Шкільні табу: як говорити з дітьми про секс і смерть

Політика, алкоголь, релігія, секс, наркотики – теми, яких уникають шкільні програми. Доходить до смішного – влада Нью-Йорка у стандартизованих шкільних тестах рекомендує уникати «проблемних» слів, зокрема «день народження» (може зачепити почуття Свідків Єгови), «еволюція» (може образити почуття креаціоністів), але також «політика» та «рок-н-рол», «бідність» і «багатство», «розлучення» та «відьомство». Навіть «притулки для тварин», адже діти надто чутливі до цієї теми.

Секс

Навколо сексу і сексуальності точаться безперервні дискусії. Хто має просвіщати дітей, школа чи родина? Люди консервативних поглядів звинувачують уроки сексуальної просвіти в розбещенні. Проте головне, з чим бореться ця просвіта, – ранні вагітності й захворювання, що передаються статевим шляхом.

Поки невігластво панує у дитячих головах, Україна зі змінним успіхом лідирує в Європі за кількістю дитячих абортів та неповнолітніх матерів.

Наприкінці 1990-х, коли я вчилася в українській школі, статеве виховання нам куцо викладали на курсі валеології, де вчителька ділила клас на хлопців та дівчат і невиразно розповідала про будову статевих органів, так само невиразно – про контрацепцію та ВІЛ. Ми з однолітками надолужували знання у розмовах, наповнених міфами, і з книжок штибу «Енциклопедія для дівчат». З нами не говорили про емоційне та сексуальне насильство, про побудову стосунків та планування сім’ї.

У багатьох країнах сексуальну просвіту в тій чи іншій формі впровадили в другій половині ХХ століття. Проте, досі дискутують про обсяг і компоненти програми. Наприклад, у США та Великобританії паралельно існують повна програма сексуальної просвіти та програма, що обмежується викладанням утримання від сексу до шлюбу як єдиного способу запобігання вагітності й захворюванням, що передаються статевим шляхом. Цю програму підтримують консервативні кола.

Про це – документальна стрічка «Освіта Шелбі Нокс». Фільм розпочинається фразою: «Життя у Лаббоку, штат Техас, навчило мене двох речей: що Бог любить тебе і ти горітимеш в пеклі, і що секс – найжахливіша, найбрудніша річ у світі, і ти маєш берегти її для коханої людини». Це історія 15-річної «правильної баптистки з Півдня», яка дізнається, що її місто – лідер за кількістю підліткових вагітностей і захворювань, що передаються статевим шляхом, у той час, коли в її штаті програма статевої просвіти обмежується закликом берегти цноту до шлюбу. А на вчителів, які вийдуть за межі дозволеного, чекає звільнення.

Кадр з ролика про статеве дозрівання «Pubertet», Норвегія

У європейських країнах вік, коли починають статеве виховання, варіюється від молодшої школи до старших класів. Часто вдаються до міждисциплінарного підходу, розглядаючи теми у курсах біології, філософії, релігії. У Польщі статеве виховання зазнає постійних атак з боку церкви. Його викладають у межах дисципліни з підготовки до сімейного життя. У Британії про секс та стосунки (програма називається саме «Sex and Relationship») говорять з дітьми від 11 років у державних школах. Розроблений державний посібник, якого треба дотримуватися. Детальну інформацію по країнах можна знайти у довіднику «Сексуальна просвіта в Європі».

Тема ЛГБТ поки зрідка входить до програми статевої освіти, проте проводяться медіа-кампанії проти цькування і стигматизації представників ЛГБТ у школі. Навіть консервативна британська газета «The Telegraph UK» друкує матеріал «Вчителі не мають соромитися говорити про гомофобію». Як висловився у статті директор Брайтон Коледжу,

«мова не про те, чи підтримує людина одностатеві шлюби. Також не про те, чи вона вважає гомосексуальні стосунки прийнятними. Йдеться про те, чи ми віримо, що діти і молодь заслуговують рівного і чесного ставлення, і чи віримо ми в те, що кожна дитина має право почуватися у школі щасливою, значимою і в безпеці».

