Василь  Олександрович працює на «Промприладі» (Тоді завод називався ще «Геофізприлад») з середини 70-х. Понад сорок років чоловік пропрацював цехах, які зараховують до числа найважчих. Попри те, Василь Піткалюк не скаржиться на важку роботу, а радше на те, що тепер її мало.

Відколи Ви на «Промприладі»?

Я прийшов на завод у квітні місяці 76-го року. В механічний цех. В той час я вчився в інституті й у мене виникла потреба шукати роботу, яка більш фахово підходить до навчання. До того я робив у лікарні електриком. Це не підходило до моєї освіти, то я й перейшов сюди.

Спочатку я був на геологічному, а потім на «бурінні нафти і газу». Цей завод називався спочатку «Геофізприлад», і він займався випуском продукції для геологічного пошуку й розробки нафти і газу. Робили різного роду техніку: термометри, манометри. Тому «Геофізприлад». Наші вироби експортувалися до нафтогазової промисловості.

Отже, Ви прийшли у механічний цех. Яким він був?

Це дуже важкий цех. Ми спеціалізувалися на випуску роторних лічильників і диференційних манометрів. А чому це було важко? Там велика механічна обробка чавуну й важкі, об’ємні деталі. Такі, що мусиш краном підіймати, одна людина не може.

А щодо дифманометрів, то просто це було дуже масово. Ми випускали близько семи тисяч дифманометрів на місяць. Це гори заготовок і гори деталей. Потрібно було їх обробляти.

Що Ви побачили, коли вперше прийшли у цех?

Вражень особливо цікавих не було. Страшенний шум, велика запиленість від чавуну, грязнота така. Робота з великим важким металом, там не може бути, як у аптеці. Коли нова людина приходить, в очі їй впадає така неприємність. Але з часом воно все стає звичним: людей багато, обладнання багато, великі склади.

То не сподобалось?

Спочатку мені було важко. Але звик і пропрацював чотири роки, а потім перейшов у штампувальний цех.

Як це було в порівнянні з механічним?

Звичайно, що у штампувальному цеху було трошки менше тої грязноти, запиленості, але шум теж був. Одночасно вмикалися двадцять станків і ножиці для рубки металу. Але трошки менше було тої загазованості, чавуну. Бо коли обробляють метал, викидається тонесенька стружка. І вона як дим. У штампувальному цеху того вже не було. Але людина звикає до всього.

Значить від того часу й дотепер Ви у штампувальному цеху?

Так, і разом із тим цехом по всіх етапах пройшовся. Тут ми зупинилися (показує на приміщення навколо) і тут напевно буде закінчення виробничого процесу, вже й заводу. Наш завод вже не має три поверхи, там вже інші люди. Лишився перший поверх, та й то він не завантажений. Бачите, людей-робітників нема, бо нема роботи. Це тому, що початок місяця. Через день-два щось трошки з’явиться.

Як Ви гадаєте, коли був період найбільшого розвитку заводу?

Як мені згадується, це коли генеральним директором тут був Реус Степан Никифорович (1982-1984 роки - БО). Він і завод, і виробництво зумів спрямувати на більші досягнення. Освоювали нові види продукції. Почали будувати виробничі корпуси, житлове будівництво зрушилося. Завод побудував собі дитячий садочок. Мали підсобне господарство, свою пасіку. В Рогатині мали якесь там фермерство, там вирощували худобу й нам привозили м’ясну продукцію. Були бази для відпочинку.

Випускав завод і багато товарів народного вжитку. Наші парасолі мали попит і були досить недорогі. А пізніше парасолі закрилися, бо ринок наситився китайськими, й наші стали вже неконкурентоздатними. Вони були міцніші, але з Китаю почали завозити таке одноразове, дешеве, і люди дивилися на ціни. Якщо наша парасоля коштувала 80 карбованців, то китайська 50 чи 40. Тим більше, в нас виникла проблема забезпечення матеріалами.

Що Ви думаєте про завод зараз?

Теперішній стан заводу дуже гнітючий. Перспективи не бачимо ніякої. Спеціалізуємося тільки на ремонтах тієї продукції, яку випускали раніше й зараз вона в експлуатації. Одиничні випадки, що робимо лічильники. Нової техніки немає абсолютно ніякої. Напевно цей завод вже довше не проіснує. Центр міста, земля цікава для міста й для забудовників. Люди хотіли, щоби виробництво протрималося ще довго, бо люди віддали тут своє життя.

Але нема кому працювати і нема на чому працювати. Обладнання давнє, зношене. Нового нічого не закуповується, немає потреби. Старе має вже купу років, може 30, а може й 50 в експлуатації. Техніка пішла вперед, а ми в технічному розвитку залишилися далеко позаду. Тому і ніяких надій нема.

Якого б Ви хотіли майбутнього для заводу.

Якби якісь там менеджери чи власники знайшли якусь продукцію, то ми б, може, і перелаштувалися на майбутнє. Але напевно, що місто взяло напрям забудувати територію, перепрофілювати завод на щось інше. Як он там роблять зараз (показує на вищі поверхи - БО), а там орендують і роблять якісь зали. Напевно, що наші мрії, які б вони не були, вони вже нездійсненні.

