Кураторки Лізавета Герман і Марія Ланько: «В Україні подекуди більше свободи, ніж у Західному світі»

Ми зустрілися з Лізаветою Герман та Марією Ланько за кілька годин до лекції про сучасне мистецтво, яку вони прочитали в рамках проекту «Теплий арт» в Urban Space 100. Як виявилося, Марія та Лізавета вже встигли побувати в галереї «Арт на Мур», але ще не потрапили до Центру сучасного мистецтва. Тож ми поспілкувалися з кураторками про те, як виглядає з перспективи Києва арт-процес в західноукраїнських містах, про створений ними онлайн-архів українських художників та першу в українській історії виставку сучасного мистецтва в Міністерстві закордонних справ. 
Лізавета Герман і Марія Ланько, фото Лілії Гоголь

Як виглядає нестоличне мистецьке життя з точки зору Києва?

Марія Ланько: Ми взагалі більше цікавимося мистецьким життям у регіонах, ніж у Києві. Це специфіка нашого дослідницького проекту «Відкритий архів», який ми створили у співпраці з художниками із Західної України. Саме через них ми глибше занурилися в регіональні процеси, змогли сформулювати для себе особливості мистецьких сцен Львова й Ужгорода – до Франківська ми ще не дісталися.

Які ці особливості?

Лізавета Герман: По перше, це схильність до самоорганізації. Мова йде про галереї та виставки, які робляться дійсно власними силами художників із майже нульовим бюджетом. Але вони проходять не на гаражному DIY-рівні, а виглядають досить професійно. Серед перших прикладів таких просторів – галерея Юрія Соколова, яку він організовував ще на початку 90-х спершу в приміщенні львівської Ратуші, а потім – на горищі та в підвалі свого будинку. Інший приклад – галерея «Коридор», що існує з початку 2000-х в Ужгороді.

Лізавета Герман, фото Євгена Нікіфорова

Ще одна особливість – це міцні і дружні стосунки всередині арт-спільноти, між різними поколіннями художників. Цього немає в Києві. Одне з найбільш окреслених поколінь 90-х, так звана «Нова хвиля», не має жодних точок дотику з тими, кого умовно називають «поколінням 2004 року». Звичайно, вони знайомі, але не мають спадкоємності і взаємного зацікавлення. У Львові молодь та художники старшого покоління, чия практика зовсім не схожа, з повагою і цікавістю ставляться одне до одного. Як нам здалося, це досить дружнє коло. І це відчувається, коли потрапляєш до нього ззовні. Художники рекомендують піти до майстерень один одного, звернути увагу на ті чи інші роботи.

Ця згуртованість надихнула нас на проект «Відкритий архів».  Це онлайн-платформа, архів з профайлами сучасних українських художників, які потрапляють до архіву за нашим суб’єктивним вибором, але за рекомендаціями одне одного. Так будується щось схоже на родинне дерево рекомендацій, а ми працюємо над тим, щоб його правильно наповнювати.

Скріншот сайту «Відкритого архіву»

 Розкажіть більше про «Відкритий архів». Звідки виникла ідея проекту і потреба архівування?

Марія: Ідея архіву виникла із запрошення зробити виставку. Художники з «Відкритої групи» у 2013 році запросили нас до львівської галереї-кухні Detenpyla. Для нас це був час осмислення себе як кураторів і постановки багатьох запитань: хто ми є, що є предметом нашої практики, що ми можемо зробити у Львові як київські кураторки. Ми зрозуміли, що перш ніж робити якісь висловлювання, ми маємо потребу провести дослідження. А «Відкрита група» стала для нас провідником у світ західноукраїнського мистецтва.

Вже потім, міркуючи над формою дослідження, ми дійшли до ідеї онлайн-платформи, яка б одночасно і структурувала матеріал, і була доступною для інших дослідників. Коріння дерева – це «Відкрита група», яка теж за своєю структурою є відкритою. Для проектів вони запрошують різних людей, як художників, так і не художників. І ці нові люди також можуть пустити нову гілку в архіві. Так ми змогли дійти в такі куточки українського мистецтва, куди ніяк би не потрапили іншим чином. Наприклад, дістатися тих художників, які не працюють останні десять років, або мають дуже не публічну практику.

Марія Ланько, фото з особистого архіву. 

Один з останніх ваших проектів – це виставка «Владні вертикалі, фанерні колонади» у Міністерстві закордонних справ. Розкажіть про досвід співпраці з такою інституцією.

Марія: Міністерство закордонних справ має на меті переосмислити свою функцію в тому, як представляти Україну для міжнародної аудиторії та як будувати роботу всередині установи. З-поміж іншого, планує це робити засобами сучасної культури. Для цього вони вирішили перетворити великий хол на шостому поверсі Міністерства на мистецький простір, де відбуватимуться кураторські проекти. Нам пощастило бути першою ластівкою в цій ініціативі.

Лізавета: Міністерство очікувало повноцінний кураторський проект з нашим авторським висловлюванням. Треба сказати, що це була досить комфортна співпраця, хоча там також є елемент бюрократії, як у будь-якій державній структурі. Але жодних ідеологічних чи тематичних обмежень у нас не було.

Нашою ідеєю було показати замовчувані в офіційному дискурсі  теми через зріз мистецтва останніх десяти років. 

