Зі Сходу на Захід: ілюзіоніст Петро та художниця Анастасія Малійови

З Анастасією та Петром Малійовими, непересічним подружжям з Луганська, UFRA зустрілася у Франківську. Ми поговорили про те, яким був Луганськ рівно рік тому – у день святкування 200-річчя Тараса Шевченка. Анастасія – художниця і журналістка, Петро – ілюзіоніст. Тому й розпочали розмову з професійного. 

Анастасія: За фахом я художниця з кераміки, закінчила Луганський педагогічний університет імені Шевченка. Минулого року навчалася на другій вищий освіті, на журналістиці. Я захищала диплом під звук сирен. Захиститися-то захистилася, а от диплом не забрала, тому що виїхали терміново. 

Кафедра, де я навчалася, лишилася в Луганську. Там сидять жіночки такого типу, які нікуди не поїдуть з насидженого місця. Куратор дзвонить: «Настя, ви не збираєтеся забирати диплом? Де ви взагалі поділись?». Я кажу, що ми взагалі-то виїхали. Не сказала їй, що нашому життю загрожувала справжня небезпека, якби ми лишилися.

Петро: Я народився під Луганськом. Навчався в Коледжі культури і мистецтв та в Луганському державному інституті культури і мистецтв. За фахом я ілюзіоніст.

Жанр фокусів можна поділити на маніпуляцію та ілюзію. Маніпуляція – це спритність рук. А ілюзія заснована на технічних принципах. Це робота з апаратурою, з асистентами. Ну і, звичайно, без справжньої магії діла не буде. У нашій програмі було те й інше. Під Луганськом у нас була майстерня,  де я сам виготовляв реквізит. Зараз доведеться все відновлювати.

Анастасія: Є в Петра і великі ілюзіонні трюки. Найцікавіший для мене – коли я лізу в ящик на колесах, мене проштрикують шаблями, а наприкінці я воскресаю.

Петро: Цей ілюзіон називається «Орігамі». Є великий розбірний ящик, куди сідає асистентка, і він складається в невеличкий, 35 на 35 см.

Анастасія: Ми планували своє життя в Луганську так. Я була б асистенткою Петра – вона  має бути в кожного фокусника. І працювала б як художник на замовлення. Потроху займалася б журналістикою. А ще в нас була мрія зробити в Луганську велике магічне шоу або фестиваль магії. Але склалося так, що ми стали мандрівниками.

В Луганську ми з Петром три роки поспіль влаштовували Шевченко-фест. На День народження Тараса Шевченка, 9 березня, в арт-кафе «Чіллаут Донбас» ми запрошували музикантів і поетів, я робила виставку власних плакатів до афоризмів Шевченка, також був кінопоказ, ярмарок українських книжок і прикрас та шалені танці під український рок. Весь захід ми робили за власний кошт. Минулого року Шевченко-фест вдалося провести якимось дивом!

Петро: Причому в день захоплення ОДА сепаратистами.

Анастасія: Так, 9 березня захопили обласну адміністрацію. Ми дуже переживали. Нам навіть пропонували скасувати фестиваль. Але як ми могли, якщо приїхали музиканти з інших міст, ми запросили журналістів, домовилися з власницею кафе?

Власниця сказала: ми закриємося і все буде добре. Так і зробили. Коли зібралося вже багато людей, вона закрила двері і ми провели Шевченко-фест. За зачиненими дверима.

Мені подобалося, що ми робимо Шевченко-фест саме в Луганську, на самому сході України. Я дуже хотіла, щоб Луганськ культурно розвивався. Щоб було більше концертів, виставок, фестивалів, перформансів. Не знати, що буде далі з Луганськом, жодних прогнозів. Як сказав нещодавно знайомий художник, Луганськ відкинуто на двадцять років назад. Для чого ми це все робили, невідомо.

Ми виїхали з Луганська 16-го червня. 14-го в мене був захист диплома. Якраз в цей день припинили їздити маршрутки до нашого села, тому що біля аеропорту почалася стрілянина. Я захистила диплом – і все. Додому не можу поїхати. Залишилося брати квитки до Києва. А Петрові телефоном диктувати, які речі зібрати. Його батько вивозив із валізами ґрунтовими дорогами…

Про це дуже сумно розповідати. Навіть зараз здається, що це сон. Пам’ятаю, майже кожного дня їздила повз ту захоплену СБУ на сесію. Я так хвилювалася, серце за все це боліло. Здавалося, це якась гра, яка все ж таки скінчиться добре для Луганська. Але ставало все гірше. Це було якесь дике збіговисько, жалюгідна імітація Майдану. Ніколи не забуду, як одного разу наважилася пройти через те захоплене місце. На виході під ногами лежав національний прапор. Його важко було перестрибнути чи обійти, тому всі на нього наступали. В мене немає слів, щоб висловити все, що я відчула.

В Луганську тоді з’являлося все більше графіті типу «Луганск – российский город», або просто російські триколори. Відчувалася така агресія, було просто страшно за місто. Дуже хотілося виїхати, але я чекала захисту в університеті. 

Шевченко-фест в Луганську, фото з Фейсбук-сторінки Анастасії Малійової

Спочатку ми виїхали до Києва. Весь час думали, що до кінця літа все скінчиться. Петро казав: «На День Незалежності ми поїдемо прапор вішати».

