«Європейський диплом»: студенти Медуніверситету з Демократичної Республіки Конго

UFRA поспілкувалася з Крістіаном і Пітером – студентами Івано-Франківського медичного університету родом з Демократичної Республіки Конго. Обидвох привабила реклама українських вишів в інтернеті, і обидва, приїхавши в Україну, не знали ані англійської, ані українською чи російської.

Рідне місто Крістіана – Лубумбаші на півдні Конго, де окрім французької говорять на суахілі. Пітер приїхав зі столиці, Кіншаси, де спілкуються також французькою та мовою лінґала. Обидва студенти у Франківську навчаються англійською, трохи говорять українською та російською – усі три мови вивчили вже в Україні.

Їхній досвід в Україні дуже різний. Пітер навчався і прожив кілька років у Донецьку, тому все порівнює з тим містом. Часто порівняння не на користь Франківська. А Кріс, котрий мешкає тут вже четвертий рік, щиро любить місто. «Так ось як ти сприймаєш Івано?! – обурюється він, коли Пітер згадує серед недоліків міста відсутність великих супермаркетів на кшталт «Ашану». – Івано чудовий!»

Саме така назва Франківська поширена серед іноземних студентів. Івано – коротке і логічне скорочення, поза дискусіями франківців щодо перейменування міста.

Історія приїзду

Студенти розповідають, що Україну обрали для навчання, нічого не знаючи про неї – просто побачили в інтернеті рекламу. Додатковим фактором на користь країни стала проста процедура оформлення документів, на відміну від Канади, яку також розглядали як можливий варіант. Перевагою України, на думку студентів, є і швидкий та «майже безкоштовний» інтернет, тоді як у Конго зв’язок дорогий та повільніший.

Не перешкоджає приїзду і те, що Україна не має дипломатичних стосунків з Демократичною Республікою Конго. За українською візою майбутнім студентам потрібно їхати до сусіднього Габону, як робив Кріс, або дуже далекого Сенегалу у випадку Пітера. Ускладнює процедуру й те, що для візиту в ці країни конголезцям також потрібні візи. Українська віза для них коштує 120 доларів, а реєстрація на місці – 1200 гривень.

Офіційні суми не порівнювані з тими, що їх віддають студенти-іноземці агенціям-посередникам. Не знаючи тутешніх умов та законів, вони готові платити величезні суми агентам, а ті не завжди є порядними. Саме такою є історія Кріса яку він, попри все, розповідає з усмішкою.

Крістіан:

Якось я був у інтернет-кафе і побачив рекламу з гарними картинками, які показували Україну. Я повірив їй і подзвонив агенту, який попросив 400 доларів за запрошення.

Агент сказав що я навчатимусь французькою – я був страшенно щасливий, приїхав з французькими книжками. Але в Києві, в аеропорту, він заговорив зі мною англійською. «Ти брехав мені, що говориш французькою і що я нею навчатимуся!» – сказав я. Чоловік почав мене переконувати, що я так і буде, але маю дати йому ще п’ять тисяч доларів. 

В аеропорту мене тримали від 12.30 до 18 години. Про щось запитували – а я не міг відповісти. Англійською я знав тільки good morning, а вони не знали французької. Весь час мені казали: «Чекайте» (вимовляє українською – UFRA). Я не розумів цього слова.

Я не знав, в яке місто їду – назва була написана у запрошенні українською. Нарешті мене відпустили, я вийшов і побачив того агента. Він купив мені соку і хліба, ми сіли в машину, і я почув, що Київ, куди я прилетів, – ще не кінцевий пункт призначення. Так я дізнався про Івано.

Чоловік посадив мене у потяг. Я не спав цілу ніч. Чому? Розумієш, ти потрапляєш вперше до країни, якої ти не знаєш, мови якої не знаєш, людей не знаєш. Не знаєш навіть, куди їдеш!

Я був розчарований, тому що не навчатимусь французькою. Агент взяв п’ять тисяч доларів, обіцяючи, що вже в понеділок почнеться навчання. Звісно, цього не сталося – був серпень. Я мав чимало проблем на початку, ходив містом, не знаючи вулиць, мови… Це було непросто.

Але я був хорошим студентом на підготовчому факультеті, так що тепер я можу говорити українською.

Пітер:

Я так само не знав англійської, коли приїхав до України. У Кіншасі я два роки вивчав медицину в університеті, а в Донецьку довелося почати навчання з першого курсу. Аби не втрачати рік, я не пішов на підготовчий факультет вчити російську. Я не міг собі цього дозволити. Як це – мої друзі будуть на четвертому курсі, а я на першому?

