Проект «Кропива». Галина Петросаняк: «Я пристрасно хотіла залишитись тут»

UFRA продовжує проект «Кропива» – розмови з франківцями про їх особистий Франківськ. Першим було інтерв’ю з Тарасом Прохаськом. Цього разу спілкуємося із письменницею, перекладачкою і знавчинею Франківська – Галиною Петросаняк.

Про улюблені місця

Мені дуже подобаються місця, де видно задуману спочатку структуру міста, де зберігся його первинний вигляд. Таких місць небагато, але вони є. На майдані Шептицького бачимо церкву Потоцьких (Пресвятої Діви Марії), капелу біля неї, парафіяльний дім, у якому колись жив священик. Лівіше видно єзуїтський колегіум (теперішній морфологічний корпус медакадемії) й катедру, яка  була єзуїтською церквою. Всі ці будівлі утворюють чудовий ансамбль. Двісті років тому все виглядало приблизно так само. Картина цілісна й нічим не засмічена. Немає архітектурних випадань зі стилю. Ряд будинків праворуч збудований пізніше, після руйнувань, але вписаний гармонійно.

 

Людська природа така, що всі ми тужимо за тим, чого нема. Нам завжди цікаво минуле, якого не повернеш. Мабуть, мої уподобання теж частково звідси. Сліди чогось, що бентежить уяву, що знаю лише фраґментарно.

Крім того, я дуже люблю водойми. Вода притягує мене, мов магніт. Пояснюю це тим, що людина потребує контакту з природою. Такий контакт для нас усіх є просто життєво необхідним. Коли його бракує, людина хоче це якось компенсувати. Тому люблю наше озеро. Хоча це водойма штучна, але добре, що вона в нас є. Люблю простір довкола озера й джерела.

Можливо є улюблені не лише місця, а й маршрути?

Мій щоденний шлях пролягає від Бельведерської до вокзалу. Відповідно,  ходжу або Стометрівкою, або майданом Шептицького й далі попри ратушу. Насолоджуюся цим шляхом. Не їжджу маршруткою, а радо йду середмістям заради естетики й руху.

Ще люблю вулицю Франка за її каштанову алею.  Узагалі, всі алеї люблю з тих самих причин, що і воду.  Особливий сентимент маю до бічних вулиць від Франка: Гнатюка, Коперника. Останню люблю особливо. І хоча там є кілька нових будинків, що не вписуються архітектурно, але кожна вілла на Коперника – шедевр, вулиця мені дуже приємна.

А ще на цих вулицях є каналізаційні люки, які виготовляла фабрика «VIS» німецької громади.  Німецька громада – це одна із моїх улюблених міських історичних тем. Громада була відносно невеликою, до трьох тисяч людей. Селилися німці на тодішній околиці міста: ліворуч від теперішньої вулиці Бандери, аж до залізничного полотна, частково й на Майзлях. Передовсім це були протестанти, але також і католики. Протестантська церква німецької громади стояла майже на місці теперішнього пам’ятника Франкові, що перед готелем «Надія». Проіснувала до 70-х років, а знесена була вже коли побудували готель.

В останні роки існування церкві були склад, спортзал. А потім її  знесли й поставили Леніна.

Пастор німецької громади Теодор Цьоклер у двадцять три роки приїхав до Станиславова й вирішив тут залишитися. Ще у Німеччині він активно цікавився євреями: в університеті Ляйпціґа, де здобув класичну освіту теолога, відвідував курси гебрайської мови, непогано володів їдишем. Замислив собі, що буде виконувати для євреїв християнську місію, спонукаючи їх ставати протестантами. Але побачивши, як бідує його власна громада, скільки тут бездомних, сиріт, перейнявся дієвим співчуттям. Його товариш, тутешній вихрещений єврей, сказав Цьоклерові, що він не матиме успіху, агітуючи євреїв охреститися, бо протестантська церква занепадає. Казав: «Ти зроби щось для власної церкви, коли вона процвітатиме, може, євреї й почнуть вихрещуватися».