Нещодавно інтернетом прокотилася хвиля роликів національного норвезького телебачення. Вісім 5-хвилинних фільмів програми «Статеве дозрівання» («Pubertet») прямо, просто, з гумором, наочними прикладами висвітлюють причини статевого дозрівання, роботу гормонів, розвиток статевих органів, менструацію та еякуляцію. «Пубертет» – прекрасний приклад підтримки статевої просвіти на національному рівні.

Інвалідність

Фото: flickr.com/53771866@N05

Нещодавній скандал у Львові – історія Романа Кисляка з діагнозом ДЦП, якого випровадили з ресторану, та Остапа Стадника з тим самим захворюванням, який роками намагається потрапити до басейну, але отримує відмови – звернули увагу на прикрий факт: Україна – не країна рівних можливостей. Світова практика попередження стигматизації людей з особливими потребами передбачає перш за все інклюзивну освіту, про яку UFRA писала.

З цією проблемою працюють громадські та приватні ініціативи. Захоплює приклад локального проекту з інклюзії «особливих» учнів корекційного педагога Ізабель Сент-Онж, втілений у місті Таос, штат Нью-Мексико. Викладачка роками спостерігала, що «інклюзивність» освіти не спрацьовує: звичайні діти та діти з особливими потребами тримаються групками, в їдальні та на перервах не спілкуються.

На вісім тижнів учнів звичайного та інклюзивного класів об’єднали на заняттях з народної культури. Протягом програми до них завітали запрошені лектори – родичі дітей з особливими потребами, лікар, логопед або члени громади з особливими потребами. Діти зі звичайного класу провели день на візочку і на собі відчули дискомфорт, з яким доводиться стикатися людям із малою мобільністю. Через зустрічі, спільні заходи та роз’яснювальну роботу вчителів учні з часом прийняли, що інвалідність – тема, якої не варто соромитися чи уникати. Завершили проект спільною театральною постановкою.

Фото: flickr.com/myphoto

У Британії звертають увагу на необхідність говорити з дітьми у школі про психічні хвороби. Бо ж, «у школі віддають перевагу "безпечнішим темам", як-от безсоння або стрес перед іспитами, але не наважуються торкатися біполярного розладу чи шизофренії», йдеться у статті The Guardian. Кампанія Time to Change, що прагне подолати стигматизацію та дискримінацію людей із психічними захворюваннями, пропонує цікавезні матеріали для роботи в класі і фінансує cерію тематичних статей у The Guardian.

Еволюція

В Україні тема еволюції ніколи не мала такого емоційного забарвлення, як у США. Креаціоністи (прихильники теорії «розумного задуму») вимагали, щоб поряд із теорією еволюції у школах викладався креаціонізм. До 1980-х років вони свого добилися: у штатах Луїзіана і Арканзас встановили «креаціоністські закони», які проте невдовзі визнали порушенням Першої поправки.

Саме навколо відповідності Першій поправці точаться дебати – а саме щодо пункту, що держава не має права вводити державну релігію. Наразі, коли програма шкільних ваучерів прийшла на зміну державним школам, батьки можуть віддати дитину у школу, де еволюцію не викладають. Активісти-прихильники науки борються з креаціонізмом у школах, проте у державі діють закони вільного ринку.

Смерть

Повз тему смерті в школі проходять навшпиньках. Ендрю Джонс, шкільний вчитель релігієзнавства та соціології з Британії, знаходить причини говорити з учнями про смерть:

«Мої учні стикаються з темою смерті на уроках релігієзнавства. Вони обговорюють, що таке смерть, чи існує життя після смерті, а також міркують над аргументами за і проти евтаназії».

Вчитель пропонує розглядати концепт смерті в авраамічних релігіях (іслам, юдаїзм, християнство) і релігіях Сходу, реінкарнацію, атеїзм, концепт забуття. Вивчаючи різні культури і традиції, учні розвивають критичне мислення. Етична причина говорити з учнями про смерть – підготувати їх до зустрічі з питаннями на кшталт паліативної допомоги та пасивної евтаназії. Практична причина полягає в тому, що рано чи пізно всі люди стикаються зі смертю, втратою, панікують, важко реагують на втрати. Відверта розмова про смерть може зробити подальший досвід менш болючим.

