Міські зміни Do-It-Yourself: чому тактичні інтервенції працюють на довготривалі зміни?

Як міські інтервенції та різні види партизанського урбанізму в усьому світі роблять міста більш людяними і готують процеси сталих змін на краще.
UFRA пропонує чотири заперечення дій партизанських урбаністів і що можна відповісти критикам.

«На це є комунальні служби»

Урбан-інтервенції дійсно часто роблять непрофесіонали. Не архітектори, не урбаністи, не працівники відповідних міських служб. В цьому й сенс – запропонувати нове бачення можуть люди незаангажовані, зі свіжим поглядом, і водночас ті, що бачать міські проблеми як користувачі.

Партизанські інтервенції позначають території, що потребують вдосконалення й уваги з боку міських служб. Класичний приклад – так зване бомбардування стільцями. Активісти розставляють стільці чи конструкції з палетів у тих місцях, де бракує лавочок, хоч вони й потрібні: на зупинках, транспорту, площах, станціях метро, просто на вулицях. Партизанські стільці можуть з’являтися як протест проти законів, що забороняють сидіти чи лежати на хідниках (читай – закони, що прагнуть зменшити присутність та видимість бездомних людей у публічному просторі).

Тож партизанські стільці працюють як заява в ЖЕК і водночас протест проти приватизації публічного простору,

візуальний опір цій приватизації, за словами одного з ідеологів руху, урбаніста Авраша Хаварзада (Aurash Khawarzad) з Брукліна.

Таку ж мету – вказати на проблемні зони в місті – переслідує і «партизанське садівництво» або guerrilla gardening, як ці акції відомі світові. Чи не в кожному великому місті є активісти, які закидують насіннєвими бомбами (суміш землі, глини та насіння) промзони і висаджують салат перед торговими центрами. Метою партизанського садівництва є не просто прикрасити вулиці чи занедбані місця зеленню та квітами, а звернути увагу на екологічні проблеми.

Партизанське садівництво, Нью-Йорк. Джерело: flickr.com/kellan

У Києві цим займалася ініціатива «Бери і роби», а взагалі рух партизанського садівництва почався у 70-х роках в Нью-Йорку. Перший нью-йоркський guerrilla-парк сьогодні став легальним міським парком.

Для українських урбан-активістів може бути корисно адаптувати практику партизанських табличок на зупинках транспорту – дати можливість людям самим написати, які маршрути ходять тут. Так зробила у бразильському місті Порту Алеґрі ініціатива Que Ônibus Passa Aqui? (що означає «Який автобус тут ходить?»). Спочатку мешканці писали номери автобусів просто на зупинці, але пізніше місцева фірма графічного дизайну створила кольорові стікери, на які люди вписували номери і маршрути транспорту.

Таблички за зупинках громадського транспорту від ініціативи Que Ônibus Passa Aqui?, Бразилія

 «Сьогодні свято – а що далі?»

Партизанські інтервенції нетривалі. За кілька днів, тижнів чи місяців після інтервенції відновлюється попередня ситуація, і це може викликати розчарування городян. Але треба розуміти, що інтервенції, по-перше, є лабораторією для тестування певних змін. По-друге, гуманізують місто і нас у ньому. І нагадують, що місто може бути приємним та людяним простором. І так само його мешканці.

Один з прикладів візьмемо з Греції. Афінську вуличку, що мала не дуже гарну репутацію, освітили сотнею ламп різної форми та розміру. Але не лампами, закупленими у крамниці за гроші якогось гранту, а світильниками, які пожертвували для ініціативи півтори сотні мешканців. Щоб увімкнути лампи й ліхтарі, було організовано вуличну сусідську вечірку. Інсталяція лишалася на вулиці протягом шести місяців. Залучити людей до творення чогось спільного, як випадку з цією акцією чи написами маршрутів на зупинках, – це чи не найкращий спосіб дозволити їм почуватися відповідальними за проект, і запобігти вандалізму.

Проект для вулиці Піттакі, Афіни. Джерело фото: flickr.com/sixtwelve

Інший гарний приклад гуманістичної міської інтервенції – urban sharing (share – ділитися). Цей рух об’єднує низові ініціативи, що стали в останні роки дуже популярні у містах усього світу. Чим ми можемо ділитися з іншими мешканцями? Наприклад, насінням не-ГМО. На Гаваях ініціатива Eating in Public встановлює точки обміну насінням, але не просто через те, що це гарна ідея.

