Резидентки «Станіславського феномену» про Франківськ

Четверте покликання резиденції для молодих письменників та письменниць «Станіславський феномен» завершилося наприкінці жовтня. Цей місяць у Франківську провели Анжела Богаченко, Юлія Кручак та Наталя Єрьоменко. Що думають про Івано-Франківськ, дівчата розповіли в інтервю для UFRА

 

Анжела Богаченко, Миколаїв  Київ

Я народилася в Донецьку, виросла в Миколаєві, живу в Києві. Звісно, після перших відвідин я подумки порівнювала Івано-Франківськ зі Львовом, Одесою. Він подібний будівлями, бруківкою та атмосферою, ну і ще говіркою людей. Зараз я бачу – це не Львів, не Одеса, а дещо зовсім інше. Франківськ трошки навіть нагадав плануванням мій Миколаїв. Тут є Стометрівка, а в Миколаєві є пішохідна вулиця Радянська, вона пішохідна, і всі дороги ведуть що неї.

Я побачила спокійне, розмірене обличчя міста. У Києві метушня, треба все швидко робити, встигати. Мені трошки не вистачає київського драйву тут. У Миколаєві мені теж цього бракувало. Це таке спокійне місто, де, як кажуть гості міста, можна спокійно подумати.

Прихований бік Франківська для мене – це старовинні двері і брами, ліпнина, химери на будинках. З першого разу я того не бачила. Наприклад, неподалік хостелу Феномен, де ми живемо, є старовинне єврейське кладовище. Якось я ходила на нього дивитися. Як я зрозуміла, там не ховають з 60-х років. Там так тихо, кожен шурхіт чути. Один з есеїв, які я тут написала, торкається цієї атмосфери на єврейському цвинтарі.

Особливим і рідним місцем став «Люм’єр». Ми постійно ходимо сюди їсти, як до себе додому. Вже вивчили трекліст навіть. Я часто буваю і в кав’ярні «Говорить Івано-Франківськ». Мені близькі і місця біля хостелу «Феномен»: дворик, природа, ті хащі коло озера… Доріжки, вулички, якими я йду щодня до «Люм’єру»: повз «Фуршет», дворики, по вулиці з меморіальною дошкою Роману Гурику. Я дивлюся на балкони. На одному вже доволі довго висить барвистий килим, ще радянський. Люблю помічати такі речі. 

Івано-Франківськ я уявляю як чоловіка. Коли я малою дивилася на мапу західних областей, вони формували для мене обличчя в капелюсі. Та й місто в мене асоціюється з Прохаськом, Андруховичем, Єшкілєвим. Наче їх дух тут скрізь.

Якби я з цим містом-чоловіком сварилася, я б йому сказала: «Менше новобудов!».  Ну і більше ремонтувати дороги, щоб каміння не валялося – я підвернула ногу на такому камені біля хостелу. Велодоріжки потрібні, більше дитячих майданчиків, – тобто таких дрібничок, яких бракує всім містам України.

Із собою я заберу кілька каменів, невеличких, на долоню, зі святилища Лади в селі Буковець. І ще взяла камінь з того місця, де вивихнула ногу. Я збираю загублені речі. Іноді збираю голубине пір’я, потім на ньому можна малювати. А зі звичайних сувенірів маю магніти та горнятко з візуальним стилем Франківська, кілька ляльок з майстерні «Шуфля». І у «ГІФ» я купила каву у подарунок діду і батькам. Сама я каву не люблю.

Франківськ у трьох словах – «Франківськ – місто янголів». Як назва книжки.

Наталя Єрьоменко, Чернівці – Львів

Уявлення про Франківськ до приїзду на резиденцію сформувало знайомство з Юрою Филюком. Він приїздив до Чернівців на лекторій Dzestra Talks, а потім я приїхала до Івано-Франківська, щоб написати про «Тепле місто» для Великої ідеї. Він показав мені «Фабрику», «Мануфактуру», «Говорить Івано-Франківськ». Тому Франківськ для мене був пов'язаний з Теплим Містом, Юрою Филюком і групою «23 ресторани».

Моє враження не змінилося, просто збагатилося. Тут я знайшла людей, які займаються скульптурою та візуальним мистецтвом, і мені хочеться цю сферу досліджувати. В мене взагалі є потреба говорити про мистецтво з митцями. У Франківську є Центр сучасного мистецтва, і це покращує мою думку про місто.

Перебування у Франківську нагадує мені лінію, яка є моєю реальністю, моїм життям, на якій раптом трапляється маленький гачок, відгалуження. Ніби я завернула в цей поворот, але потім повернулася на ту саму лінію свого життя. Франківськ – це для мене той поворот.

Особливе місце для мене – це озеро і… Так, озеро – це фаворит. Присутність води завжди дає мені енергію. Мені було добре біля води, було добре уявляти себе у Франківську, і бути тут.

Франківськ уявляю як чоловіка. Бо він асоціюється із чоловічими постатями. Це не дуже добре, бо в публічному дискурсі – літературному, мистецькому, політичному, громадському – загалом більше чоловічих постатей, аніж жіночих. Франківськ, звичайно, для мене пов’язаний з Прохаськом, Іздриком, Андруховичем. З Яремою Стециком, а відтепер із Василем Карп’юком. На жаль. Бо очевидно, що у Франківську, так само як і в Чернівцях та у Львові, є дуже багато жіночих фігур, які заслуговують на популярність і ословленість. Але вони менш видимі.

