«Ми ще не в Задзеркаллі». Розмова з творчою майстернею «Аґрафка»

Роману Романишин та Андрія Лесіва знають як творчу майстерню «Аґрафка». До Франківська вони приїхали на конференцію Design Village. Там ми й зустрілися і поговорили про музику до Шептицького, істот зі скла, дитячі листи й чому про підлітків-розбишак писати книжки вже не цікаво.

 Що формувало ваш смак – яка музика, книжки, кіно?

Андрій: Для нас завжди дуже важливими були подорожі, зміна краєвиду перед очима. Саме рух і мандри найбільше впливають на те, що ми робимо.

Романа: Що стосується дитинства й книжок, то це чеські, латвійські, литовські й польські. Вони відрізнялися від того, що робилося в Україні. Були химерні, часом психоделічні. Насправді до їх оформлення були залучені найкращі художники. А з «дорослого» читання знаковим автором для нас є Джонатан Сафран Фоер, його сюжети та підхід до творення історій.

Що стосується кіно, то улюблені режисери – Вес Андерсон, Джим Джармуш, Жан-П'єр Жене, Вуді Аллен.

Андрій: Так, якщо говорити про візуальну частину кіно – це Вес Андерсон. З кожного його фільму можна робити стоп-кадри і насолоджуватися композицією. З іншого боку, Джим Джармуш. Але там вже зовсім інше важливе – ідея, простір, в якому думаєш.

Романа: Ми дуже багато слухаємо музики. Маємо одну музику для мандрівок і різну для кожного проекту.

Під яку музику ви робили, наприклад, книжку «Шептицький від А до Я»?

Романа: Багато слухали гурт «Zapaska», «Alt-J» і різний тріп-хоп.

А книжку «Війна, що змінила Рондо»?

Романа: Було багато року…

Андрій: Але, крім того, й рондо Моцарта.

Романа: І Sigur Rós – коли створювали мирний світ Рондо. Ми взагалі сприймаємо музику як звукові хвилі, що налаштовують нас на певний ритм.

Як ви перейшли від оформлення книжок різних авторів до творення власних?

Андрій: Коли працюєш над візуальним оформленням книжки, з часом стає тісно в цих рамках. Прагнеш вийти за цей периметр, перейти на новий етап. Таким етапом є створити книжку самому від початку до кінця. Наступним – буде зробити свою друкарню й самим друкувати (усміхається).

Насправді було страшно зробити крок до творення власного тексту. Завжди боїшся помилитися або виглядати в тексті занадто дитинним.

Романа: Але в нас відімкнуто кнопочку «боятися».

Андрій: Не боятися – це наше мотто.

Романа: Далі ми б хотіли зняти відеоряд, займатися буктрейлерами, тобто перейти з статичного зображення в рухоме.

Розкажіть, що відбувається від моменту виникнення ідеї до створення візуального образу? Звідки берете візуальний ключ до кожної книжки?

Романа: Скажу на прикладі видання про Андрея Шептицького. В кожному проекті ми намагаємося зануритися в інформацію, епоху, текст, не дивитися лише поверхнево. Така «археологія» допомагає знаходити візуальні ключі. Під час роботи над цією книжкою левова частка часу пішла на збір матеріалів. Адже ми не так багато знали про постать Шептицького та його родину.

Сиділи в архівах?

Романа: Так. І їздили по всіх важливих крапках його біографії.

Андрій: Наприклад, до Прилбичів, родинного села Шептицьких. Маєток не зберігся, але там є родинна усипальня. Нам було важливо приїхати й подихати тим повітрям. Часом в таких експедиціях приходять ідеї до роботи.

Але все залежить від конкретного випадку.

«Війна, що змінила Рондо» почалася з того, що Романа запропонувала зробити книжку про істоту зі скла, яка протистоятиме війні.

Чому саме зі скла?

Романа: Ішлося про вразливість. Під час Майдану нам було некомфортно працювати і думати, не могли знайти правильний візуальний ключ для відображення того, що відбувається. Якийсь такий анабіоз.

Андрій: А коли почалася війна, ні про що інше вже не могли думати. Історія і герої Рондо самі до нас прийшли, просто треба було їх дочекатися.