Мого батька зацікавила реклама університету. Я зв’язався з агентом з Донецька, за запрошення надіслав йому три чи чотири сотні доларів. Запрошення прийшло в Дакар (столиця Сенегалу – UFRA) і я мусив летіти туди за візою.

Я купив квиток Дакар – Донецьк. Мене зустріли в аеропорту, відвели до гуртожитку. Агенти насправді збирають забагато грошей. Я витратив майже сім тисяч доларів за оплату року навчання, реєстрацію, гуртожиток. Але насправді ціна за університет була на той час 3800 доларів. Що з рештою грошей? У нас немає вибору – ми не знаємо, як і що працює в Україні. Я знав студента, який заплатив 10 тисяч, а його відіслали на підготовчий. Люди ледь не божеволіють від цього.

Так що я почав навчатися англійською, якої не знав. У Дакарі я купив словник, непоганий: там були ситуації «В аеропорту», «В лікарні», «В університеті». Але звісно, я не розумів, що викладають. Я читав сторінку 20 разів, щоб зрозуміти. І так весь перший семестр, далі стало легше.

Крістіан:

А я тільки на другому курсі почав розуміти англійську як слід. Взагалі не знаю, як закінчив перший. Аби прочитати одну сторінку, мені потрібно було дві години. Деколи я відповідав на парах французькою, а одногрупники перекладали.

Мотиви вивчати медицину

Студенти пояснюють, що в Демократичній Республіці Конго лікарі отримують велику зарплату, але навчання медицині дуже непросте. У країні діє бельгійська система освіти, на думку Крістіана та Пітера, – невиправдано важка, у ній багато зайвого. В українській системі освіти їм імпонує те, що вже на першому курсі є спеціалізовані медичні дисципліни.

Після закінчення університету хлопці хочуть відкрити власні приватні практики. Кажуть, що лікар в державній лікарні отримує 800 доларів, а у приватній – від тисячі. Про мотиви бути лікарями кожен розповідає власну гарну історію.

Крістіан:

Я обрав медицину просто тому, що хочу допомагати людям, бути педіатром. Я бачив, як африканці страждають від різних хвороб, діти помирають деколи просто від браку ліків чи лікаря. У багатьох африканських країнах війна, і всі ці люди потребують лікарів. Ти бачиш в лікарні дитину, може двомісячну, і вона помирає від якоїсь інфекції…

Тому ми тут. Коли ми закінчимо навчання, ми зробимо свій внесок, може, не тільки в нашу країну, але і в людство. Страждати можна не тільки фізично, і для мене лікувати – означає не тільки медикаментами. Можна вилікувати пацієнта словом. Деколи – ліки, деколи – молитва. Ми віримо в Бога і в те, що він може щось зробити.

Пітер:

Моя історія інакша. Мій дід був лікарем. Коли я народився, то був так схожий на нього, що всі навколо казали: цей буде лікарем. Мені купили справжній стетоскоп, коли я був у молодших класах. Так що я хотів зробити приємне мамі, обравши медицину. Але також, поки виростав, в мене виникла схильність до цієї професії. Я планую бути кардіологом.

Донецьк та Івано-Франківськ

Пітер каже, що деякі іноземні студенти й досі в Донецьку. «Вони люблять Донецьк», – пояснює він:

Це велике місто, там було все. Не так багато ресторанів, як в Івано, але достатньо місць, куди піти: стадіон, парк. І великий аеропорт – деякі мої знайомі з Індії літали на канікули навіть на два тижні. Тут я мушу їхати до Львова чи Києва.

Мені не подобається в Івано те, що тут немає торговельних центрів. Може, це тому, що я звик до них у Донецьку. А ще – інший смак їжі. Я не їм тут курку, бо вона смакує якось не так, як у Донецьку. Може, там до м’яса додають забагато хімікатів? (усміхається) Але принаймні вона смакує як курка.

Але Пітер одразу додає, що у Франківську люди привітніші:

У Донецьку, якщо ти на вулиці спитаєш про щось – ніхто не відповість. Люди прикидалися, що не розуміють, хоч би ти говорив російською, хоч би українською. А тут люди дружні.

Читайте також:

Студент-медик з Іраку Мохаммед аль-Джавхар: «Українці повинні забути про комунізм»

Канадець, який навчається у Франківську: «Люди тут здаються щасливішими»

Студентка з Гани: «Їдучи в Україну, я боялася не війни, а расизму»

Канадець, який навчається у Франківську: «Люди тут здаються щасливішими»