Зі Сходу на Захід: співвласниця Urban Space 100 Оля Дятел

Співвласниця Громадського ресторану Urban Space 100, кримчанка Оля Дятел каже, що нашаруваннями архітектури різних часів Франківськ нагадує Сімферополь. Від вересня Оля мешкає на Прикарпатті, і продовжує займатися громадською діяльністю, зокрема, проектом Хати-Майстерні в Косівському районі. В інтерв’ю для UFRA вона розповідає про сімферопольський Майдан, чому раділи учасники референдуму 16 березня та відчуття Криму, яке є для неї відчуттям дому.   

Я закінчила Кримський агротехнологічний університет, жила в Сімферополі, але в певний момент вирішила повернутися до батьків, приділити їм час, поки є така можливість. Цікавий був для мене крок – повернутися в село з міста.

Але перед Новим роком 2013 – 2014 я знову повернулася до Сімферополя. Мала плани бути більше в Криму – через громадську діяльність я постійно в роз’їздах. Хотілося робити щось на місці, більше привозити в Крим, ніж кудись їздити. 

Мама і тато переїхали до Криму з Волині. Маму направили стажуватися в дитячому садочку, а татові батьки приїхали «колонізувати» територію – розвивати сільське господарство. Дідусь розповідав, що родина шукала в Криму кращого життя. У них на вулиці є декілька таких родин, які переїхали з одного волинського села.

У нашому в селі, а також в сусідніх, живе багато кримських татар – десь третину класу у школі складали саме кримські татари.

Ніхто особливо не цікавився та не загострював увагу на тому, хто ти: українець, чи, може, росіянин. Національне багатоманіття було природньою ситуацією та не привертало багато уваги.

Тільки коли я вступила до університету, почула, що з цим існують проблеми.

Звісно, відчувалися відмінності, але конфліктів я не згадаю. У Північному Криму ні моря, ні гір, лише степ – землі досить. В нас і церква не надто сильна. Я пам’ятаю той момент, коли вона в селі з’явилася – контора, на яку поставили хрест. Це був десь 96 – 97 рік. А до того церкви не було. Мечеті немає і зараз, це невелике село.

Коли почався Євромайдан, я поїхала до Києва. Мала бачити на власні очі людей, спілкуватися з  ними. Звідти я поїхала ввечері 30 листопада. А зранку читаю новини – побили студентів. Цікаво, як все в житті може статися.

Пам’ятаю перший Майдан в Криму. Тоді було небагато людей, але агресивної реакції на Євромайдан в Сімферополі не було. По Новому році мені дзвонили друзі і питали, чи Крим ще не відділяється. Я не розуміла: що ж таке? Це здавалося абсурдним. Якось ми робили зустріч випускників Майстерні громадської активності. Зібралися біля центрального «Сільпо». Один хлопець пошепки каже: «Слава Україні! Що у вас тут, можна?» Нібито було спокійно.

З друзями з організації «Клуб молодих лідерів Сімферополя» ми часто збиралися поділитися відчуттями. Ми почали проводити діалоги, для яких збирали до десяти людей з різними точками зору, де кожен міг висловитися. Було цікаво, як старші люди, бізнесмени, пояснювали: Майдан – це погано, нам треба ось те і те, Росія – буде добре. Це було гарна можливість просто почути іншу думку, без можливості дискутувати.

Я народилася в Криму, і завжди відчувала себе українкою. Це багатьох дивувало, а в мене ніколи не виникало сумнівів. Серед моїх друзів мало хто може дати відповідь на питання, якої вони національності.

А до когось під час Майдану приходило розуміння, що вони українці. Переважно мої друзі-кримчани казали: «Я з Криму, я люблю Крим».

В родині у нас різні погляди, але для мене завжди це було не варте суперечок. Моя мама дуже цікавилася подіями, намагалася знайти відповідь, Майдан – це добре чи погано, хто ці люди, які в них мотиви, проплачений протест чи ні. Коли я поїхала на Майдан, мама всім розповідала, що там і як. Уявляєш, як це – такі розмови в сільському автобусі. Тато дотримувався думки, що «нічого доброго з цього не буде».

