Проект «Кропива». Тарас Прохасько про Франківськ

UFRA розпочинає проект «Кропива» – серію розмов із франківцями про їхні улюблені місця. Говоритимемо про будинки, вулиці, райони, просто лавочки чи дерева – все, що робить місто для людини особистим. Сьогодні читайте про персональний Франківськ Тараса Прохаська.

Внутрішній Франківськ

Усе моє дитинство від найменших років пройшло у кварталі, обмеженому пішохідною частиною вулиці Незалежності, вулицею Грушевського й теперішньою Вагилевича, а колишньою Фурманова. Також на Шашкевича, де так званий хрест. Цей великий квартал – це було то, де я виріс. Подвір’я, переходи, будинки, сходові клітки – все це було нашим місцем життя. Тому мені дуже дорогий такий, я би сказав, внутрішній Франківськ. Мені найбільше подобається то, що є за фасадами, за вулицею. Ми часто собі не уявляємо, які у Франківську є великі подвір’я, великі внутрішні території та як через них можна переходити з одної вулиці на іншу. Тому мені ніколи не подобалося вивчати фасади з боку вулиці, а найбільше інформації, яку би я хотів зчитувати, є у внутрішніх дворах середмістя. Там перемішана технологія різних не фасадових балконів, комунікацій, дверей і вікон, разом із дивовижними острівцями природи.

Тобто з одного боку – це страшна урбаністика, кам’яні подвір’я, але з іншого  там є різноманітні дерева, трави, якісь грядочки, городики, горіхи. До цього в мене найбільші сентименти – до внутрішньої сторони вуличного життя.

Те, що ззаду, переважно не так організовано ремонтують, як фасади, та водночас дуже добре видно тенденцію прибудов. Це і перерубування вікон, і підмуровування входів, сходиків  це облаштування такого собі зручного життя, яке не має нічого спільного ні з гармонією архітектурного об’єкту, ні з уявленнями про естетику. І часто це буває зворушливо. У Франківську не так багато будинків, які є мистецькими шедеврами. Дуже часто будинки, які нам любі  і близькі, поставали з такої самої ідеї – щоби якось облаштувати свій побут. І коли ця тенденція облаштовування продовжується, то з одного боку сумно дивитися, як воно змінюється не в кращий бік, а з іншого – розумієш, що інакше бути не могло. Бо ці споруди зроблені для життя окремих осіб, і виявляється, що тепер люди втілюють щось для своїх потреб, так само, як і тоді.

  

Також є страшенно сильний індивідуалізм. Він рятівний для Галичини – галичани вміють подбати про себе, що є добре. Та дуже часто він шкідливий чи ущербний для того, щоби робити щось гармонійне, спільне. Дуже часто люди не звертають уваги, як їхній курник буде виглядати поруч із чимось іншим.

У 80-х роках чи наприкінці 70-х цілою проблемою для радянського міста було облаштування балконів, які виходили на головні вулиці міста. Навіть в отих радянських скрутних умовах якийсь типовий дебільний балкончик наші люди хотіли зробити продовженням хатки. І робили це, як могли, з якогось шкла, дерева. Я пам’ятаю цілі кампанії організованого знищення зашклених балконів. Часом находило щось на партійне керівництво міста й на деяких вулицях їх просто демонтували. Але це справді показує тенденцію постійно щось доробляти, постійно порпати той великий мурашник, вдосконалювати його.

Одноповерхове місто

З часом мені починає все більше подобатися то, що можна назвати запущеним Франківськом. Як не дивно, саме в ньому є краса, в тих неремонтованих місцях. У світовому масштабі Івано-Франківськ має може дві-три будівлі, які можна представляти як щось, чим ми гордимося. Мені дуже прикро, що у нас, говорячи про привабливість історичну чи архітектурну, часто забувають, що ця привабливість виникла через певну атмосферу. А вона створюється навіть тими речима, які не мають жодної історичної та мистецької вартості. Вартість атмосфери, яка в кінці-кінців є найвартіснішою, не вимірюється кількістю архітектурних шедеврів.

У занедбаності є більше станіславської атмосфери, ніж у тих всіх незграбно залакованих місцях, які мали би бути візитівкою міста.

Одна з моїх улюблених вулиць, я вважаю її шедевром – це колишня Крупської, а тепер Гнатюка. То єдине місце у Франківську, де ціла вулиця забудована рядом міщанських камениць. Вони одноповерхові, але містові, муровані, хай і зі стандартними декорами. На той час ці гіпсові злитки уже просто купували. Це не є артистизм – це штамповка: якісь леви, або тьотки, або ангели. Але то ціла вулиця міщанського добротного Станіслава. І що важливо, по обидва боки від них є характерні для Франківська городи і сади. Їх не видно з вулиці, але якщо подивитися на карті, то є неправдоподібно велика відстань між рядами будинків на тій вулиці і на Коперника.

