Відео-джазмени: VJ group CUBE

З VJ Glow та VJ DaPix ми розмовляли майже три години. По закінченні інтерв’ю, вони порадили не вписувати «криві рожі художників у прямі дзеркала», щоби не вийшла фотографія на паспорт. Тож ми і не вписували.

Звідки взялася VJ group CUBE?

DaPix: Ми із Сергієм два роки поспіль робили кіноклуб. Збиралися в «Химері» і щосуботи або щосереди кожного тижня показували кіно. Перший наш відео-експеримент – це коли на річницю кіноКУБу ми двоє сіли й кожен нарізав на 20 хвилин кусочків із фільмів, які за минулий рік найбільше сподобались.

Glow: Есть такой принцип, что человек не просто так начинает творить. Человек насыщается информацией и затем его пробивает. Поскольку у нас был киноклуб, мы насытились просмотрами качественного кино и концентрация стала настолько высокой, что начали сами что-то делать.  Ты уже не хочешь просто смотреть, но если нету толчка, то выполняешь рутинную работу, что-то ковыряешь. Так все может и остаться. Но так как мы вышли из подвалов (точнее из квартир) на загал, то получилась какая-то реакция людей и ответственность. Вот мы и начали сами снимать.

А ви давно знайомі?

DaPix: Ми познайомились в 2006 році через інтернет. Я вважаю такі зустрічі дуже знаковими. З кіно все й почалося. На одному з місцевих форумів хтось ляпнув дурницю, що «Револьвер» Гая Річі – поганий фільм. Зчепилися. До розмови пристав Глов, «вписався», а паралельно від нього приходить приватне повідомлення: «Бачу ти цікавишся кіно – давай мінятися». І список на 1500 фільмів. Ну, то ще були часи, коли торентів люди не дуже знали. Файний такий список. Я йому свій чималенький заслав, а через три дні ми вже думали, якби то кіноклуб зробити.

Glow: Когда-то я был “челноком” и возил фильмы и музыку из Львова. Тогда фильмы переходили от коллекционера к коллекционеру. Также из Москвы передавали, из Питера. Так у меня появилась коллекция видеокассет (потом уже фильмы на диски нарезал). Кроме этого у меня была большая булавка и косичка – все мои ценные вещи на то время.

Ну и вот мы решили делать киноклуб. У меня давно была такая мысль. На дом приводил знакомых что-то там ставил, смотрели и  радовались. А тут еще «Химера» появилась, причем в таком арт-формате.  Сейчас ми возобновили работу КіноКУБу и устраиваем просмотры по средам в арт-кафе “Хрущ на Вежі”.

Чому CUBE (чи КУБ)?

Glow: Куб – это объемная величина нашего 3D мира. У нее есть шесть граней, каждая из которых является определенным искусством.

DaPix: П’ять років тому, коли ми мали тільки кіноклуб і мінімальний віджеїнг, в нас були відкриті тільки дві сторони куба.

Glow: На сегодня мы задействовали все грани. Есть еще точка зрения, что в наше время наиболее актуальное то искусство, которое не оторвано от других. К чему, в принципе, идет современный театр, кино, когда пытаются задействовать слух, обоняние, тактильное чувство.

Нас давно волновало, что закончился ХХ век, а мы дальше смотрим на тряпочку. В смысле кино показывают на прямоугольнике, против чего еще Гринуэй восставал. Кричал: «Сколько еще поколений будет два часа сидеть и смотреть на простыню?» Можно ведь выходить за эти пределы.

DaPix: От був у нас класний проект на річницю Центру сучасного мистецтва у Франківську. Люди малювали на папері, а зображення проектувалося на будинок. Так його й розмальовували в прямому ефірі. То був арт-мапінг. Наступне, що цікаво – це змінювати простір через проекцію. Якось так світити, щоб архітектура мінялась.

Як відбувся перехід до роботи над великими мистецькими проектами?

