Зі Сходу на Захід: Руслан Єгоров

UFRA розпочинає цикл розмов із людьми, котрі переїхали до Франківська з Криму та Донбасу. Сьогодні історик Руслан Єгоров з Луганська розповідає  про своє знайомство з Прикарпаттям. Руслан говорить, яку роль у цьому зіграв Станіславський феномен, а також про подібності Луганська та Франківська і настрої мешканців його рідного міста.

Я не традиційний переміщенець – з дитинства жив на дві батьківщини, Луганськ та Галичину. Моя мати з Франківщини, з Рожнятівського району, і змалечку я з нею сюди приїздив. Так що сукупно за своє життя я точно провів на Прикарпатті більше року.

У родині думки про те, щоб переселитися на Західну Україну, виникали і до минулої весни. Моя сестра мешкає у Львові, і батьки хотіли жити ближче до онуків. Хоча батько не дуже хотів переїздити – він з Луганська.

Я відкрив для себе Прикарпаття через Станіславський феномен у 1999 році. Тоді письменник Іван Андрусяк потрапив у «заслання» до Луганська.

Його звільнили з роботи в Києві, і на кілька місяців цей поет, який народився в Косівському районі, потрапив до Луганська, де працював на обласному радіо. Він привіз із собою величезну книгозбірню. А тоді з книгами, особливо з сучасними, українськими, в Луганську було дуже сутужно.

Вже тоді я почав шукати якісь виходи на українців Луганська, на «внутрішню діаспору». Край був дійсно тотально зросійщений, але українські середовища у 90-х почали відновлюватися. Я познайомився зі студентами-філологами, і вони привели мене до Андрусяка. Для мене Андрусяк – це була постать. Він дав мені МУЕАЛ – Малу українську енциклопедію актуальної літератури, яку видали Єшкілєв з Андруховичем (видавництво Лілея-НВ, 1998 рік – UFRA). Там були Іздрик, Петросаняк і світові автори-постмодерністи. Окремо Іван дав мені книжки Прохаська, Андруховича, і свої власні. Так для мене в 1999 році відкрилася літературна Галичина.

Шість років я працював і мешкав у Києві, але так склалося, що напередодні Майдану повернувся до Луганська. І вже за сім місяців виїхав звідти.

Точкою неповернення для мене стало захоплення СБУ.  Місцева міліція була пасивна, можливо, деморалізована. Пам’ятаю, як трохи пізніше луганські активісти створили ланцюг, голіруч перешкоджаючи вже озброєним сепаратистам потрапити до середини ОДА, а міліція намагалась усунутись.

Але мене серед активістів не було. Я був заангажований в політичний процес ще з 2004 року, і до Революції 2013 – 2014 вже вигорів. Внутрішньо я настільки втомився від громадських рухів та політики, що вирішив бути просто спостерігачем.

Мені здається, якась сила мене викинула тоді з Києва, щоб я зміг побачити все очима місцевих людей. Якби я був у Києві чи деінде, я би, можливо, також демонізував мешканців Луганська та Сходу.

Ну а так живучи серед них бачив, що мої земляки, − звичайні люди зі своїми клопотами, прагненнями та страхами, зі своїми негараздами та гараздами.

Працював педагогом-організатором і викладачем історії в російськомовній школі в центрі Луганська, і намагався проводити проукраїнську лінію. Робив заходи про Голодомор, возив дітей на конкурси української пісні. На жаль не мав можливості працювати в українській школі: в Луганську таких було всього три на 60. Я переконаний, що збільшувати кількість українських шкіл в Луганську потроху можна було. І відкривати якісні українські гімназії, щоб найкращих учнів та учениць віддавали саме туди. В Луганську була одна така, і це багато змінило. З її стін вийшло чимало патріотів, але цього було замало.

Шкільний колектив, звісно, поділився. Були ті, хто симпатизував Майдану, були налаштовані агресивно-антимайданівськи. Останніх було трошки більше. І були байдужі, які намагалися зберігати нейтралітет та хороші стосунки з усіма.

Що мене тоді вразило: попри те, що була значна частина антимайданівськи налаштованих людей, коли стало зрозуміло, що є реальна небезпека територіальній цілісності України, частина з них були все ж за Україну, проти вторгнення Росії. Люди напряму говорили: нам цього не треба.

Навіть казали, що готові у військовий спосіб відстоювати незалежність України. Люди були проти Майдану, як вони його розуміли, тобто проти Європи. Але вони були й проти Росії.

Взагалі на Сході велика цінність слова «стабільність». Як би це не висміювали, для тих людей це важливо. Так, вони хочуть стабільної роботи, на відміну від більш динамічного Києва чи Заходу. Тоді в моєму середовищі риторика стабільності була присутня від директора школи до місцевого керівництва. Люди цінували в собі цю місію: те, що вони працюють.

Треба розуміти, що Донбас перебуває в зоні ментально розмитої національної ідентичності. Багато людей просто не можуть відповісти на питання, хто вони: українці чи росіяни. І там, і тут вони не відчувають себе своїми. І ці люди не могли зробити вибір, не знали, на чийому вони боці в конфлікті. Для них було природно відсидітися.

Луганськ – цікава земля. Не називав би його Донбасом. Так само як Франківськ не повністю належить Галичині.

Луганськ – це місто на межі трьох земель. Колись село Кам’яний Брід, яке тепер є районом Луганська, належало до найсхіднішої, Кальміуської паланки Війська Запорізького. На Півночі Луганськ межує зі Слобожанщиною, а на Півдні та Південному-Сході – з Дінщиною. Донбас – це виробіток вугілля, а в Луганську всього дві шахти на околиці. Порівняйте з Донецьком, який весь на шахтах. Франківськ, до речі схожий на Луганськ своєю рівнинністю. 

Так, я сумую за Луганськом. Не викреслю це місто з життя, тому що це моя батьківщина. Я там народився і там пройшла більшість мого життя. Я любив ходити вулицями міста. Думаю, якби я туди повернувся, міг би бути задіяний в процесі українізації регіону. Звісно якби уряд країни дійшов би до того, що це треба робити. Гуманітарну політику треба провадити дуже мудро, без брутального тиску але наполегливо. Більше – пряником.

Зараз я остаточно переїхав до Франківська. Вже був на біржі праці, переконався, що знайти роботу вчителя чи викладача майже нереально. На це надії немає, сказали мені.

Це в принципі ріднить Донбас і Галичину – безробіття і те, що значна частина людей на заробітках.

Замість того, щоб зараз постійно пересмикувати конфлікт і протиставляти Схід і Захід, я думав би про те, як подолати цю складну ситуацію, знайти виходи із безробіття і постійного заробітчанства. Хочу сказати, що попереду, коли зовнішню агресію буде відбито, на нас чекає внутрішнє примирення, коли українці осмислять трагедію, яка зараз відбувається, та творитимуть нову країну.

Фото: Світлана Ославська.

Читайте інші інтерв'ю із циклу Зі Сходу на Захід:

Розмова з поетом, культурним менеджером і громадським активістом з Луганська Ярославом Мінкіним. 

Розмова з дизайнером з Макіївки Валерієм Нужним 

Зі Сходу на Захід: як подружжя з Луганська відкрило ресторацію у Франківську