 У Станиславові все була тенденція до того, щоби жити більш-менш вільно. Всі ми знаємо, як є небагато щільної забудови, а як є багато місць з кавальчиками землі, вільним простором довкола кожної окремої садиби.

Мені шкода, що нищать дуже багато таких, каменичок, хаток. Вони справді не мають ніякого архітектурного значення, але я впевнений, що із втратою їх буде втрачена частина того Франківського чару.

Франківськ не є красунею з Vogue, це швидше якась чеська фотографія 60-х років. Красу його треба шукати в чомусь іншому. І навіть якщо подаєш цю красу так, щоб вона пішла на експорт чи була на продаж, то  найгірша помилка – думати, що тут можна зробити якусь супермодельку.

Меморіальний сквер

Також мені страшенно близьке і рідне те, що тепер називається «меморіальний сквер». З дитинства я пам'ятаю, коли цей цвинтар був ще цілим. Пам’ятаю, яка там була концентрація різноманітних скульптур, гробівців, навіть екзотичних дерев. Цвинтарі часто перетворюються у ботанічні сади і меморіальний сквер з точки зору дендрології був дуже гарний. Знавці казали, що після Личаківського цвинтаря це був другий некрополь за концентрацією специфічних меморіальних витворів. І навіть після того, як це все завалили й лишилося пару гробів, все одно він мені дуже подобався.

Що б там не казали про збереження традицій і якусь історичну пам’ять, треба визнати, що Станиславів 45-го року перестав існувати таким, яким він був до того. Перестало бути більшість тих людей, які робили його історію. Приходили все нові й нові люди, і в цьому особлива специфіка. Тим Франківськ теперішній чимось подібний на міста колишньої Німеччини, що перейшли до Польщі, як Вроцлав чи Ополе. В 44-47-х роках це було порожнє місто. Більшості нових мешканців Франківська довелося залізати в нього, як у рукавичку. Рукавиця вже була, але вона не була зшита під цю руку.

Для більшості людей, що тут опинилися, ця атмосфера, навіть у тому напівмертвому стані, стала важливим чинником світогляду й виховання. Навіть та ж совєтська молодь, яка прийшла сюди з армією, з комсомолом, з НКВД, опинилася в такому світі, який робив її трошки іншою.

Але, звичайно, що є глухіші люди, які не бачать того, що видно, не чують того, що можна почути. Для них це місто є просто територією перебування, яке передбачає певний перелік вимог: праця, розваги, їжа, транспорт, тепла хата… і все. Транспорт, їжа, тепла хата, розваги – це для них нічим не відрізняється, чи це Франківськ, чи Станиславів, чи зовсім щось інше.

З висоти пташиного лету  

Колись я літав на такому малогабаритному літачку над Франківськом і  зрозумів три речі. Перше, що насправді найбільша територія Франківська – це одноповерхова приватна забудова. Друге, що тут є страшенно багато дерев і кавальчиків незакам’янілої живої природи. Цим зрештою уміло користуються браконьєри-забудовники, знаходячи щоразу нові й нові шпари, куди ще можна щось впхати. А третє, що я побачив – територіальне співвідношення гігантських районів, де живе найбільша кількість людей до одно-, дво- і триповерхового міста є дуже невелике.

Якщо дивитися зверху – це як коралі чи мур із нових районів довкола.  Та більшість міста ще є маленька. Я недавно читав у якомусь звіті, що 60% житлової площі Івано-Франківська походить з довоєнного міста.

Ну і звичайно, знаю майже напам’ять усі камениці з кінця 30-х років, той станиславівський функціоналізм. Те, що в інших країнах часом переростало в конструктивізм, коли вже відпала потреба в декорах, викрутасах. Коли форма була дуже простою, але ритми чи то вікон, чи дверей, чи ще чогось були такі, що робили їх унікальними. Оці функціоналістські будинки Станиславова – це моя окрема любов. Зрештою, я  в такому живу від самого початку свого життя.

Ще дуже люблю старі містові райони, які насправді були паралельними селами: Княгинин, Гірки. Але з них уже мало що лишилося. Ну і просто чуда – вся побережна смуга  довкола рік. Все, що там намішано: від води, каменю, зелених забудов, дамб, гаражів, усі ці місця, де пасуться кози та як воно помалу переходить в приватні подвір’я. Шлях до води є дуже файний.

Мене страшно зворушує… Я ще коли був малий, з моїх центральних будинків часто було видно гори. Тепер щоразу тяжче їх бачити. Але просто шедевральним є усвідомлення того, що якщо вилізти на «Легенду» чи на ратушу й подивитися в бік Загвіздя, то видно, як поруч починається Чорний ліс. А він, як відомо, закінчується аж на сході Франції, десь у Шварцвальді.

Фото: Світлана Ославська