може би й шкодував. А я працював головою профкому й у мене залишилися ті самі стосунки з людьми. Я їх знав, вони мене знали. Можливо, навіть мені легше було вирішувати деякі питання, бо я знав про них більше, як хтось інший. Якщо я вже п’ятий раз переобираюся, значить щось у цій роботі знаю.

Ви прийшли на завод, коли він був у розквіті. Розкажіть про нього в той час

Це був потужний завод. Великий колектив. На той час, понад чотири тисячі людей. Після Локомотиво-ремонтного – це найстаріший завод Франківська. «Позитрон» вже пізніше будувався, хоча й більшими, швидшими темпами. Ми гордилися, що працюємо на цьому заводі. Це була «кузня кадрів».

Якщо після нас з’являлися підприємства, то спеціалісти йшли туди й піднімали ці заводи. І «Автоливмаш», і «Пресмаш» і «Арматурний», і «Радіозавод». Це була кузня кадрів для цілого Івано-Франківська.

Чи не бувало конфліктів через такий перехід кадрів?

Який може бути конфлікт, коли людина йде на щось краще, цікавіше. Наш завод був трошки старший і не мав такого житлового будівництва. Люди йшли на нові підприємства, бо там виділяли більше коштів на будівництво житла. Люди йшли за квартирою, за кар’єрою. І вони залишалися друзями, патріотами цього підприємства. Ми могли до них в любий час звернутися і отримати допомогу, консультацію. Любі питання вирішувалися. Не було такого, що «пішов і вже все забув».

Як на Вашу думку, завод вплинув на місто?

Досить позитивно. Багато що зроблено. Почнемо з того, що завод давав засоби для існування великій кількості людей. А ще була непогана соціальна сфера. Стадіон «Електрон» біля озера – це був заводський стадіон. У кінці 80-х років побудували спортивний комплекс «Електрон» на Бандери. Що ще підприємство може зробити для міста? От «Позитрон» більше фінансувався і вніс свою лепту, бо розбудували цілий район. Ми трохи скромніше, але все одно будували. Будинок перед заводом – це половина нашого будівництва. На Бандери, на початку Сахарова – теж.

Як Ви оцінюєте завод тепер?

Тяжкі часи для заводу. І не тільки для нас, для всього машинобудування в Україні. Дуже велике диво, що завод працює в таких умовах. І дуже добре, що працює. Бо ми не майстерня. У нас, все ж таки, науковомістка продукція. Це ж прилади. Якщо раніше в Радянському Союзі було два-три такі підприємства, то зараз в Україні ми головний виробник цієї гами продукції. Вся вона розроблялася і впроваджувалася тут.

Я не знаю, кому зараз легко. Щоб підприємство розвивалося, треба, щоб у держави були якісь концепції розвитку, погляд на це. По-друге, в держави повинна бути кредитна політика. Не може підприємство працювати, не маючи обігових кошів.

Я вже встиг поспілкуватися з багатьма працівниками. Чи не всі наголошують на тому, що немає кадрів, немає молодого покоління, і що це головна проблема.

Тут ми не можемо конкурувати з близьким закордоном. Наведу невеликий приклад. Минулого року до нас прийшли зварники з 21-го училища. Хлопці прекрасно працювали. До якості роботи претензій нема, але оплата праці…  Він поїхав у Польщу і там йому за годину платять 14 злотих. Якщо він працює 10 годин – це 140 злотих, це ледь не тисяча гривень. У нас такі кошти заробити неможливо. Я не можу собі уявити, яку б ми мали випускати кількість продукції, як би ми мали її оцінити, щоб він міг заробити 15-20 тисяч на місяць. В Польщі або Чехії – це запросто. От і каже він: «Я дуже дякую, я багато у вас навчився, але мені треба виживати». І поїхав. Зараз у нас є два слюсарі. Працюють, але як довго вони будуть тут працювати? Вся справа в оплаті праці. Ми не можемо закласти у вартість продукції велику зарплату, бо цю продукцію треба ще продати. І покупець повинен мати кошти, щоб її оплатити.

Як Ви уявляєте завод через 10 років?

Це дуже далеко. Ще в 2007 році я був на конференції в Києві, де розглядалися демографічні питання. Тоді прозвучала така фраза, що після 2015 року в Україні «не буде кому заробляти пенсію». Коли підрахували піки народження і смертності, виходить, що кількість пенсіонерів зростає, а народжуваність, ну й відповідно кількість працездатних людей – падає. Це перше.

По-друге, молодь не дуже хоче йти сюди працювати. Людина постояла півроку на базарі, й на підприємство більше не повертається.

Третє, що мене коробить – коли прем’єр-міністр Яценюк із міністром економіки ввели податок із пенсії. Це коли в людини, яка працює, вираховують із пенсії подохідний податок. Це маразм. В нас працювали прекрасні токарі. Він і працював непогано, і пенсію мав велику. І коли він отримав пенсію, каже: «Я приходжу на роботу, заробляю гроші, а мені з пенсії знімають 800 гривень». Мало того, що він приходить на роботу,  випускає продукцію, заробляє заробітну плату, з неї знову поновлюють пенсійний фонд, з якого знімають податок. Це маразм. Ті люди  кажуть: «Мені не вигідно працювати на підприємстві». В нас дуже багато таких пенсіонерів, які би ще хотіли працювати, але просто пішли.  І більше таких кадрів у нас практично нема. Це найгостріша проблема, яка зараз є.

А що робити?

Якби був готовий рецепт, я би тут не сидів, а десь нагорі. Але я думаю, що держава повинна виробити концепцію розвитку. І має бути прописано, що буде завтра. Бо зараз людина вступає в інститут, що вона може знати? Буде підприємство розвиватися, чи не буде? Та краще піти на комерсанта, на юриста. Спеціальність, якої може і не потрібно, але відбув п’ять років і на тому кінець.

Згадую слова свого викладача в інституті. Коли він закінчував школу, найкращі студенти поступали в політехнічний, гірші поступали в торгово-економічний. У 70-х чи 80-х роках було навпаки. То викладач казав: «Я думаю, що доживу до такого часу, коли найкращі студенти будуть поступати в політехнічний, а хто не зможе, будуть собі торгувати». От коли так буде, тоді можна буде про щось говорити.

Може проблема «Промприладу» ще й у тому, що завод не вміє торгувати?

Я думаю, що такої проблеми нема. Розумієте, в нас не така продукція, що її треба рекламувати. Що ми є – знають. Облік газу – це перша потреба. Але останнім часом у нас скоротився ринок. Відійшли такі потужні регіони як Крим, Луганська і Донецька область. Практично відпав ринок Росії, Білорусі. Працюємо зараз із Молдовою, з Грузією. Найбільша проблема – це наявність коштів у споживача. Він би й хотів купити, але не має на це коштів.

Серед ваших клієнтів нема індивідуальних споживачів?

В основному – це організації. Починаючи від невеличкого магазину, закінчуючи великими підприємствами. Ми зараз ставимо лічильники, які працюють на магістралях.  Побутові лічильники ми пробували, але було багато перепон і ми від них відмовились.

Якого б ви хотіли майбутнього для заводу?

Той напрямок, який є – зараз для нас найбільш оптимальний. Щоби придумати щось інакше, треба, знову ж таки, мати молоді кадри, яких можна навчити. Переучувати старі кадри трохи проблематично. Та й маленький період. Якщо взяти середній вік по підприємству, то в нас уже за 50.

Фото: Денис Овчар