Glow: Очень интересным для нас оказался фестиваль АртПоле. Впервые мы попали на него в 2008м (тогда он ещё неазывался “Шешоры”) с масштабным проектом с группой “Перкалаба” и там наше видео увидели где-то 5 000 человек. Перед таким количеством людей мы раньше не выступали, но ничего, справились. Там же нашу роботу заметил Юрий Андрухович. Обратился к одной из организаторов фестиваля, спросил кто такие. А она ему говорит: «Ваші хлопці з Франківська». И Андрухович предложил «посамогонить. (йдеться про  проект Ю.Андруховича з Karbido “Самогон”)

DaPix: Це був другий такий крутий захід. А взагалі все почалося з «батька сучукрліту». Все в культурі робиться від «батька». Іздрик! Ми із ним в 2007 році випустили 27 число «Четверга», я був дизайнером. Іздрик на той момент жив у мене на хаті і я встиг поїздити йому по вухах, що займаюся відеоекспериментами. У березні 2007 року, Іздрик попросив зробити фонове відео для його лекції в Одеському університеті, кльове слайдшоу, грубо кажучи. Результат сподобався і на травень місяць Іздрик попросив нас приїхати на «Флюгери Львова» й відвіджеїти live. У старому трамвайному депо він робив презентацію «Четверга» №29 з кодовою назвою «Гіпсокартон». Зібрав публіку й грав із звуко-шумовим художником Маркіяном (Львів)  такий конкретний noise. Сам на роялі, а Маркіян видавав звуки з якихось лампових пристроїв. Був ультрадикий гепенінг.

Я бігав із дрелькою, бо раз «Гіпсокартон», то треба було людям зробити обкладинку: взяв лист гіпсокартону й просвердлив у ньому слово «четвер». Потім мені нібито подзвонили, я поговорив і кинув телефон так, що він розвалився. Я взяв болгарку й розрізав телефон навпіл. Потім рейси різав, аби іскри летіли. Хоч депо старе, після того все одно на нас матюкалися. 

Ну от, обкладинку того “Четверга” ми даємо Іздрику й він підписує. То був один-єдиний примірник – простий ксероксний папір, зшитий і  загнаний в палітурку. Заради цього гепенінгу й був випущений такий номер. Потім ще пару номерів вийшло і «Четвер» закінчився. То власне Олег Іванович Гнатів, котрий Мох, побачив ту акцію і покликав з собою на «АртПоле». Там вже нас побачив Андрухович і пішло-поїхало.

Glow: Вот так у нас получается. Ты можешь анализировать, думать, как развиваться группе, как построить карьеру художника… Не знаю, как там американский ́рынок, австралийский или новозеландский, но у нас все от человека к человеку. Кто-то увидел, что-то спросил – и ты зацепился. Посидели, поговорили, подружились. Этого ты не просчитаешь. Ты что-то делаешь, и крючок за крючок цепляется.

Не конфліктуєте в процесі роботи?

Glow: Конфликтов нет. По ходу можно потолкаться немного.

DaPix: Як правило, ми граємо з двох машин, бо не дай боже один комп зависне. Та й дві людини – це завжди краще. Між нами стоїть телевізійний пульт, на якому можна заміксувати. Хто перший ручку схопить, той і в ефірі. Бувають і сценарні варіанти. Два останні проекти з Андруховичем якраз такі. Андрухович знає чітко, в якій послідовності він буде декламувати чи співати. Відповідно, ми маємо заготовки на кожну пісню.

Glow: И это не просто видео-фон, это живая реакция на то, что происходит сейчас. Karbido ведь тоже импровизируют. Они могут заиграться или наоборот сыграть короче, быстрее. Поэтому нужен виджеинг.

И часто даже люди, с которыми мы работаем, поначалу не понимают, что это вживую. Вот Роман Рось –  скрипач, импровизатор, джазмен – где-то на третьей или четвертой репетиции спрашивает: «Так это вы вживую? Ты сейчас не знаешь, что ты включишь? – Да. – говорю. А он – Так вы же джазмены, только видео!»

