Віля Чупак: «Франківськ як хостел – простий, достатній, комфортний»

Не кожен хостел може похвалитися тим, що там зупинялися Олег Лишега, Василь Герасим’юк, гурти «ДахаБраха» чи «Тартак». Хостел «Феномен» створив атмосферу яка приваблює митців і вільних мандрівників. До того ж, тут діє письменницька резиденція «Станіславський феномен». UFRA поспілкувалася із засновником і власником закладу Вілею Чупаком.

 Як і коли ти придумав хостел?

Ми стартували приблизно в лютому 2010 року, але взагалі все починалося ще давніше. Це було бажання, яке розвивалося залежно від того, що ти можеш собі дозволити. Коли в 90-х я почав ходити в гори, знаходив багато нових друзів. Потім, коли поверталися, вони приїжджали до Франківська, і все, що їм було треба – це просто почекати до поїзда, прийняти душ. Хтось лишався переночувати. В мого батька великий особняк і те, що ми з Франківська зустрічаємо людей з інших регіонів, було для мене величезним задоволенням.

Потім популярними стали системи обміну туристів: Hospitality Club, CouchSurfing. Я фактично став першим учасником Hospitality Club у Франківську і вже приймав гостей на підставі цієї системи. Мені цікаво було зустрічати людей, показувати їм Франківськ. Це завжди була кльова тєма.

Коли сестра вийшла заміж – я перестав бути господарем другого поверху батькового особняку і вже не міг собі дозволити приводити багато гостей. Рік чи два у мене була криза – не вистачало обміну людей.

А ще я зрозумів тоді одну річ. У Hospitality Club і CouchSurfing є така фішка, що ти береш на себе обов’язки не надавати житло, а приділити людям увагу: поводити по місту, сходити на каву. І це, як на мене, значно важливіше ніж забезпечити житло. Іноземці приїжджають – їм не проблема заплатити за побут. Проблема в тому, щоби з ними побули, присвятили їм час. Це неабияка послуга і вони це цінують.

Коли я жив у хостелі, він був моїм способом проводити час. Люди, які тут зупинялися, втягувалися у мій спосіб життя. Попити кави, подумати, погуляти по місту. А ще, я тупо зранку їх усіх підривав. Це було дружнє середовище, як студентська квартира. Кажу: «Так, сьогодні ми їдемо на березовий сік. Хочете їхати?» Звичайно хочуть!

Або питаю, хто хоче в гори. Хтось збирався на Говерлу – яка, в сраку, Говерла? Встали й поїхали на гуцули! От поляки приїжджають і що вони знають: Україна, Франківськ, Говерла. А Косів, Валило, ліжники і то всьо?.. Чим ти живеш, то і їм пропонуєш – залазиш у то Валило, відвідуєш трембітного майстра, даєш їм подути в трембіту безпосередньо там. І ти отримуєш задоволення, що людям благо робиш, і вони втішені.

Таке ґаздування і стало основою. Я це відверто не сприймаю як бізнес, навіть якщо брати до уваги прибутки. Але то й не прибутки, бо я все далі вкладаю і вкладаю, хочу це розвивати.

Я так і націлюю свій персонал. Намагаюся, щоб це були дружні відкриті люди, які можуть дати гостям путівник, розказати, заінтригувати: «Підіть туди, підіть сюди, будемо в місті – кави поп’ємо».

Знаю, в хостелу є свої легендарні персонажі.

Є Манфред – наш легендарний постійний відвідувач. Є ще й чувак, який став поштовхом до резиденції, але він пропав і не з’являється (сміється).

Ми вже навчилися сприймати Манфреда як дідуся: багато в чому цікавий, багато в чому і вредний. Постійно чергові сваряться, що він засирає кухню… Трохи напряжний своїм способом проведення часу, але ти розумієш, що вже його не перевчиш, та й нема чого.

Але завжди, коли він ні з того ні з сього з’являється, дуже часто без попередження, то це як «Карлсон вернулся!» Він десь мандрує по світах і приїздить сюди не в сезон. Це може бути жовтень, листопад або грудень. Зависає надовго і це навіть добре, бо своїм перебуванням він підтримує хостел. Та і йому добре, бо людей нема і він собі, як господар хостелу. Звісно, для нього тут багато плюсів, інакше він так би не залипав.

В мене склалося враження, що він мало де виходить, а просто сидить у хостелі.

Та. Манфред – типовий пенсіонер. Радіо, якісь там друзі в інтернеті… Любить готувати й має багато старечих маразмів. Тусуватись йому нема змісту і він просто просиджує час. Я думаю, що якби українському пенсіонеру дати ту пенсію, яку має Манфред, то він би з цими грішми так само чув себе дуже вільно.

Як і багато європейських пенсіонерів, маючи свободу пересування по світу, він міркує, що от дуже дешево виходить бути в Індонезії. Але є обмеження за часом, скільки він там може бути, є сезон дощів, коли йому там нецікаво. От Манфред і їде туди на три місяці, а потім приїжджає сюди. Каже, що йому це трошки дорожче, як бути в Індонезії, але є речі, які дуже подобаються.