«Рослини, що культивувалися фермерами протягом тисячоліть – це вміння та знання, що належіть нікому і всім – оголошені «винаходами» і запатентовані корпораціями […]. Більшість із запатентованого насіння генетично модифікована. Щоб підтримати корпорації, держава заборонила будь-кому іншому зберігати і розповсюджувати запатентоване насіння»,

– ідеться на сайті ініціативи. Низова протидія цьому – точки обміну конвертами з немодифікованим насінням, збудовані з вторинних матеріалів у розташовані в людних місцях: в бібліотеках, на зупинках, церквах, кав’ярнях.

Бібліотека насінин. Джерело фото: flickr.com/pimacountypubliclibrary

Інший приклад – міські бібліотеки інструментів, де ви можете зберігати непотрібні вам дрелі чи лопати замість того, щоб вони збирали пил у вас в гаражі. Це не зовсім нова ідея – така бібліотека відкрилася в Огайо 1976 року. Користуватися інструментами можна за гроші, але часто це безкоштовно.

«Я подам до суду!»

Фейковий рекламний борд: м'ясо єдинорога та інші делікатеси: Автор: Ron English, джерело: RBNSHT

Урбан-інтервенції часто спрямовані на проблему дослівно окупації міста рекламою. Байдуже, чи це рекламні борди, зроблені професійними дизайнерами, чи жовто-рожеві вивіски, що вкривають усі поверхні будинків. Мета «хактивістів» (англ. hacktivism), які підкопуються під свята святих реклами, найперше, – показати, що міський простір не може весь підпорядкуватися комерційній меті. Але також і просто дати змогу побачити, яким може бути місто без реклами.

Яку площу займає реклама в місті? Барнаул, Росія. Джерело: Цивилизованный город

Вуличні художники надають рекламним поверхням часто протилежних сенсів. Ідеться не обов’язково про те, щоб домалювати плями крові на рекламному щиті. Багато може сказати така проста річ, як жалюзі, прилаштовані до лайтбоксу. Так зробив художник The Wa в Мілані. Об’єкт працює в такий спосіб, що перехожі можуть користуватися ним як звичайними ролетами – опустити, якщо не хочуть бачити рекламу.

Сенс цієї акції не в тому, щоб закрити певний борд, а в тому, щоб спонукати замислитися, скільки реклами ми бачимо в місті і чи потрібно нам це.

А «День без реклами» – цілий антикапіталістичний рух у різних країнах, розпочатий 1992 року з акції художника Теда Дейва «День без покупок». Учасники акції повинні утримуватися від купівлі будь-чого протягом 24 годин. Сьогодні також акція Buy Nothing Day відбувається у 65 країнах та залучає тисячі учасників. «День без реклами» було розпочато як крок солідарності із рухом «Buy Nothing Day». Учасники «No Ad Day» повинні усунути так багато зовнішньої реклами, скільки здатні, за день до «Buy Nothing Day». Для чого? «Щоб ліквідувати комерційні повідомлення, які домінують в нашому публічному просторі».

«День без реклами» у Мілані та Стамбулі (центральне фото). Джерело: Facebook.com/noad.day

«Не загороджуйте проїзд!»

У країні, де мати авто – ознака престижу, автомобілістам може видатися незрозумілим, чому активісти приділяють час тому, щоб звільнити місто від автомобілів принаймні на день чи кілька годин. Але у світі вже встановився консенсус: простір міста не може підкоритися автомобілям. Екологія, затори на дорогах і просто зайняті машинами тротуари – це кілька причин, чому варто припинити думати, що їздити по місту автомобілем – це шлях майбутнього.

Щоб пояснити людям переваги пішохідних просторів і зелені замість заасфальтованих стоянок, у різних містах світу у вересні проводять так звані дні ПАРКування. Перший такий день провели у Сан-Франциско 2005 року. Суть цих днів у тому, що паркувальні майданчики тимчасово перетворюють на місця для пікніків. В Україні одна з таких акцій відбулася вперше 2014 року в Києві на Контрактовій площі. Це місце, де особливо відчутно, що площа не працює за призначенням: замість людей побачите там автомобілі. Активісти викупили на один день сім паркувальних місць і на асфальті демонстративно грали в бадмінтон і засмагали поруч із автомобілями.

