Ірина Шувалова: «Я би радо позбулася міста»

В рамках всеукраїнського туру поетка Ірина Шувалова презентувала у Франківську поетичні збірки «Оc» і «Аз». UFRA розпитала письменницю про те, що не звучало на презентації – коли і як найкраще пишеться, яке значення мають речі та наскільки важливим є жити в місті. 

Коли ти пишеш?

Багато часу на те, щоб писати, насправді не треба. Матеріал напрацьовується внутрішньо. Ти собі ходиш і воно зріє-зріє – а потім пишеться. Щоб написати текст, треба мати вільну годину-дві, але ще й сили його написати. Ти не можеш перевантажувати себе роботою, яка потребує внутрішніх зусиль.

Особливо тяжкий в цьому сенсі був минулий рік, коли я була на навчанні в Штатах. Дуже інтенсивна програма і щодня інтелектуальна праця. Крім того, я ще працювала на full-time. Увечері сідала й розуміла: я би щось і написала, але в мене просто нема на це сил. Мозок вимикається.

Так що насправді пишеться тоді, коли є внутрішній ресурс, внутрішній простір, в якому ти маєш працювати. А коли його з’їдає інтелектуальна діяльність в інших сферах – тоді не пишеться.

Якщо маю змогу, то пишу від руки. Кажуть, у мене хороший почерк, до речі. Мені дуже подобається процес. І естетично, і в тому, що він більш фізіологічний, занурений в матеріал.  Від минулої зими я почала займатися керамікою.

Для мене змога занурити в щось свої пальці, щось робити руками – це неймовірно. Дуже люблю в землі копатися. Квіточки садити, бур’ян виривати – я від цього отримую гігантське задоволення. Звісно, якщо то садочок, а не ділянка на п’ять гектарів, як городи наших бабусь.

Для мене процес писання якраз пасує текстам, бо вони матеріалізуються в дуже правильний спосіб. Якщо текст відразу переходить у цифровий вимір, він щось втрачає.

Ти зберігаєш написані від руки вірші?

Важливий процес матеріалізації, але не сам вірш як артефакт. Мама моя колись до папочок складала, а я ні.

А взагалі як ставишся до артефактів? Пам’ятаю, Маріна Цвєтаєва десь писала, що людей так ніколи не любила, як речі.

Я речі дуже люблю. Але дуже не люблю надмір. Якщо впорядковую комфортний для себе простір, то в ньому мінімум речей. Я терпіти не можу, щоб у мене було десять пледиків і двадцять п’ять кастрюльочок. Ці речі позбавляють мене, з одного боку, власне простору, а з іншого – часу. Я розумію, що можу мати справу і з п’ятьма пледиками, але навіть щоб мати, де їх скласти, треба примножити речі. Щоби скласти п’ять пледиків і двадцять п’ять каструльок, треба більшу шафу, або й дві шафи. Ще якусь тумбочку… Речі тягнуть за собою інші речі. Мені це не подобається. Але з іншого боку, я дуже люблю речі, які для мене особисто мають якесь особливе значення.

Якось я гуляла біля розкопкок однієї грецької колонії і побачила якісь горбочки. Питаю, що це таке? Місцеві кажуть: «Будівельне сміття, чи що». Я так собі ніжкою колупнула, а то все черепки. Там скільки всього знайшли, стільки знахідок, і все, що могли – забрали в музей. Але ж і музей не резиновий. Найдрібніші черепочки просто лежать собі позгрібані й травичкою заростають. Коли як зрозуміла, що то черепки давньогрецьких амфор, у мене все всередині стислося. Присіла на тому горбочку – і рию. Тішуся.

Я там знайшла такий черепочок, який справді бережу. Черепочок, як черепочок. Навіть невідомо, від чого, але на ньому є відбиток пальця. Я навіть не відразу це зрозуміла, але потім просто приклала свій палець і побачила, що це слід від гончара, який його зробив.

