Дзвінка Матіяш: "Сніговик виростає – режим падає"

Кожна книжка Дзвінки Матіяш – це концентрація людяності й тепла. Не є винятком і роман «День сніговика», презентований нещодавно в Івано-Франківську. Та водночас він геть відмінний від усього, що Дзвінка написала раніше. Це казка для дорослих такою ж мірою, як і для підлітків. В інтерв’ю для UFRA письменниця розповіла про нову книжку, про те, як із появою сніговика падає диктатура, та про відчуття батьківщини, коли бачиш автобус Люблін – Львів.

 

Про «День сніговика»

«День сніговика» – це книжка про Майдан. Але слова «Майдан» у ній немає. Взагалі це казка і трошки антиутопія. У книжці є диктатор. Країна, якою він править – це країна людей, в яких усе добре фінансово, все добре з технічним прогресом, з науковими відкриттями, з освітою. Але із серцями, із етичними цінностями в них є проблеми.

У тій країні заборонено кольори. Там усе сіре. Люди мають фарбувати волосся у сірий колір, носити сіре вбрання. Також диктатор дуже боїться снігу, бо є таке пророцтво, що сніг знищить його режим. Люди вживають спеціальні антиснігові таблетки. Снігом ходити не можна, грати в сніжки не можна. Ясна річ, є ті, хто порятує країну й усуне цього диктатора. У моїй книзі це двоє дітей і бабуся, яка є нянею одного із героїв книжки. Ця трійця, пройшовши різні випробування, покладе край правлінню диктатора, і вони зліплять на головній площі замку сніговика.

«Це була така зима, в якій не мають виростати сніговики і діти не мають грати в сніжки. А у моїй книзі все закінчується появою сніговика».

Книжка писалася від 25 січня до не знати котрого лютого, всього-на-всього три тижні. До 18 лютого вона вже була написана, бо тоді я була вже в повному колапсі й не могла нічого робити… Я писала так, наче конче треба чимшвидше закінчити – і тоді щось станеться. У моїй книзі диктатор зникає 1 березня – у перший день весни. Янукович зник 22 лютого. Потім навіть було таке відчуття – ого, я встигла, і як же це добре. Це відчуття залишається в пам’яті.

Для мене ця книга завжди буде особливою. Я дивитимусь на ці дати і згадуватиму, яка була неймовірно тяжка зима. Було не до сніговиків. Та й, зрештою, не було снігу. Не знаю, як у Франківську, але в Києві ця зима була практично безсніжна і всі дуже раділи, бо як же Майдан, якщо піде сніг.  Це була така зима, в якій не мають виростати сніговики, і діти не мають грати в сніжки. А у моїй книзі все закінчується появою сніговика. Він виростає – і режим падає.

«Писанням цієї книжки я пробувала врятувати себе, врятувати той мій світ, який повністю розсипався».

Скажу щиро, що я би не хотіла більше писати книг так швидко і з такого відчаю, який я переживала після двадцять другого січня. Загинув Сергій Ніґоян. Загинули ще декілька хлопців. У мене було таке відчуття, що ці смерті пробивають діри у нас всередині. Я відчувала свою абсолютну безсилість. Бо що ми можемо зробити, коли хтось зі зброєю стріляє в живу людину? Щойно вона була жива, ходила, щось робила – і вже її більше нема. І от з такого відчуття безсилля я почала писати «День сніговика». Писанням цієї книжки я пробувала врятувати себе, врятувати той мій світ, який повністю розсипався. Знайти опору було шалено важко.

Може це така наївна ілюзія вважати, що мистецтво, література, наші книги можуть міняти реальність. У кожному разі я вірю в це досі, як і в дитинстві вірила в те, що Святий Миколай дійсно приходить і кладе під подушку подарунки. Він мені снився, і я переконувала батьків, що він таки був. Я ображалася, коли вони мені не вірили. Я любила казки і любила те, як вони закінчуються. Вірила, що всі випробування можна пройти і за випробування нас обдарують тим, чого ми чекаємо.

Хай би не було таких ситуацій, які змушують писати такі книги задля порятунку себе. Хоча віра в те, що книгою можна порятувати реальність – це дуже добра віра. Навіть якщо комусь здається це таким ідеалістичним, наївним, романтичним переконанням.