Я дуже сумую за Луганськом. Згадую місця, людей, мене дуже багато всього пов’язує з цим містом. Я народилася в Рубіжному, але саме завдяки Луганську я така як є.

Тепер, мандруючи різними містами України, я не відчуваю себе пригніченою, не почуваюся, як переселенка чи біженка. Намагаюся сприймати все це як пригоду – люблю нові міста, емоції, людей. Звичайно, боляче за Схід, але я вважаю, що потрібно йти далі. Щось робити, творити, не озираючись назад.

 Мені хотілося б пожити і в Чернівцях, і у Львові. А Петро все чекає, коли скінчиться війна, щоб повертатися на рідні землі. Я не вірю, що це швидко закінчиться. Навіть якщо й так, доведеться жити в розрусі. Вона буде і в головах людей.

Мої батьки завжди ненавиділи совок. Ми про політику зовсім і не розмовляли, але я відчувала це на підсвідомому рівні. Вдома ми спілкувалися російською, книжки читали російською… Але в мами була подруга із Західної України. Вона розмовляла чистою українською мовою, і мама з нею теж деколи. Я відчувала, що у матері є потяг до українського, до свого.

Улюблені мої предмети в школі були російська мова і література. Але в глибині душі я вважала себе українкою. До речі, моя бабуся, я її дуже поважаю і поважала, була дуже начитаною людиною. Вона народилася в Росії, в неї навіть стояв портрет царя Ніколая. Вона дуже любила цю країну, її природу. Але мені це не передалося.  Не знаю, як би вона сприйняла те, що зараз відбувається. Я думаю, бабуся стала би на бік України – вона була інтелігентною людиною.

Мені взагалі здається, що в мене любов до України на генетичному рівні. Я інакше не можу це пояснити. В школі навчалася російській, книжки читала російськомовні. Вдома навіть прапору українського не було ніколи. І вишиванок.

Петро: А у мене прапор був ще з 90-х. У вишиванці я йшов у перший клас. Але я вже потім це зрозумів, тоді не звертав на таке уваги.

Анастасія: Петро завжди був україномовний. Коли я познайомилася з ним, мені це здавалося таким особливим, тягнуло до цього. А найголовніше – він же напівлемок. Село під Луганськом, де народився Петро, раніше називалося Шмідт – тому що там за царських часів були німецькі колонії.  

Петро: Німців звідти вигнали, залишилися корінні українці. В 47-му році, мабуть, діда і бабу по матері депортували з Лемківщини на Луганщину. В нашому селі багато таких родин. У 2004 – 2006 роках навіть проводився фестиваль «Лемківська ватра». 

Анастасія: Майже всі наші гарні друзі виїхали до Києва, Одеси, Харкова. Одна моя подруга (в неї двоє маленьких дітей) лишилася в Луганську, тому що там в неї будинок. Вона дуже гарна людина, і ми намагаємося не говорити на теми політики. Але я часом кажу: ви б виїхали звідти, Луганськ, може, визволятимуть. А вона мені на це, що не треба їх визволяти, їм дуже добре, головне – щоб не стріляли. Я питаю, чи вона думає про майбутнє дітей, та й взагалі – їм скоро не буде чого їсти, немає нормальної роботи, грошей ніхто не платить.

А вона каже: ми стали так дружньо жити, люди одне одному допомагають, в Луганську настало нове життя. Я її слухаю і думаю: «О, Боже! – це так люди себе намагаються обманювати чи їм справді подобається те, що сталося з Луганськом?»

А що ми могли зробити? Активісти й культурні діячі. Ми були в шоці, кліпали очима. Робили, що могли – збиралися на  Євромайдани. Це було цікаво і красиво.  Я сприймала ці зібрання як мистецьку, а не політичну акцію.

Петро: Ми були на кожному недільному Віче в Луганську.

Анастасія: Але що далі, то більше ці Віче перетворювалися на великі й агресивні протистояння. На одному майданчику – проукраїнськи налаштовані люди. А через дорогу – проросійські. Я відчувала страшенну агресію. Вони знімали на камеру обличчя патріотів. Казали: ми вас виженемо.

Ми носили по нашому Майдану великий прапор. Це так приваблювало і надихало: ось ми, як справжня і нормальна нація – любимо свій прапор і співаємо свій гімн.

Згадую це все, думаю, куди ж все це привело… Для чого ми ходили на ті Віче, робили Шевченко-фест? Але в мене є відповідь: якби цього не робила, я б себе не поважала.

Шевченко-фест в Луганську, фото з Фейсбук-сторінки Анастасії Малійової

 Фото Ігоря Шерепота.

Читайте інші розмови в серії «Зі Сходу на Захід»:

Розмова з поетом, культурним менеджером і громадським активістом з Луганська Ярославом Мінкіним

Розмова з істориком з Луганська Русланом Єгоровим

Розмова з дизайнером з Макіївки Валерієм Нужним

Розмова з громадською активісткою Катериною Духнич

Розмова із севастопольцем, ресторатором Олексієм Шубіним

«Нам ніхто нічого не винен»: як переселенці у Франківську планують створити агротехнопарк

«Станція «Харків»: на страх немає часу

Зі Сходу на Захід: співвласниця Urban Space 100 Оля Дятел

Зі Сходу на Захід: як подружжя з Луганська відкрило ресторацію у Франківську