Романа: Я думала, що герой мусить бути такий, як ми. Тоді я відчувала себе страшенно крихкою. Скло – це крихкість. Але ще внутрішнє світіння. Я одразу уявила, що Данко – це іскорка, така скляна лампочка, що протистоятиме темряві.

Андрій: А  книга «Зірки і макові зернята» почалася з головної героїні, Дори. Це особлива дитина, талановита, з багатою уявою, проте з вузьким колом довіри. Ми про це ніде не говоримо, але непомітними натяками даємо зрозуміти, що говоримо про дитину-аутиста. Навіть обкладинка блакитного кольору як символ.

Романа: Діти з аутизмом зазвичай мають дуже розвинені математичні здібності.

Андрій: Ми хотіли розказати про один день з життя такої унікальної дитини.

Мали досвід спілкування з такою дитиною?

Романа: Так. Здається, немає сенсу вже говорити про дітей-розбишак, наприклад. Хочеться зазирнути в якесь особливе вікно, побачити, як живуть люди з іншою світобудовою та перцепцією світу. Ми це закодували у книжці.

Читачі розкодовують?

Романа: Так. Після однієї з перших презентацій підійшла мама дитини-аутиста й сказала, що це книжка про її дитину.

«Війна, що змінила Рондо» – це книжка про війну, видана під час війни. Чи не було закидів, що ви її робите на такій хвилі зацікавлення?

Андрій: Є ризик – писати книжку про війну під час війни. Адже вважається, що об'єктивніше робити це з відстані часу. Але, з іншого боку, це спосіб документувати власні відчуття. Для самих нас було важливо зафіксувати те, що відчували саме тоді.

Романа: З часом сприйняття притуплюються, відшліфовуються, і ти вже робиш поствоєнну книжку. З відстані часу ми бачимо, що майже нічого б не змінили в ній зараз.  Окрім єдиного речення: «І це була перемога». Зараз ми б написали «І це був кінець Війни». Бо у війні немає переможців. Усі сторони страшенно терплять і страждають. І єдиним бажанням є просто закінчити війну.  Але в жодному виданні ми не будемо переписувати первинних слів.

Ця книжка потрапляла до дітей, які бачили війну?

Андрій: Її читали в Краматорську, Маріуполі. ми отримали пакунки листів від школярів. Це вперше, коли ми отримуємо такий щирий відгук. Діти дуже правильно розуміють все.

Романа: Порівнюють, що Данко, наприклад, поводиться, як їх тато. Або Фабіян, який шукає деталі, – комусь із дітей він нагадав дядька, котрий ремонтує військові машини.

Андрій: Діти пишуть: мені подобається Данко, бо він світиться; не подобається війна. Це все дуже щирі й справжні речі.

Нещодавно ми отримали листи від дітей зі Словаччини – це перша країна, в якій була перевидана книжка «Війна, що змінила Рондо». І ми були вражені, що дитячі малюнки і листи дуже схожі до українських.

Значить, ми говоримо зрозумілою мовою.

Придумуючи книжку про війну, ви прагнули цієї універсальності? Адже й  Рондо – не надто українська назва.

Андрій: Так, ми цього хотіли.

Війна – це не унікальне українське явище. Ця книжка може бути прочитана в Сирії, Кореї чи Ізраїлі.

Романа: Для нас важливо не марґіналізувати цю війну як тільки нашу. Це геополітичний процес, який перегукується в багатьох країнах. Тому ми шукаємо універсальну мову. Ідеться про війну як боротьбу світла і темряви, добра і зла, розвитку і занепаду.

Андрій: Звісно ж ми намагаємося зберігати в наших роботах певний національний колорит. В нас можна відчитати елементи українського іконопису чи народного мистецтва, проте вони подані не прямолінійно, а в певній інтерпретації.

Яку книжку мрієте оформити?

Романа: Кожен книжковий графік мріє зробити «Алісу» Льюїса Керролла, наскільки банально на сьогодні це б не звучало.  Існує вже стільки візуальних прочитань цього твору, що цікаво, а яке ми можемо запропонувати. Ми вже навіть починали, але відчуваємо, що цей проект має «настоятись». Ми ще не в Задзеркаллі.

 

Фото надані творчою майстернею «Аґрафка»