Про підліткову літературу

Я писала про те, чого я особисто потребувала. Писала виключно для себе. Так вийшло, що ця книга для підлітків, для дітей, і я досі не можу до цього звикнути. Я себе особисто нею рятувала. І це найбільша правда, яку я можу сьогодні сказати.

«Я говорю те, що хочу. Не переймаюся як воно сприйметься. Кому не сприйметься – встане і вийде».

Мені зараз цікаво писати такі книги, в яких герої – діти. Завдяки цьому я можу написати деякі речі щиріше, чесніше. Так у дорослій книзі не напишеш, бо тоді скажуть: «Ви така сентиментальна, наївна, а в житті так не буває». А якщо є діти, то воно все так буває. Все це можна. Тому я для себе пишу, а мені кажуть: «У вас вийшла підліткова книжка». Я рада. Мені це по-барабану. Відчуваю, що в мене зараз настав час зрілості. Я говорю те, що хочу. Не переймаюся як воно сприйметься. Кому не сприйметься – встане і вийде.

 Я справді себе після Майдану відчула іншою людиною. Це так цікаво. Із собою знайомлюся по-інакшому. Пишу по-інакшому. Перестаєш перейматися своїми дрібними проблемами. Ми справді були інфантильні і врешті почали ставати зрілими відповідальними людьми.

Про батьківщину

 «Роман про батьківщину» написаний у зовсім іншу добу. Я закінчила цю книжку в 2006 році. Тепер мені здається, що це дуже-дуже давно. Але з іншого боку, багато чого з неї нікуди не ділося й дотепер. Я її так назвала, тому що вчилася у Любліні, жила за межами України чотири роки і там вперше відчула, зрозуміла, що таке ностальгія за батьківщиною. Це перестало бути просто красивою фразою чи метафорою.

Однога разу я спіймала себе на тому, що стою біля Люблінського замку (там такий мальовничий пагорб, а через дорогу видно автовокзал, звідки ходять автобуси до Львова) і дивлюся з ностальгією та абсолютно жадібним бажанням у бік цього автовокзалу, цих автобусів. Здавалося, я можу зараз спуститися і купити квиток, поїхати туди. В чому проблема? Я мала заняття, зобов’язання і не могла цього кинути. То було дуже дивно – той погляд у бік автобусів, які від’їжджають на батьківщину.

Тут ще мав би бути наголос – ба́тьківщина. Я від мами знаю це слово. Мама з Вінничини. І от ба́тьківщина – це те обійстя, де ти народився. Дім, подвір’я, те, чим хата наповнена. І для мене це теж було дуже важливо. В цей період свого життя я почала думати про свої корені. Що це? Як це? Що мене зв’язує конкретно з тим місцем. Почала дізнаватися на власному досвіді про всі ці речі, які знала з літератури, з фільмів. Все це було красиво, прекрасно, мене зворушувало, але в моєму житті цього не ставалося. І ось воно врешті сталося.

«Ну що це взагалі таке – от людина розуміє, що треба облаштувати підвал, щоби там сидіти?».

То, може, щоби краще зрозуміти батьківщину, варто її покинути на якийсь час? У моєму випадку так. Я все більше переконуюся, що на сьогодні погано її розумію. Коли я поверталася з презентації у Вінниці, зі мною їхав мій ровесник – молодий чоловік, біженець із Донецька. Живе уже місяць у Вінниці з дружиною та її тітонькою. Багато розповідав про тамтешні реалії, про те, як вони сиділи у підвалі, як він облаштовував цей підвал. Ну що це взагалі таке – от людина розуміє, що треба облаштувати підвал, щоби там сидіти? У моєму житті такого не було, а він це пережив. І якщо моя батьківщина – це ось це все, то я дуже багатьох її шматків просто не знаю. Поняття не маю, що там і як.