Найсильніші мої спогади – з 21 лютого, коли утворився ланцюг під Верховною радою Криму, з георгіївськими стрічками. Я прийшла, стала – і дивлюся. А потім цей ланцюг почав усіх, хто не з ними, тіснити, наступати. Пам’ятаю, опинилася всередині цього, і хтось закричав «Ладно, ладно, відпустіть цю дівчинку». Я вирвалася і в сльозах повернулася додому.

Я не розуміла, як можливе відділення. Здавалося, ми живемо у світі, де є якісь гарантії на рівні держав. І потім, здається, 27 лютого вивісили російський прапор. Я поїхала додому і просто не розуміла, що робити. Тоді вже з’явилися armed people без розпізнавальних знаків. Почали приїздити іноземні журналісти, і я вирішила працювати перекладачкою. З одного боку, це ставило в рамки, коли я не могла озвучити свою позицію. Але з іншого – дозволило скрізь їздити з журналістами. В Перевальному купа військових – їдеш туди, там беруть базу – теж. Було важливо на власні очі бачити, що відбувається.

До останнього, до референдуму, я не вірила. Нічого не буде, думала, це маячня, нікуди Крим не дінеться. Для мене найбільший біль – це воєнні бази. Приходили люди, оточували їх, ніхто не розумів, що відбувається, хто за кого… 8 березня ми їздили в штаб флоту біля Донузлаву, де були закриті українські кораблі і де моряки «Черкас» співали пісню «Воины света». Пам’ятаю, там були два чоловічки з Рівного, казали: «Ми привезли підтримку, харчі воєнним». Потім було так болісно дивитися, як українські солдати залишають базу. Одні були раді – «ідемо служити Росії», а інші просто ніякі.  Театр абсурду.

Я бачила, як люди вітають одне одного, радіють: «нарешті в нас референдум». Багато людей. І коли 16 березня були перші підрахунки, люди вийшли на площу, збиралися святкувати.

В один момент я обертаюся – а всі співають російський гімн. Я подумала, якщо люди так щиро радіють, щиро співають, значить це не сьогодні виникло, значить, десь воно вже було.

Якщо до референдуму було відчуття «я не вірю, не вірю, я спостерігаю», то далі було так, ніби в якомусь фільмі. Після референдуму зростало відчуття, ніби мене щось витісняє з Криму. Було складно. Я прийняла, що люди цього хочуть і радіють, хоча й не прийняла сам факт.

Я бачила, як на кордоні Криму почали бурити діри в землі для муру чи для чогось подібного. Дивишся – до самого горизонту…

Я поїхала у квітні. Взяла маленький рюкзачок – не хотіла драматизувати момент від’їзду. Просто зібралася й поїхала, але знала, що вже не вертатимусь.

Але я поверталася до Криму ще влітку. Сиділа якось у хостелі «Феномен», спілкувалася з братом і племінницею по скайпу. Була десь восьма вечора, я зірвалася – і поїхала. Вдома вдалося абстрагуватися на кілька днів завдяки відчуттю дому, яке тебе огортає. Здається, ніби нічого й не змінилося.

Мені днями сон наснився. Ніби я вдома, вдихаю повітря – і думаю, ох, може я нікуди вже не поїду! Це загальне відчуття Криму і любові до місця, яке я сама собі сформувала. В дитинстві на півночі Криму я тих гір майже не бачила, на морі часто не бувала. Бувало, з мамою сядемо на електричку, поїдемо, поплаваємо – і в той же день вертаємося. Але була така атмосфера різноманіття… Я і зараз, коли бачу кримських татар, щось таке відчуваю. Це рідне.

Мені Криму в цілому не вистачає. Моя картинка світу така, що Крим – це місце, де я росла, планувала життя і що це – Україна.

 

Фото Тараса Ковальчука

Читайте інші розмови в серії «Зі Сходу на Захід»:

Розмова з культурним менеджером і громадським активістом з Луганська Ярославом Мінкіним

Розмова з істориком з Луганська Русланом Єгоровим

Розмова з дизайнером з Макіївки Валерієм Нужним

Розмова з громадською активісткою Катериною Духнич

Розмова з художницею Анастасією та ілюзіоністом Петром Малійовими

Розмова із севастопольцем, ресторатором Олексієм Шубіним

Волонтери «Станція «Харків»: на страх немає часу

«Нам ніхто нічого не винен»: як переселенці у Франківську планують створити агротехнопарк

Зі Сходу на Захід: як подружжя з Луганська відкрило ресторацію у Франківську