А якби на заводі були ініціативи, пов’язані, скажімо, з освітою?

А що ми можемо з освітою пов’язати?

Працівники «Промприладу», з якими я спілкуюся, говорять, що їхнє покоління відходить, і нема кому передавати досвід. То може є сенс на базі заводу організувати щось таке, де б могли спілкуватися люди. Де діти би приходили на екскурсію, молодь би вчилися ремесла. З іншого боку, паралельно тут можна було б виконувати індивідуальні замовлення на виготовлення деталей.

Завод – це об'ємне виробництво. Майстерня – це інша річ. Вона може собі дозволити одиничне замовлення: просвердлити, заточити й так далі, а для заводу це невигідно. Із замовника, доведеться взяти великі кошти, бо є великі управлінські штати. Скажімо, ви прийшли зробити якусь деталь. І навіть свій матеріал принесли. Ця деталь буде коштувати, нехай, три карбованці. Та для того, щоб ви її отримали, ви повинні ще оформити документ через бухгалтерію і вас накрутять в п'ять разів більше. Вам порахують і затрати електричної енергії, і води (хоч воду ви не використовували, але так має бути), повітря, каналізацію порахують, заробітну плату всіх, що там сидять в канцелярії. Все це входить у собівартість.

Але якщо переформатувати все до якогось максимально зручного і компактного формату, щоб врятувати те, що є?

Тоді треба десь у окремому приміщенні створити якусь майстерню. Так, як то в нас музиканти. Вони собі взяли в оренду по кімнаті. Заводу платять щомісяця і роблять собі, що хочуть. Чи грають, чи співають, чи свердлять – їхня справа. Таке можливо. З них більше нічого не беруть, тільки вони стабільно платять якусь суму.

А якщо тут не буде замовлень, то чим платити тому робітникові? Може ж таке бути. На якого замовника розраховувати, яке обладнання поставити, яку кваліфікацію забезпечити? Хто буде приходити? Зварювальні роботи, чи токарні, чи паяльні? Ми ж не знаємо, а ринок зараз насичений.

Коли ще завод процвітав, ми мали безпосередні зв’язки з технічними вузами і з училищами. До нас приходили на практику, до нас прикріплювали студентів. Ми давали їм консультації, допомагали з дипломними роботами. Кожен рік ми мали з училища людей, які дивилися, що це таке виробництво і як до нього пристосуватися. А зараз ми не маємо що нового показати. Наука вже пішла вперед, а ми залишилися з тим, що знання нема де застосувати.

Сьогоднішня ситуація гнітить. Людина почуває себе непотрібною. Якщо людина рахується на роботі, але має роботи тільки на 5-8 днів, а решту сидить удома, то як вона буде почуватися?  Колись і адміністрація більше цікавилася, було спілкування з колективом. Відзначали найкращих. В актовому залі були збори. Когось згадали, когось посварили й він виправився. Комусь значок якийсь дали. Хоч може той значок нічого не значив, але моральне піднесення було. Було краще стимулювання до праці, крім заробітної плати ще щось платили. Культурний розвиток був. За рахунок заводу ми їздили в Шешори, в Яремче, на Камінь Довбуша. Нам давали безкоштовні квитки в драмтеатр, неодноразово. Путівки були. А тепер цього немає.

Як Ви гадаєте, що завод значив для міста, і що він значить для міста зараз?

Завод давав зайнятість для багатьох людей. Тут працювали 5200 осіб – це було добре. Люди мали заробітні плати. Була стабільність. Кожна людина знала, що вона мала роботу і що вона потрібна. Разом з тим, була надзвичайно висока дисципліна праці. Не можна було ні запізнитися, ні скоріше піти, бо запитували, де був і чого не прийшов. Якщо комусь потрібно було вирішити домашні проблеми, то зверталися «відпустіть», чи «я відроблю», – але це було узгоджено, вольностей не було.

Далі –  податкові відрахування. Завод випускав багато продукції, а значить, із тих прибутків нараховувалися податки, в пенсійний фонд, в соціальні фонди й так далі. Зараз місто цього немає, бо і людей тут нема. Ну ви ж бачите, тут сьогодні нема нікого. Там два чоловіка, там п'ять чоловік, там три чоловіка. 170 на весь завод, це не показник. І тішитися тим не можна. Це раніше цех мав 220. А були цехи, що мали по 300 чоловік.

Видно розраховують: скільки цей завод протримається, вистачить тих, що є. Бо молодь не йде. Нема чого йти. Робіт немає.

 А скільки протримається, як Ви думаєте?

Нам про це не кажуть, але якщо дивитись на сучасну ситуацію, то з рік буде. Того ніхто не каже. Чи не знає, чи не хоче сказати. Надій на перспективу нема. Хотілося б, бо і робота би була… Бо виїжджають молоді здорові руки, їдуть хтозна куда. Або на базарах стоять. Або на будовах. От поруч будова – там море людей. І є кошти, і є можливість. А тут – абсолютно нічого.

Фото: Денис Овчар