Те, що здобуваю з інтернету – це різні шматки правди. І не завжди правди. А яким чином я це все переварю, що я там відкопаю – це насправді моя проблема, моє завдання. І ось я усвідомлюю, що багато на що дивлюся стереотипно. Я майже нічого не знаю про Донбас, незважаючи на те, що в Маріуполі живе багато моїх родичів, які з Вінницької області просто туди тікали. П’ятдесяті роки, в селі немає паспортів. Єдина перспектива – це робота в колгоспі. І мій дід сказав моїй мамі – тікай звідси, а то пропадеш. Мама в п’ятнадцять років, закінчивши семирічну школу, поїхала в Маріуполь. Потім вона працювала у Дебальцевому  штукатуром і закінчувала вечірню школу.

«Я могла б жити на Донбасі. То чи можу я після цього сказати: «Віддаймо їх Росії?»

Мама вступала в Донецьку до педінституту, тепер це Донецький національний університет ім. Василя Стуса. І тільки через те, що не вступила, поїхала наступного літа складати іспити до Києва. Також педінститут, тепер імені Драгоманова. Тобто моя історія могла би бути іншою, я могла би бути мешканкою Донбасу і теж би мусила сидіти в підвалі або утекти у Вінницю чи кудись. У такі моменти починаєш усвідомлювати, що серії випадковостей в житті нас і наших батьків можуть повертатися, як завгодно.  Я могла б жити на Донбасі. То чи можу я після цього сказати: «Віддаймо їх Росії, або хай самі розбираються зі своїм ДНР чи ЛНР, нащо воно мені? Мені більше подобається Берлін чи Відень, європейська цивілізація у всій красі». У мене була можливість бувати в Європі, справді бачити, чим можна користуватися, коли суспільство вирішило такі от проблеми, які ми вирішуємо, починаючи із доріг, і працювати на свій розвиток.

А коли в Гарварді я потрапила в наукову бібліотеку, то це взагалі щось із романів Умберто Еко, коли багато поверхів, багато лабіринтів і без карти ви не можете вийти. Там я була на літній школі, куди також приїхали декілька людей з рідної країни, з Криму. Одна дівчина із Дніпра. Це мабуть був перший її виїзд за кордон, і це стало для неї дуже великим культурним шоком. Вона плакала перед від’їздом, казала, що не знає, як тепер буде жити в Дніпропетровську. Вона говорила своєму чоловікові, що не знає, що тепер буде робити. І була готова на колінах ридати й цілувати американську землю. Я це бачила й мене шкребло по серцю. Але не тільки від цього, а й від того, що в останній день працівники Інституту українських студій принесли ящик з гуманітарною допомогою. Там були спідниці, дрантя, ще там щось. Вони нічого не казали, а просто його поставили. І мені стало дуже соромно, бо багато хто з наших до цього ящичка підкрався і забув про свою наукову роботу й статус і вибирав там собі щось. Мені було дуже бридко. Часом показують на те, яке ваше місце, навіть не маючи на увазі нічого. Це дуже боляче. І це все на тему батьківщини: що таке батьківщина і як її після цього любити.

«Ми не дуже були до того готові, ні до професора в шортах, ні до ящика з гуманітарною, ні до того, що треба повертатися на батьківщину. І для декого  це було справді болісно».

До речі, в Америці я писала ще першу свою книжку, але багато питань вже тоді почала собі ставити трохи по-іншому. Тобто такий досвід виїздів багато чого дає. Бо треба себе якось презентувати, і ти раптом розумієш, що поняття не маєш, що це таке і як це. Особливо коли стоїть для тебе ящик з гуманітарною допомогою і тобі дуже прикро, що вчора ви говорили на наукові теми, обговорювали супер-передові статті з професором, який приходив на пари в коротких шортах і нас цим дуже шокував. А це демократія і свобода – в американському варіанті, та ми не дуже були до того готові, ні до професора в шортах, ні до ящика з гуманітаркою, ні до того, що треба повертатися на батьківщину. І для декого  це було справді болісно. Батьківщина – вона чекає або ні. Невідомо. Багато хто із моїх люблінських однокурсників не повернувся в Україну. Вони з великою радістю закріпилися в Польщі.

Мені взагалі дуже подобається подорожувати, це дійсно цікавий досвід, але завжди тішить те, що я маю куди повертатися. Є ця от така батьківщина, яка притягує, немов магнітом. А вона таки дійсно притягує. І це правда.