Як-от пиво. Казав, що українське пиво – нормальне пиво. Це критерій. Це сказав німець, пердун вредний – то показник непоганий. А коли почалися коливання курсу, то для нього тут взагалі був рай: кожен день пиво стає дешевше і дешевше (він же пенсію отримує в євро)!

А взагалі ми жартували, що він шпіон. Його цікавлять політичні теми, він експерт у цих справах. Всьо знає про Ангелу Меркель і всякі інші тєми. Мені часто бувало нудно це слухати. Я вже й не вникав, бо різних персонажів вистачає у хостелі. Ми приймаємо, спілкуємося, але вникати хто там шо…

Ти згадав про чоловіка, завдяки якому придумали літературну резиденцію «Станіславський феномен».

Ну попав чувачок. Приїхав «покорять Івано-Франковск». Він із Рівного. Олег. Дуже специфічний. Я вважаю, що кожна людина має багато задатків і чувак справді по статурі міг би бути суперовим шеф-кухарем. Але пішов іншими стежками, зайнявся підвісними стелями. Навіть у мене на квартирі щось таке ставив (я мусив підтримати, дати йому заробити). Але «что-то пошло не так» і весь його бізнес згорнувся. Олег не мав ні де працювати, ні де подітися. Завис у хостелі, заборгував купу грошей. Відсиджувався тут. Реально відсиджувався, він і по статурі такий. А голодний був! Жер останні макарони. Повиїдав із хостела всьо, що можна було. Ні копія в нього в кишені не було. Ми змирилися і тримали його тут як такого «атсідніка».

В нас була типу сім’я. Я, Василь Карп’юк, Таня – чергова, і Олег. Він був постійно на кухні, то ми й почали називати його мамою. Я приносив якісь продукти і він відразу зустрічав, забирав на кухню. Можна бути спокійним – він всьо зготує і всьо буде дуже смачне.

Але то дивні були стосунки. Ти розумієш, що грошей він не має, аби заплатити. Кожен чекав, коли він поїде. Зрештою, так і сталося. Поїхав трошки по-нахабному. Віднєкувався, що вернеться і розрахується, але не перший і не останній такий клієнт, який поїхав і не заплатив.

Він жив у хостелі близько півроку, а під вінець свого перебування тут написав вірша. Написав і представив його Василю. Більше ніхто того вірша не чув. Десь пропав. Але ми зрозуміли, що це середовище може змінювати людей. Олег був робочої тої закалки… Ну не гоп, але можна сказати, що й гоп. Лисий такий. Але в хостелі він кожен день прифігієвав. Для нього це реально була зміна – людина зрозуміла, що є інший світ, що не обов’язково треба бути замаханим на роботі, а потім пропивати бабло. Зрозумів, що можна й писати вірші, ходити в гори.

Навряд чи це середовище його справді змінило, але в якийсь момент воно йому давало інші, творчі думки. Я зрозумів, що це фішка і що треба її ставити на роботу. Так ми й вирішили з Василем зробити резиденцію. Чого б не приймати тут письменників? Хай вони пишуть романи про хостел і про Франківськ. Так воно й почалося.

Хостел має свої легенди, байки, забобони?

Є напрацьовані правила. Звичайно, їх не можна називати забобонами, але… Коли виселяється хтось і ти знаходиш багато його речей – то ці речі як мінімум півроку не викидають. Це як речі мерця, які ти мусиш потримати, бо не можна відразу по відході людини їх позбуватися.

Пральна машинка така, що на великих обертах ламається… Відходить кришка й автоматично спрацьовує захист, тоді зупиняється двигун і рветься ремінь. Відповідно, коли її запускаємо, то мусимо на кришку поставити банки з водою, щоби вони прикріпили ту кришку. Ми ж не пояснюємо, що все це через то і то, а просто кажемо, що пральну машинку треба запускати з банками зверху, з багажем. Багато хто може сприймати це як забобони.

Якою ти бачиш роль хостелу у Франківську?

Ми стараємося тримати його таким творчим побутом для митців, музикантів, поетів, письменників, мандрівників. Хочемо, аби тут творилося культове середовище.

Тому я й назвав хостел «Феномен», бо хотів бачити у ньому «Станіславський феномен», але виходячи за рамки літератури. Для мене «Станіславський феномен» – це бренд, лейба, яку можна прикріпити до будь-чого вдалого у Франківську. Тому й резиденція так називається.

Я вбачаю у Франківську цю тему з хостелами й зокрема «Феноменом» дуже важливою. Розвиваючи туристичну привабливість міста, ми не можемо ганятися за києвами, львовами, чернівцями… Та в нас може бути свій шарм – цей недорогий, нерозфуфирений, відвертий Франківськ. Він завжди такий був. Франківськ як хостел – простий, достатній, комфортний. Я так це бачу.

Фото з особистих архівів резидентів та гостей хостелу, а також із facebook-сторінки "Феномену"