Ви себе позиціонуєте як артхаусна віджей група. Як ви цю артхауснісність визначаєте?

Glow: А как вы определяете попсу и не попсу? Арт-хаус – это определение некоммерческого авторского кинематографа и мы протянули параллель. У нас нет признаков коммерческого видео. Нету соплей, нету ми-ми, нету физкультурного гламура.

І до теми попси-не попси.. Що ви думаєте про срач «Поводир» vs. «Плем’я», або Санін vs. Слабошпицький?

Glow: А кто это такие?

Жартуєте?

Glow: Нам еще надо срач знать? У нас здоровая реакция. Следующий вопрос.

DaPix: Я все ж таки скажу. Я слово Санін знаю, я бачив його. А Слабошпицький?

Glow: Отбросим иронию. Ми наслышаны, но про личности, а не про срач ... Мы далеки от этого. Есть кино, которое интересное, красивое с визуальной точки зрения, есть кино умное. А кто куда поедет – это не про кино.

Мне интересно, что мы не в курсе срача. Меня это радует. Мне зачем? Или тебе, или тем людям, которые будут читать тебя? В сраче ничего не рождается и никто никогда не прав. Слово «срач» определяет, что мы говорим о фекалиях. Интересно, что журналисты достают  эти вещи. Они знают, что на такое у людей есть реакция. Но когда о фекалиях начинаешь говорить, они попадают в мозг. Ты лежишь, тебя трусит, ты  злой. Причем ты сам виноват. Я стараюсь этого избегать, я лучше буду просто лежать и смотреть в стену. Это гораздо более ценно.

Чи вам самим не хотілося знімати кіно?

DaPix: Перше своє кіно я зняв ще в 17 років і відразу на 16-міліметрову плівку: серйозніша камера, ніж любителька. І досі хочеться, але тепер, коли 42, то не хочу робити абияк, а щоби по науці, то я ще не дійшов.

Ми ж якимись гепенінгами займаємось. Навіть зустрічі з пляшкою відбуваються з театралізованими приколами. Можемо раптом серед шашликів дістати проектор, камери і терміново щось знімати.

От минулого року був такий експеримент: Петро Буяк в Молочці виставляв історію Миколи: в нього було щось 9-12 картин, таких ніби ілюстрацій до ненаписаного на той час оповідання про тяжке життя Миколи з Косова. Щось він там собі вигадав. Намалював. Відкатав ту свою виставку. Вона висіла. Потім Петро написав оповідання і прийшов до мене. За один день ми відзняли «очень художественное кино» (але це курсивом, підкреслено, в лапках, а внизу – бєгущіє мурав’ї ). Ми пішли на дачу до Буржуя. Буржуй це ім’я всім відоме, а Христя – Буржуйка.

Христя: Я дружина його. То такий дєятєль відомий. (Христя щойно до нас приєдналася. І дуже вчасно. – UFRA)

DaPix: Ти просто пиши Буржуй, хто знає, той знає. Ну і прийшли ми знімати цей фільм по Буяку. Є Буржуй, Буржуйка, є моя улюблена Юстинка – їх мала, є Петро Буяк, є я і Yura Bin, прийшов Glow із дружиною. Треба було хоч якось стартанути, бо це ж ходіння годину один за одним, хі-хі, ха-ха… Як завжди.

В нас по сюжету дід, баба й дитина сидять за ніби порєдним столом. В Косові, ніби. В 50-х чи 60-х роках. А дача така, що і стола рівного немає. Його треба було зі спеціального ракурсу знімати, щоб не видно, що то стіл будівельний. За три хвилини стіл накрили з підручних матеріалів (пательню десь на смітнику знайшли). Ніхто нічого не знав ні про декорації, ні про кінозйомки, але всі якось підігрували. Кожен що зміг придумати, то придумав. Христя там у кадрі – баба з костуром, а хустка в неї з якогось полімерного матеріалу «агротканина». Щось як кусок тонкого брезенту, але виглядає все дуже весело і люди вірять. Вдалося змонтувати фільм на 3 хвилини і ще на 3 хвилини правильних титрів. Для мене – це всьо, що я знаю про кіно на сьогоднішній день і можу реалізувати, як оператор, як світловик.