Представники  МЗС, які запросили нас до проекту, давали досить осмислені коментарі щодо окремих робіт ще в процесі переговорів. Але для постійної і найбільшої аудиторії виставки, тобто для співробітників Міністерства, вона  виявилась провокативною і дещо складною для розуміння.

«Владні вертикалі, фанерні колонади» в Міністерстві закордонних справ, фото Євгена Нікіфорова.

Як ви це зрозуміли?

Марія: Звісно, у нас є книга відгуків. Відгуки від співробітників варіюються в діапазоні від «добре попрацювали, дякую», але це меншість, через «складні роботи, можливо, їм не місце тут, але правильно, що такі ініціативи проходять» і до – наша улюблена частина – «це не мистецтво, це психіатрична клініка», «це вульгарно» тощо.

Усі відвідування виставки проходять за нашої участі. І зі співробітниками зазвичай відбуваються дуже цікаві діалоги.

Ми вже навчилися відповідати на найпоширеніші запитання, на кшталт, чому так багато оголеного тіла, чому все так похмуро і депресивно і чому б не показати гарну квітучу Україну в такому місці як МЗС.

Насправді для нас це дуже важливий досвід виходу за межі комфорту. Тому що в галереї ти говориш з аудиторією однією мовою. А тут відбулася зустріч держави та сучасного мистецтва, які взаємно здебільшого ігнорують одне одного.

Міністерство вже має перші результати – керівникам надходять пропозиції від співробітників провести інші мистецькі події. Професійний рівень цих пропозицій можна обговорювати, але важливо, що є ініціатива, якої раніше взагалі не було в міністерстві. Такі структури є досить інертними, ми знаємо анекдоти, що краще нічого не робити, все одно влада зміниться і все стане неактуальним. Але люди почали діяти, і це важливо.

Лізавета: До речі, у цій виставці бере участь івано-франківський художник Ростислав Котерлін.

Роботи Ростислава Котерліна, фото Євгена Нікіфорова.  

Продовжуючи тему інституцій. Ваша сьогоднішня лекція називається «Сучасне мистецтво як система взаємовідносин». Про стосунки кого з ким ідеться і чи можна говорити в Україні про сформовану систему?

Лізавета: Сучасна художня сфера, якою вона сформувалася в 1950 – 60-ті роки, є  дуже складною і розгалуженою. Тоді стало очевидно, що акт презентації мистецтва – це щось більше, ніж діалог глядача та художньої роботи, який відбувається в нейтральному просторі. Сфера мистецтва – це завжди мережа відносин різних людей.

Між художником і глядачем стоять музей, куратор, арт-критик і арт-ринок, який у свій спосіб маніпулює тим, де мистецтво представлене і як.

За 10 – 15 років після того, як природа такої системи  була описана і усвідомлена, з’явилася така собі антихвиля критики й сумніву щодо легітимності цієї системи. Цей художній напрям отримав назву інституційної критики – художники у своїй творчості осмислювали те, як на мистецтво впливають галерея, музей і капітал, тобто приватні інтереси. І по сьогодні це лишається живою темою для роботи художника.

Фото Василя Гошовського

Марія: Українському художньому середовищу бракує усвідомлення наявності цього простого, на перший погляд, зв’язку між художником та глядачем. В Україні система нерозвинена, інституційна мережа відсутня, починаючи з відсутності нормальної художньої освіти і закінчуючи тим, що в нас немає музею сучасного мистецтва. Немає і матеріальної культури. Навіть творів молодого мистецтва, якому менш як двадцять років, вже немає в Україні. Вони були розкуплені спритнішими агентами з інших країн.

Водночас те, що в нас немає інституційної бази, дає шанс не йти шляхом розвитку західної системи мистецтва. Він не ідеальний. Не маючи багажу інституцій, можна виробити альтернативну систему, яка не буде такою обтяжливою з точки зору бюрократії та агентів впливу.

Все ж таки свободи подекуди в Україні більше, ніж у Західному світі. Цим треба користуватися.

Назвіть найважливіше для вас особисто мистецьке явище чи подію минулого року. 

Марія: З’явилося кілька невеличких інституцій або ініціативних груп, створених малими силами двох-трьох людей, які з власної ініціативи почали робити щось, що одразу отримало великий розголос в спільноті і вийшло за її межі. Я кажу про київський  центр Closer з їхньою виставковою та лекційною програмою, про музичну агенцію «Ухо», фестиваль документального кіно та урбаністики «86» у Славутичі. Це гарний приклад того, як не чекати підтримки спонсорів чи держави, а швидко та якісно робити те, що не робилося в Україні дуже довго.

«Октябрьский проект»  (Лариса Бабій, Зонке Халльман,Лада Наконечна, Нікіта Кадан, Інга Цимпріх,Анна Звягінцева) на Одеській бієнале сучасного мистецтва, 2013.

Лізавета: Мені спала на думку вже позаминулорічна Одеська бієнале. Створена на базі Одеського музею сучасного мистецтва, вона теж є прикладом самоорганізації, але всередині інституції. Одеська бієнале була прикладом, як можна зробити в Україні цікаву непопсову бієнале. Непопсову – у порівнянні з київською Arsenale. Один з організаторів Одеської бієнале Мирослав Кульчицький днями пішов з життя. Я про це постійно думаю і розумію, яка це була самобутня і класна, хоч і не бездоганна, регіональна ініціатива. І як ми вже говорили, мистецьке життя Львова і Ужгорода було нашим стовідсотковим відкриттям минулого року.