А ще я там підкову знайшла. Сіла, і крутиться мені в голові Мандельштам «Нешедший подкову..» (це взагалі один із моїх улюблених текстів). Підкова явно не давньогрецька, але якась із тих давніших часів. І от я з таким пластиковим кульком артефактів, з «Нашедшим подкову» Мандельштама сиджу просто в трансі. Речі дуже важливі, але швидше навіть те, що з тими речами пов’язане.

Але як любов до речей поєднується з тим, що твій час і простір має бути вільний? Може, працює якийсь фільтр і старе постійно замінюєш на нове?

Речі, які ми використовуємо, які нам створюють побутові зручності, – це інструменти. Я не люблю, коли цих інструментів забагато. А є речі, які не мають інструментального значення, які ми не утилітарно використовуємо. От цей черепочок собі є і є. Призначення не має ніякого. Але для мене внутрішньо це надзвичайно важлива штука. І він мені треба. Він мій простір не захаращує. Він виконує значно важливішу, ніж утилітарна, функцію. Функцію зв’язку.

А як із часом? Бачу в тебе на руці годинник.

Дуже дратує мого чоловіка. Він ненавидить цей годинник. Каже, що дуже голосно цокає. Це старий годинник, називається «Ракета». Я люблю цей годинник і ношу його, бо для мене це пам’ять про дідуся.

Тобі притаманно рахуватися часом? Планувати день, скажімо.

З часом доводиться рахуватися і мені це не подобається. Для мене це швидше якась вимушена річ. Я добре планую, але коли можу не планувати, я цього не роблю. На щастя в мене не офісна робота. З одного боку, коли я сама працюю, то повинна чітко організувати свою роботу. Тоді годинник і стежити за часом – це ключові речі. Але коли я можу просто вимкнутися, коли я собі дозволяю перепочити, то за часом не стежу.

Чи є щось таке в твоєму житті, з чим ти змушена рахуватися, але охоче би це відкинула, чого би позбулася?

Я би радо позбулася міста. Принаймні була від нього десь недалеко, та за його межами.

Якогось конкретного?

Міста взагалі як такого. Великого міста. Я народилася і виросла в Києві, жила багато у різних великих містах, і за кордоном також. Але це той простір, який мене останнім часом втомлює. Мені рідні ті місця, які знаходяться за межами міста. Скажімо, є село на Київщині, в якому народився мій дідусь, звідки мій прадід родом, але там реально не можна жити. Будиночок вже завалений. Можна було би будувати і жити там (будувати й не жити не можна, бо рознесуть по шматочках; дверну клямку, скажімо, відкрутять на брухт). Але  вулиця, яка веде до цього будинку, – ґрунтова. Там немає асфальту, і якщо іде дощ, утворюється ярок із двох пагорбів і там уже просто море. Туди не можна заїхати. Взимку там ніхто не чистить сніг, ясна річ. Не кажу вже й про те, що там немає школи, бо село маленьке. Наразі з об’єктивних причин ми там жити не можемо, хоча взагалі я б радше жила там, аніж у Києві.

Тоді про місто. Яким ти бачиш Франківськ?

Чесно? Я досі не бачу Франківська. Я тут далеко не вперше, але досі не можу якось цілісно побачити. Буває, що ти приїздиш до міста і в тебе якесь внутрішнє відчуття – раз, все всередині перемкнулося, і ти увійшов у це енергетичне поле. Я не можу Франківськ у цьому сенсі зрозуміти. Я його так і не спіймала.

Фото Світлани Ославської. 

 

Читайте також на UFRA: 

Лілія Мусіхіна:  «Як ми стали людьми, я шукаю у фольклорі й археології»

Олексій Чупа: «Індустріальність – це така річ, що в’їдається у свідомість людини»

Василь Андрушко: «Я такий оптиміст з елементами песимізму»

Христина Стринадюк: «Дітям набридло все банальне»

Гаська Шиян: «В репортажах із війни неправильно розставлені акценти»

Дзвінка Матіяш: «Сніговик виростає – режим падає»

Макс Кідрук: «Я намагаюся вивести сучасну українську літературу з андеграунду»