Зі Сходу на Захід: дизайнер Валерій Нужний

Валерій Нужний народився в Макіївці, навчався в Донецьку та Луганську. До Франківська переїхав у серпні минулого року, хоча переїзд планував ще задовго до подій весни-літа – але спершу треба було завершити навчання в Луганській академії культури та мистецтв.  
Зараз Валерій вивчає графічний дизайн у Прикарпатському університеті. Для UFRA він розповів про рідне місто та Луганськ, як виглядало життя в Макіївці цього літа, про свій від’їзд з Донецької області і про те, як можна переконати навіть тих, хто фанатично дотримується протилежних поглядів. 

Я народився в Макіївці, навчався в міському ліцеї, до речі, в тому ж, що й Олексій Чупа. З цього ліцею багато цікавих людей вийшло.  Він був російськомовний – єдина українська школа в Макіївці закрилася років вісім тому. Вона була не дуже популярна.

Я був майже відмінником. Перший диплом отримав у 12 років – художньої школи. Поки в життя не прийшов велосипед-BMX. Після ліцею я вступив у ДонНТУ на програміста. Провчився рік, але навчанню заважав велосипед і те, що ми вчили програмування за методичками 1991 року. За рік я зрозумів, що це провал, і програміста з мене тут не вийде.

Я пішов працювати – збирав меблі. Але вдарив 2008 рік, і мене скоротили. Тоді я багато подорожував – бував у тому числі й у Франківську. Мій батько співпрацював з Нашим Форматом (мистецька агенція «Наш Формат» – UFRA) і коли почув, що у мене є знайомі з Франківська, одразу сказав: «Їдь, подивись, як нормальні люди живуть». Приїхав, мені сподобалося.

Макіївка – це депресивний спальний район Донецька. Нічого цікавого, все сіре, ще й б’ють періодично. Я розумів, що треба звідти робити ноги, бо нічого гарного для себе я там не знайду і щасливий там не буду. Майдан став останньою краплею, щоб зрозуміти: моє місце не там.

Після меблевого цеху я пішов до донецької філії КРОКу на дизайн і тоді ж повернувся помалювати, підвищити рівень до своєї художньої школи. Якось директорка школи сказала мені про Інститут культури та мистецтв у Луганську і запропонувала вступати. Я поїхав, подивився, і у 2011 році вступив, знов на перший курс. Паралельно я закінчував КРОК у Донецьку і вчився в Луганську.

В Луганську мені сказали, що академію, де я навчався, перевели до Києва і можна буде навчатися дистанційно. Але виявилось, що академія нікуди не виїжджала, хоча юридично її перевели до Києва – тепер вона зареєстрована за адресою Міністерства культури. Навіть є нова ректорка. Зараз ще десь 70% студентів лишилися в Луганську і продовжують навчання.

Я здивований, як люди до всього звикають. Коли я запитую про причини переїзду, чую: маю здобути нормальний диплом. Таке враження, що якби в Луганську і Донецьку давали українські дипломи, нікого не напрягали б танки, люди зі зброєю, обстріли.

Луганськ – та сама Макіївка, тільки обласного значення. Коли почався Майдан, до Києва я не їздив – була сесія. Але я постійно дивився стріми. У найближчому барі в мене з’явився «політгурток». Всі люди різного віку, статусу і поглядів, я був наймолодший. Обговорювали останні події, розповідали тим, хто щось пропустив. Мене тоді рятував твіттер. В академії, окрім як на політології ніхто про політику не розмовляв.

Я цікавився новинами, тому що мій батько був політизований ще після Податкового Майдану. І доволі критично ставився до краю, де він живе. Політику золотого батона він ніколи не підтримував. Сам Вітя колись жив у Донецьку на поверх нижче від батькового друга, і звісно, всі знали, що це за людина. Хоча такого розмаху не могли передбачити.

Я зрозумів: якщо ти не цікавишся політикою, одного дня вона зацікавиться тобою. Я по краплинах збираю відомості про своїх не дуже близьких знайомих, котрі лишилися там. Є вже такі, хто загинув на боці сепаратистів. Нічого поганого не можу про них сказати. Ось це те, про що я кажу – політика ними зацікавилася. Є люди добрі, хороші, але в них голова не дуже добре працює.

Звідки проблеми? Через непорозуміння між людьми. Люди зі Сходу нічого не знають про людей із Заходу і навпаки.

Мені тут доводиться пояснювати, що таке копанки. Люди в шоці – виявляється, це така невдячна праця. А всі думають, що це закинуті шахти, де продовжують щось видобувати.

У нас країна поділяється на совок і не-совок. На заході України совок не закріпився. Тим паче тут люди мали пам’ять інших держав, а на Сході все почалося з совка – побудували міста, стягнули людей з Союзу. Тому на Сході немає такого поняття як національна свідомість. Ніхто не може для себе обрати, ким є. Це як розповідати сомельє, що краще за самогон нічого немає, хоча ти, окрім самогону, нічого й не пив. Люди з Донбасу можуть голову об стіну розбити, аби довести, що немає нічого кращого за самогон. 

Макіївка – це оплот стабільності в межах республік. Там не було боїв, кілька разів – обстріли, але не надто серйозні. Там завжди була вода, газ, продукти, зв’язок. Зараз є проблема, тому що заблокували картки і позачиняли банки. Для того, щоб зняти гроші, доводиться їздити в Маріуполь.