Подібні акції під загальною назвою Open Streets проводяться у кількох десятках міст США. Їхнє завдання – створити тимчасові пішохідні простори, які ще й сприяють розвитку локального малого бізнесу. Це маленькі фестивалі вулиці чи району, які показують переваги пішохідної культури та нагадують, яку шкодить місту надмір автомобілів.

День ПАРКування, джерело: Facebook.com/PARKing.day

Бонус – інтерв’ю з тьютором Школи урбаністики CANactions, німецьким урбаністом і художником Міоградом Кучем, який займається міськими інтервенціями.

Яка мета тактичних інтервенцій просторі міста?

Головна мета – зробити такий «клац» у головах людей, щоб вони почали інакше мислити про певний простір.

Етапи інтервенції

Завжди потрібен мінімальний план, щоб її зробити. Ти не просто прагнеш покращити лавочки. Спершу визначаєш проблему. Наприклад, цей фонтан не працює. Або люди не використовують певний простір, хоча могли б. Проблема може бути банальна, але й дуже складна. Проте, в будь-якому випадку ми її локалізуємо. Потім – дивимося на неї в ширшому контексті. Це є аналітичною частиною майбутньої інтервенції. Далі визначаємо акторів, які будуть залучені: ти дієш сам, або з місцевими громадськими організаціями, чи потрібен дозвіл від поліції. Нарешті входиш у виробничу стадію інтервенції: визначаєш потрібні ресурси, бюджет. І потім – виконання. На цьому етапі варто замислитися, чи включити до процесу медії, чи документувати інтервенцію самостійно, як спілкуватися з людьми, що їм пояснювати. І остання стадія – постпродакшн: можна створити блог про проект чи й книжку.

Про публічний простір

Публічний простір – гарний ресурс для тактичних інтервенцій.

Це простір суперечки, користувачі мають різні погляди на нього. Своїми інтервенціями я також запитую, що є публічним простором. Чи його визначає лише доступність шматка землі для кожного?

Ми бачимо сьогодні, як політичні партії презентують себе саме в публічному просторі, а не на політичній арені. За допомогою прапорів, аудіо, наметів вони намагаються переконати нас голосувати за них. Це вже має елементи інтервенції. Звісно, це егоїстичний спосіб розуміння майбутнього – вірте в нашу ідею, інші – виключаються.

Зразок успішного проекту

Якось я працював із підлітками з одного молодіжного центру. Вони запропонували відновити закинуте подвір’я. Їм хотілося мати такий дворик, який можна використати для кінопоказів, барбекю тощо. Вони запропонували ідею, а я погодився допомогти їм знайти гроші на проект. Я мав одну вимогу – що вони стають власниками й відповідальними за цей простір, його менеджерами.

Я запросив архітекторів, будівельників. Ми зробили конструкцію з палетів та інших вторинних матеріалів. І цього року ці підлітки надіслали мені фото, як вони це місце використовують. Я боявся, що проблемою буде вандалізм. Але нічого такого – вони дійсно відчули себе власниками. Навесні вони пофарбували конструкцію в новий колір, навіть кращий за перший, самі знайшли гроші на фарбу.

Тобто якщо група ідентифікує себе з проектом, вандалізму не буде. Це працює навіть із підлітками, які вважаються найбільш проблемними. Звісно, якщо ти даєш їм можливість виразити себе в дійсно цікавий їм спосіб.

«МІСТОСВІТА» – серія публікацій про інноваційні практики у сфері розвитку міста й освіти.

Проект створено за підтримки платформи «Тепле місто» в рамках програми «Міські ґранти»

 

 Читайте також інші статті розділу «МІСТОСВІТА»:

Старі, але потрібні: як повертають до життя історичні будівлі

Купила мама робота: альтернативна технічна освіта

Примари фабрик і заводів: у пошуках нового життя франківських промзон

Старість на радість: як у Європі повертають пенсіонерів до активного життя

«If I Can Can, You Can Can»: освіта для людей з особливими потребами