Цьоклер прислухався до поради й разом із дружиною (а спочатку нареченою з багатого німецького роду, яка переїхала зі своїм нареченим й залишилася з ним на все життя) заснував дитячий притулок. Купили будиночок, який ще п’ять років тому стояв навпроти драмтеатру. Маленький, двоповерховий, на ньому ще висіли прапори міграційного центру. Туди й привели перших дванадцять дітей із німецької громади. Але їх кількість росла дуже стрімко. Німці з довколишніх поселень, почувши про притулок, почали вести своїх сиріт. А потім і всі решта, хто не мав куди дитину приткнути, навіть не німці. У той час ішлося й про релігійне виховання, тому католики чи євреї не залишали просто так своїх дітей в руки протестантам. Та все ж багато було дітей, про яких взагалі нікому було піклуватись. Їх відсилали до Цьоклерів. Через рік уже налічувалося сто дітей, а потім і кілька сотень.

Пізніше притулок мав власні городи, стайні. Все було біля теперішньої гімназії №2. Отож без жодної  підтримки держави, на приватних пожертвах, на зібраних у Німеччині  й інших європейських країнах коштах цей будинок проіснував більше сорока років.  

Чи є місця, які ви навмисне оминаєте?

Не дуже люблю великі зборища людей, тому не люблю ходити на ринок. Не ходжу на концерти, масові зборища. Мені там не комфортно. Перебуваючи у натовпі, відчуваю те, про що писав Юнґ: «усереднення» свідомості. Колись, на початку 90-х років, відчула це на одному з концертів, зловивши себе на тому, що мимоволі вигукую щось разом з усіма слухачами. Просто мене поніс загальний потік. Це здивувало: мимовільно я поводилася не властиво собі. Відчула тоді, що́ таке колективне підсвідоме, Юнґ мав рацію, коли писав про нього.

Не люблю різких переходів, коли ніби тут ще місто, а крок ступиш – і вже село. У нас такі переходи на кожному кроці.З одного боку це може бути дуже плідно й життєствердно, а з іншого – трохи дратує. Як дратують і малі архітектурні форми: кіоски й усякі дрібні предмети, що стоять на вулиці з комерційною метою, страшенно засмічуючи простір. Хочеться чистоти ліній. Так само й акустично – хочеться уникнути зайвого шуму, музики з різних боків. Акустичне сміття теж  шкідливе: втомлює й помножує хаос.

Не люблю, брутального мовлення, яке у нас на кожному кроці.  Показує занепад елементарної культури, не кажучи вже про глибші речі.

Ви часто буваєте у віддаленіших районах? На Пасічній чи Позитроні, наприклад?

Уже тридцять років я пов’язана із цим містом дуже-дуже тісно. За цей час доводилося мешкати у різних місцях. І на околицях також.  Тому в місті чимало вулиць, на яких я колись  жила й багато доріг, які були для мене щоденними. Довший час мешкала на БАМі. Там мені подобалось,  щоденна дорога пролягала через парк.

Звісно, на околицях почуваюся не так комфортно. Хоча вони мають перевагу – чистіше повітря. І це відчутно. Особливо біля річок. Відчувала це, коли жила на Позитроні. Хоча суцільна стіна з високих будинків виглядає й діє депресивно.

За той час, що Ви прожили у Франківську, було бажання звідси виїхати?

Було. Хоча значно сильнішим було бажання сюди приїхати. Пригадую перші свої десять років тут. Після закінчення інституту – це був хаос початку 90-х  – кожен рятувався, як міг. Я пристрасно хотіла залишитись тут. Це мені таки вдалося. Згодом був процес пізнавання  іншого світу, процес порівнювання, в якому не завжди  перемагав Івано-Франківськ.

Але все таки, мені завжди хотілося сюди повертатись. І тоді, в 90-ті роки, і згодом, я завжди мала сентимент, може,  не стільки до міста (хоча до нього теж), як до людей. Повертатись хотілося у своє коло, до своїх друзів, до звичного свого малого світу.

Ми, все ж таки, пускаємо коріння там, де залишаємося надовше, і воно нас трохи тримає. З іншого боку, з часом я зрозуміла, що цей момент одночасно є і перевагою, і недоліком. Динамічні люди мають більше шансів жити так, як вони хочуть. Вони з більшим ступенем свободи можуть моделювати своє життя, не залежачи від «гальма»: «Я тут народився, у мене тут все». Досвід заробітчанства в два останні десятиліття у цьому плані змінив нас. У романі Александера Ґранаха «Ось іде людина» є роздуми про те, що людина має шукати, де їй краще, не боячись міняти місце. Змінивши місце, ти міняєш свій талан, своє щастя, усі свої  перспективи.

Фото: Світлана Ославська, Анна Ільченко