З голови на ноги: як повернутися з передової до мирного життя

У В'єтнамі загинули 58 тисяч американських солдатів, а протягом наступних десяти років після війни вчинили самогубство ще 60 тисяч учасників військових дій. Через невлаштованість, дискомфорт, нерозуміння, неприйняття суспільства. Понад 80 % ветеранів війни у В'єтнамі проходили лікування від алкогольної залежності. Як допомогти повернутися нашим бійцям АТО, говоримо з тими, хто допомагає полегшити це повернення.

Досі Україна не мала такого досвіду, тому багатьом речам доводиться вчитися. Психологи центру допомоги учасникам АТО співпрацюють з американськими, ізраїльськими фахівцями. Час від часу проходять навчальні скайп-конференції, тренінги.

Робота з хлопцями, яких тільки призвали до війська, чи з бійцями, які повертаються на ротацію, – окремі напрямки. Зовсім іншого підходу вимагає робота психологів із сім’ями військових, які зараз на передовій, а також рідними загиблих бійців. Коли солдат демобілізувався, здається, проблеми вже позаду. Та буває, що власне приїзд – це лише половина повернення.

Знову вдома

 

Психолог, депутатка обласної ради, співкоординаторка Центру допомоги учасникам АТО Наталія Чаплинська

«Прийшов чоловік або син, але рідні бачать, що він став зовсім іншою людиною. І вони не можуть зрозуміти, що робиться. Вони хочуть повернути його колишнього, але він просто інший і таким, як раніше, вже ніколи не буде».

Через це часто починаються сімейні конфлікти. Людям важко знову знайти спільну мову. Іноді таки не вдається і це призводить до агресії, розлучень. Наталія Чаплинська розповідає, що варто розуміти рідним, коли боєць повернувся з передової:

«Треба прийняти людину такою, якою вона є – іншою.

Пам’ятайте, що всі ми потребуємо доброзичливого, люблячого ставлення одне до одного, поваги й гідності.

Чоловік, батько чи син, який повернувся з поля бою, часом агресує чи буває імпульсивним, навіть, якщо раніше цього не було. Це не значить що треба уступати, але на перший час варто зробити паузу. Треба дати людині можливість адаптуватися, а потім знову спробувати налагодити діалог.

Боєць шукатиме спілкування з тими, хто теж був на фронті: побратимами, однодумцями. Фронтові бесіди для військових дуже важливі й це не значить, що разом вони будуть вживати спиртне. Дружина, мама чи діти мають розуміти: хоча чоловік, ідучи на такі бесіди, присвячує час не їм, це їхнє добро, їхній спокій у хаті. Це потрібно для того, щоб рідна людина повністю ввійшла у мирне життя й повернулась обличчям до родини і спиною до війни.

В людини, яка побувала на передовій, змінюється ставлення до багатьох моментів у житті. З’являється бажання все передбачити, розпланувати і дуже серйозно контролювати дружину, дітей, батьків. Це пов’язано з тим, що коли боєць на війні втрачає контроль, то зростає небезпека втратити життя. Це настільки глибоко карбується в психіці, що проявляється і в житті буденному, мирному.

З’являється потреба бути наодинці зі своїми роздумами, переживаннями, спогадами. Коли дружина питає «Чого ти такий? Розкажи, може тобі легше стане», не розкаже. А навіть як розкаже – не стане легше. Треба це розуміти.

І так може бути все життя. Треба з цим погодитися. Це не погано, просто є речі, які змінюють характер людини.

Не можна також підходити до бійців зі спини, бо так вони почуваються незахищеними. Тому рекомендую рідним і близьким завжди попереджати, якщо наближаються з тилу. Це, в кращому випадку, вбереже від травми. А випадки можуть бути й гірші.

Не можна розпитувати бійців, де вони були. Це вважається військовою таємницею, та й взагалі їм не дуже хочеться про це згадувати. Як захочуть – самі розкажуть.

Забороняється питати: «Чи ти вбивав?» Боєць не вбивав, він захищав батьківщину, знищував ворога».

Наталія Чаплинська каже, що не варто плутати ці речі з посттравматичним синдромом (ПТСР). Бійців лякають чим словом, однак сьогодні в нас немає людей з таким діагнозом. ПТСР – це розлад, який може проявитися тільки з часом. Але якщо в демобілізованого починається порушення сну, апетиту, стосунків із рідними, варто порадитися із психологом, що далі робити. Разом з тим, слід пам’ятати, що це абсолютно нормальні прояви в людей, які пройшли бойові дії. Це «лікується» за допомогою слова.

Як відновити сили

Український досвід показує, що ефективно працювати з групами бійців, які разом проводять час у курортній місцевості, чи на базі готелів, відпочинкових будинків. В Україні такі ініціативи, як і Центр психологічної допомоги учасникам АТО, втілюються в життя силами волонтерів. Організовує подібні заїзди й благодійний фонд «Франківський опір». Формують групи по 20 осіб, з якими їдуть два психологи, два масажисти, священик, гончар (арт-терапевт) та волонтери. Протягом восьми днів хлопці мають можливість побути далеко від буденних проблем, але близько одне до одного. Тут важливе як власне спілкування, так і контакт із природою, арт-терапія, масажі.

Проходили такі табори в Осмолоді, Татарові, Дорі, Ворохті, Заріччі. Допомагала в організації й греко-католицька церква, бійців приймав Гошівський Монастир. Планується черговий виїзд до Гошева і з 23 по 30 березня.

 

Володимир Рожнов, керівник БФ «Франківський опір»:

«Ці вісім днів – ми живемо разом. Уже за день чи два група – це живий організм, який разом рухається. Так значно легше працювати».