Я приїхав до Макіївки з Луганська 31 травня, коли в Луганську почалися серйозні бої, штурмували погранзаставу. Тоді квитки можна було не купувати, в напрямку Донецька майже ніхто не їхав. Я провів у Макіївці майже два місяці.

Там були умови для життя, але в певний момент я зрозумів, що починаю деградувати. Живеш, як на зоні. Комендантська година – з 10 вечора. Всі, хто був мені цікавий, роз’їхалися. Після дев’ятої краще вулицями не ходити. Я жив на головній вулиці: то танк проїде, то ще щось. В Донецьк до знайомих не з’їздиш – вже о восьмій треба розвертатись додому, хоча колись пижики о пів на дванадцяту тільки виїжджали з Донецька.

Організовував собі ввечері такі прогулянки: піти за одною цигаркою «харвест» і баночкою «пепсі» (поки міг знайти). Потім «пепсі» закінчилося, як і «харвест». Що там тепер є – не  знаю, бачив фотки російського «парламента».

Я спілкувався з районним контингентом. Спочатку вони говорили про злих бандерівців, а потім різко почали обговорювати, хто звідки стріляв, і доходили висновків, що це зовсім не бандерівці, і може, зовсім вони не злі. Ну а районні – вони не дуже чемні. Коли доходило до конфліктів з людьми зі зброєю, їм це не дуже подобалося, тому що вони на своєму районі звикли вільно почуватися.

Настав момент, коли я зрозумів – досить, сидіти вже не можна. Навіть ще не обрав пункту призначення, не знав, що поїду до Франківська. Ми просто вирішили з другом виїхати із зони. Купили квитки, виявилося, що це не проблема. Ми тоді зустріли жінку, яка попросила в нас телефон подзвонити. Дзвонила спочатку одному оплотівцю, потім – іншому. Почала розповідати, як українці обстріляли кілька районів у Донецьку. Ми питали в неї, що чути про Макіївку, і вона розказала нам казки про своїх героїв-оплотівців, про те, як ополченці повіджимали в українців дві танкові роти, як один взяв у полон десяток українців разом з танком.

Ми тоді зрозуміли, що навіть близькі до ополченців люди не знають, звідки приходить техніка. Вони думають, що це трофеї. Потім жінка розповіла, що Бердянськ взяли, а на Маріуполі – прапор ДНР. Така паралельна реальність – ми були в шоці. А вона про це так розповідала, ніби це зрозуміло всім давно.

Наступного дня ми поїхали до Дніпропетровська. Коли виїжджали з Донецька, чомусь не зупинилися на ДНРівському блок-пості. Я спершу не помітив, а потім виявилося, що блок-пост був під обстрілом, навколо автобуса міни рвалися.

А в Дніпрі революція свідомості занадто відбулася. Люди чомусь вирішили: якщо розфарбують всі паркани в жовто-блакитний – будуть більшими українцями. Я у Франківську познайомився з москвичем, він розповів про один свій експеримент. Якось він вирішив у Франківську спілкуватися у публічних місцях тільки російською, а дорогою до Москви, у Дніпропетровську зокрема, – українською. І в Дніпропетровську йому неодноразово дали знати, що Дніпропетровськ – «русская земля» і «не комільфо по-украински разговаривать». Дивне перетворення Дніпропетровська. Якщо б не блок-пости, то взагалі не скажеш, що поряд війна. Люди в ейфорії. Ніяково мені стало в Дніпрі через все це. Кому що вони доводять – я не знаю.

Я думаю, що допоміг кільком людям зробити вибір і уникнути тяжких наслідків, тому що декілька знайомих вже хотіли братись за зброю. Я дуже радий, що люди лишаються людьми, що можна їм пояснити, що люди з обох таборів, тут і там – це просто люди, і погані є скрізь. Поведінка так званих ополченців у містах, які контролюються сепаратистами, теж різна. Є нормальні люди, а є відстріляні. Як і українська армія. Та і не тільки армія.

Треба вмикати мозок і самому про себе думати, бо поки за тебе думає хтось, він може тобою користуватись, як хоче, у своїх не дуже лицарських цілях.

Зараз я вже нікого не переконую. Кого мав переконати – переконав. А решта – марна трата часу. Дзвонив якось до Луганська до свого друга з «політгуртка». Не було з ним зв’язку, я хвилювався. Запитував, як робота, чи є гроші, чи не збирається їхати з міста. Він мені сказав, що це його місто і якщо він побачить українські бетеери, то візьме коктейлі Молотова, закидає ними свою хату і піде в ліси.

У мене враження, що моє покоління і молодше за мене через цю війну виросло, а мужики за сорок – навпаки перетворилися на дітей. 

Фото з особистого архіву Валерія Нужного. 

Читайте інші інтерв'ю з циклу «Зі Сходу на Захід»:

Розмова з поетом, культурним менеджером і громадським активістом з Луганська Ярославом Мінкіним

Розмова з істориком з Луганська Русланом Єгоровим

«Нам ніхто нічого не винен»: як переселенці у Франківську планують створити агротехнопарк

«Станція «Харків»: на страх немає часу

Зі Сходу на Захід: севастополець Олексій Шубін

Зі Сходу на Захід: ілюзіоніст Петро та художниця Анастасія Малійови

Зі Сходу на Захід: співвласниця Urban Space 100 Оля Дятел

Зі Сходу на Захід: як подружжя з Луганська відкрило ресторацію у Франківську