Розмову з дітьми про смерть можна розпочати, наприклад, з обговорення мультфільма «The Life of Death» – анімації про те, як Смерть одного дня закохалася в Життя.

Кадр з мультфільму «Життя смерті»

Расова та етнічна толерантність

Бронсон та Ешлі Меррімен, автори книжки «Міфи виховання. Наука проти інтуїції», вважають: головне повідомлення, яке отримують діти в межах програм з виховання толерантності, «ми всі друзі», – малоефективне, оскільки надто абстрактне для дитячого сприйняття людей з різним кольором шкіри. Загадку різних кольорів шкіри дітям доводиться розгадувати самостійно, оскільки батьки сподіваються, що достатньо помістити дитину в мультикультурне середовище – і сприйняття різного розвинеться саме.

Політики десегрегації – відкриття багатонаціональних шкіл – недостатньо. Діти все одно ділитимуть оточуючих на «ми» та «вони». Дослідники констатують, що контакт із представниками різних груп зменшує дискримінацію інвалідів, літніх людей та секс-меншин, проте не представників певних рас. Що більше культурне розмаїття школи, то більше учні сегрегують самі себе за расовим та національним принципом. Потрібні пояснення з боку батьків, від раннього віку.

На відміну від американських, дослідження в інших країнах показують, що можна боротися з расовою дискримінацією, наприклад, знизити напруження між білими та чорними мешканцями ЮАР, між євреями та палестинцями (до слова, відкриття змішаних шкіл і дитсадків для палестинців та євреїв є малим, але обнадійливим кроком для ізраїльського суспільства, де склалася традиція окремого навчання палестинців та євреїв). Сюди ж додамо проблему ставлення до іммігрантів та внутрішніх переселенців.

Свято у школі в Яффі, де навчаються євреї та араби; фото: Hand in Hand

Фільми, що говорять про прийняття й толерантність

Ось кілька фільмів, що підходять для сімейного перегляду або перегляду з учнями, наприклад, на уроках англійської.

«Товариство мертвих поетів» (Dead Poets Society), 1989, реж. Пітер Уїр. Фільм розповідає, як вчитель мови та літератури надихає учнів замислитися над екзистенційними питаннями. Блискуча головна роль Робіна Вільямса.

«Невидима сторона» (The Blind Side), 2009, реж. Джон Лі Хенкок. Драма із Сандрою Буллок в головній ролі оповідає реальну історію молодого афроамериканця, якого витягає зі злиднів сім’я, що бере над ним опіку, і який згодом стає зіркою американського футболу.

«Велетень» (The Mighty), 1998, реж. Пітер Челсом. Історія про дружбу тендітного важкохворого підлітка та його однокласника з надмірною вагою, що потерпає від цькування в школі.

«Зірочки на землі» (Like Stars on Earth), 2007, реж. Аамір Кхан. Маленький кмітливий хлопчик сильно відстає у школі. Батьки вирішують віддати його до спецшколи, і лише там він знаходить підтримку вчителя малювання, який зміг докопатися до суті: у хлопчика – дислексія, і він просто потребує особливого підходу у навчанні.

«Хористи» (Les Choristes), 2004, реж. Крістоф Барратьє. Ще одна стрічка про людяного вчителя: викладач музики потрапляє до школи-інтернату і через мистецтво намагається допомогти підліткам з непростим характером.

«Забіяка» (Bully), 2011, реж. Лі Хірш. Документальна стрічка, що піднімає питання цькування в американських школах. Фільм надихнув кампанію з протидії шкільній травлі.

Текст: Ірина Малішевська

Чільне фото: flickr.com/spivaartworkers

 

«МІСТОСВІТА» – серія публікацій про інноваційні практики у сфері розвитку міста й освіти.

Проект створено за підтримки платформи «Тепле місто» в рамках програми «Міські ґранти»

 

Читайте також до теми:

«If I Can Can, You Can Can»: освіта для людей з особливими потребами

Старість на радість: як у Європі повертають пенсіонерів до активного життя

Купила мама робота: альтернативна технічна освіта

Освіта для «дітей дощу»: потрібна, як вода