На думку Рожнова, така реабілітація допоможе не лише бійцям, але й країні в цілому. Хлопці, які повернулися з передової, мають великий потенціал до бізнесу чи творчості. Володимир вважає, що важливо підтримати їх, поділитись власним досвідом, знайти шлях реалізації, а не спалювання себе:

«Вони на війні бачили біль, смерть, зраду, справжню дружбу, знають ціну життя. Той неоціненний досвід вони мають не втрачати, а максимально реалізувати у своєму житті. Маю на увазі – почуття братства, безкорисності, чесності до себе та інших, відчуття справедливості. Ці риси допоможуть нам (не учасникам війни) також стати кращими».

Кодекс честі

Володимир Рожнов переконаний, що віруючим хлопцям адаптуватися до мирного життя значно простіше. Окрім того, бійцям легше повернутися, якщо вони не переступали деяких моральних меж:

«Дуже хороший кодекс самурая – ці речі можна було б запозичувати для України. Згідно з ним, ворога не можна ненавидіти, над ним не можна знущатися. Не можна брати з поля бою те, що тобі не належить, а тільки те, що допоможе воювати. Все інше – мародерство. Воно заганяє в стреси й серйозно ускладнює можливість виходу з них. Це жах. І таке є, а що зробиш. Разом із цим боєць бере на себе тягар, який потім не зможе нести. Якщо рахуєш себе воїном – ти не опустишся нижче певної лінії.

Крім того, ми мали кодекс козака, сформований кров’ю наших предків. Зараз, завдяки бійцям, ми маємо шанс відновити те, що було вибито і знецінено. Маємо нову генерацію козаків».

Отець Іван Рибарук з Криворівні, котрий багато спілкувався з бійцями, які реабілітувалися після АТО, теж говорить про концепцію «воїна». Вважає, що воїнам, яким не потрібно було від війни нічого, значно легше повернутися до нормального життя.

 

Отець Іван Рибарук:

«Є три рівні свідомості: син, наймит і раб. Син – цей той, хто любить батька, тому захищає батьківщину, це воїн. З «воїнами» проблем взагалі жодних. Ці хлопці адаптуються моментально. От я мав сьогодні з таким розмову. Війна в нього багато чого забрала й він став іншим, але залишився добрим сім’янином, має й далі свою справу. Він воїн, він ішов захищати й більше нічого. Він знав, що мусив це робити, бо на його землю прийшли вороги.

Наймит – це той, хто заробляє щось на війні: гроші, моральний авторитет, славу, визнання героєм. Можна сказати «солдат», від латинського solidus – монета. Для наймита мусить бути сатисфакція. Він хоче щось отримати, свідомо чи несвідомо. Це нагадує ринкові відносини. Наче ти прийшов і поклав свічку, а Бог тобі щось за то мусить дати. І коли людина прожила дещо дуже трагічне й не отримала того, на що підсвідомо очікувала, це викликає сильну депресію.

Третій вид людини зі зброєю – це раб чи бандит. Такий має внутрішні комплекси. Можливо, його зневажали, принижували чи знущалися з нього. Така людина може кайфувати від того, що в неї зброя в руках і робити нарізки, скількох снайперів зняла. Це вже азарт, це не по-християнськи. Я бачу, наскільки таким хлопцям важче повернутися до стану мирного серця. Але таких у нас дуже мало, мабуть, одиниці з тисячі».

Що далі?

Чого бракує для реабілітації бійців АТО в Україні? Психолог Наталія Чаплинська каже, що в першу чергу нам потрібні будинки ветеранів: місця, де бійці могли би збиратися, відкрито говорити й проводити час разом. Там має бути можливість переночувати (щось на зразок хостелу), займатися спортом або творчістю. При таких закладах, звісно, повинні бути психологи.

«Також, – пояснює Чаплинська, – важливо створювати реабілітаційні центри різного спрямування. Найкраще невеликі, приблизно для двадцяти людей, але для них мають працювати духівник, психолог, масажист. Навіть тиждень такої реабілітації дає колосальний результат. А найкраще до цього залучати цілу родину: батька, маму, дружину, дітей, братів і сестер, тестя й тещу. Всі мають навчитися комунікувати між собою. Сім’я, родина – це найпотужніший ресурс підтримки.

Ті хлопці які агресують, не є агресивними взагалі. Просто вони не можуть жити так, як жили раніше. Вони стали іншими, здоровими.

Вони з голови стали на ноги. І вони вимагають цього від суспільства, яке досі стоїть на голові й бачить життя викривленим.

Я бачу, що є сила все змінити. Не відразу, як вимагають цього хлопці, але воно буде. І той чиновник, лікар, журналіст чи водій маршрутки, який цього не розуміє, швидко опиниться за бортом. Їх змете, вони будуть обурені, незадоволені, казатимуть, що хлопці ненормальні, але насправді їх просто поставлять на місце.

Якщо бути чесними із самими собою, то кожен із нас є грішним. А щоби бути грішним трохи менше, треба прийняти рішення: “Все, від сьогодні ні з ким жодних махінацій я не роблю”. Від цього виграє і суспільство, і сама людина».

 

Фото надані співрозмовниками. Фото Івана Рибарука: Ярема Проців. Чільне фото: vanityfair.fr

«МІСТОСВІТА» – серія публікацій про інноваційні практики у сфері розвитку міста й освіти.

Проект створено за підтримки платформи «Тепле місто» в рамках програми «Міські ґранти»

 

Читайте також до теми:

«If I Can Can, You Can Can»: освіта для людей з особливими потребами

Старість на радість: як у Європі повертають пенсіонерів до активного життя

Купила мама робота: альтернативна технічна освіта

Освіта для «дітей дощу»: потрібна, як вода