Glow: А-ля каннская короткометражка.

DaPix: Я знав, що я це буду робити в стилістиці ЧБ 60-х років. Це для мене було як завдання, чи зможу я таку підробку зробити. Забув, як це по-умному називається. Ну а-ля, щось там. Шарж. Наслідування жанру, операторської техніки, режисури й так далі. Ми ще в ЦСМ влаштували  публічний показ. Зробили дві афіші з лавровими гілочками. Це була самоіронія, дуже веселий експеримент.

Маєш, щось наступне питати?

Та вже все.

DaPix: То я ще накидаю для розбавлення історій з життя, може тобі піде.

На найпершому нашому АртПолі під час саундчеку з Перкалабою була британська група   Transglobal Undeground. А це 50-річні дяді, які є батьками стилю World Music і Ethno Trance.  ДахаБраха – то їхні діти, не погані чи добрі, але діти. То ми вийшли на Перкалабу чекатись, а британці побачили, що́ в нас на екрані й зрозуміли, що це красиво. Кличуть до себе на сцену: «Ми сьогодні будемо виступати, хедлайнери…». На жаль, нам сказали що організатори проти і нам не дозволили. Через рік з`ясувалося, що вони про це нічого не знали.

Але через три роки ми дізнаємося, що Transglobal Undeground знову приїжджають в Україну. Списуємося. Вони дають список пісень. Було продумано, що спеціально на Артполі маємо зняти ілюстрацію до пісні «The Sikhman and the Rasta» – матеріал, яким ми потім будемо віджеїти. Там текст щось типу: «Zulu warrior – rasta warrior». За пару днів до концерту ми з Христею спускаємося в наметове містечко, Франківський табір. Збираємо пацанів і роздягаємо догола. Ніяких джинсів, нічо сучасного бути не може. Знаходимо по всьому табору шалики, парео і всякі красиві індуїстські шмати. Збираємо з сувенірного магазину жіночі, чоловічі, пластикові браслети. Які є.  Все, що завгодно і робимо з тих хлопців африканських воїнів. Ну негатив африканських воїнів, бо вони білі.

Виводимо їх посеред табору Артполя на сцену амфітеатру. Я лежу в траві, а вони на горбі (бо де я студію візьму із синім фоном? Прорізаємо по небу). Але це всьо рахується на раз, бо на вулиці +36 і з мене тече. Я ходив у чалмі й поливався водою. Так жарко було, що серце не витримувало. Я лежу на пузі. Між мною і музикантами стоїть Христя. Кажу: «Рахуй!» І вона – балетмейстер, а 5 хвилин тому була декоратором.

Христя: І я так: раз, два, три, чотири, поворот. І вони так стук-стук – направо. Але має бути всьо органічно. DaPix лежав як справжній партизан. Він знімав, а ми давай з патиками гасити всілякі національні зулуські танці. Кажу: «Ви – зулуські воїни, ви йдете на війну на тигра»!

DaPix: І це все попало на телебачення: Перший національний, 24-й. Вони приїхали в п’ятницю, а хто ж їде на фестиваль в п’ятницю? Переважно тоді ж нічого цікавого, а ввечері вже треба вертатися.  Та їм пощастило на колоритні приколи: я в чалмі, хлопці – зулуси і займаються ідіотизмом. Ті цирки були по всіх каналах.

Це так ми знімали, а наступного дня серед концерту валимо відзняте відео в онлайні. Закінчується пісня і крик: «На біс!» Нам щастя. Їм щастя. Всім щастя.

фото і відео надані VJ group CUBE