Якби я із цим містом-чоловіком сварилася, я б йому висказала, що він приховує від мене себе справжнього за гарними фасадами. А він – як дерево або вода, дуже базовий і природній. Я це кажу, тому що ще одне місце, з яким в мене тепер Франківськ асоціюється, – це перехрестя Південний бульвар – Гурика. Цією дорогою я постійно ходжу додому. Воно для мене дуже кінематографічне. Мені подобається маленький базарчик, який працює там допізна. І через це перехрестя у мене таке враження про Франківськ – як про базовий, грубий, можливо.

А в центрі дуже багато негарних зайвих вивісок. Це як наліт на обличчі міста. А противагою цим вивіскам є перехрестя із базаром. Коло базару немає жодної реклами, але він для мене важливіший.

Із собою я заберу досвід варіативності. У тому сенсі, що можна робити одну річ різними шляхами. Це стосується мого досвіду резиденства без постійного перебування тут. В мене були вагання, чи так коректно робити. Але я зрозуміла, що навіть цю річ можна зробити інакше, ніж робили до мене.

Франківськ у трьох словах: просторий, концентрований. І, якщо можна двома словами назвати третю ознаку, – це перехідне місце. Місце, де можна перечекати.

Юлія Кручак, Житомир

До приїзду на резиденцію я була переконана,  що Івано-Франківськ – це величезне місто, величезний культурний центр Прикарпаття. Я приїхала сюди – і буквально за тиждень-другий вивчила всі вулиці, якими могла ходити. Зрозуміла, що місто насправді невелике. Скрізь можна ходити пішки. І мене здивувала невиправдана кількість автомобілів як для такого міста.

Я уявляла багато книгарень, пам’ятників Іванові Франку, музеїв. Так що в цьому сенсі Франківськ не виправдав моїх сподівань. Але у чомусь перевершив.

Я закохалася у вечірній Франківськ. Коли зникають автомобілі, замість похмурих людей на вулицях з’являються інші люди – як вогники. Тут дуже легко жити, творити і надихатися. Мені вистачило місяця, щоб написати близько десяти картин і вісім віршів. Стільки в Житомирі я можу написати за півроку чи рік. Франківськ можна малювати фарбою. Це кольорове місто.

Приховане місто? Одного разу я бачила в центрі зграю дворових собак. Мені стало страшно, але вони виявились милі й привітні. Я подумала, що варто на це звернути увагу, тому що тут доволі велика кількість гостей, туристів, а собаки можуть відштовхнути.

Улюбленим місцем від початку резиденції стало міське озеро. Там я багато малювала. Також подобається вулиця Мазепи, заплутана сітка вулиць у центрі. Мені траплялося забиратися в такі хащі!

Спершу мені здавалося, що люди, котрі живуть у старовинних будиночках в центрі, мають бути особливі. Але ні, виявилося, що це звичайні люди, такі самі, як інші. Якось я їхала ввечері на ровері, і мене мало не збив автомобіль. Я зупинилася у дворику, і до мене підійшла жінка і запитала: «Шо ти тут сидиш?». Такі прості люди. Я кажу, що зла, ледь машина не збила. Ми з жінкою розговорилися, і вона розповіла, що мешкає у Франківську з дитинства, і він не такий гарний, як мені здалося на перший погляд, що я побачила тільки обгортку. Вона казала: «І люди тут не такі добрі, як ти думаєш, і хлопці не наші і дуже злі. А гуцули хороші». Ще додала: «Хочеш гарного чоловіка – їдь у гори, шукай гуцула». 

Франківськ я уявляю як жінку. Вишукану, з гарно зачесаним волоссям, у спідниці нижче коліна, на невеличких підборах. Із темним волоссям, але світлими очима. Можливо, вона піаністка, десь із початку 20-го століття. Вона трохи замкнута. Розлучена. Все через її складний характер.

Якби я з нею сварилася, то сказала би: «Досить бути такою інтелігентною! Бо ти насправді лише з виду така інтелігентна. А насправді випиваєш щоп’ятниці».

Що заберу із собою? Я вже вивезла звідси стільки сувенірів! Я познайомилася з прекрасною жінкою Надією, в неї таке серце, здається, воно випромінює світло. Надія сама шиє іграшки, вкладаючи стільки любові у них. Її студія називається Лавандовий пес.

Я купила дуже багато книжок. Чотирирічний брат мені замовив книжку про вулкани. Я обійшла весь Франківськ, але не знайшла такої. Зате маю тепер багато книжок місцевих поетів і поеток: Наталі Ткачик, Галини Петросаняк, збірку «Франківськ місто янголів».

З нематеріального – я заберу із собою відчуття дому. У Франківську я зрозуміла, що дім – це не там, де тебе чекають, а там, де ти почуваєшся спокійно. У Франківську я відчула себе саме так.

Франківськ у трьох словах: пастельні кольори, карпатський чай, і обов’язково творчість.

 

Тексти резиденток можна прочитати на сайті резиденції. А невдовзі у видавництві DISCURSUS вийде збірка есеїв усіх резидентів «Станіславського феномену».