Сквот, кіоск, кінотеатр: три історії альтернативних культурних просторів Кишинева

Низові самоорганізовані культурні й урбаністичні ініціативи буйно квітнуть останніми роками в столиці Молдови. Та ми в Україні небагато знаємо про це. UFRA розповідає про три локації, які представляють незалежну культуру Кишинева.

На відео чоловік пересувається невеличкою площею, методично зупиняючись через кожний метр. У стики між квадратними плитами, якими викладений майданчик, він устромляє нарцис. Далі – тюльпан. І знов нарцис.

Це задокументована акція «Flower Power», 500 квітів проти 20 автомобілів. Вона відбулася ще в 2011 році в центрі столиці Молдови, перед офісом міського управління культури. Ця художня інтервенція Ярослава Сендляка з Польщі та Владіміра Уса з Молдови привертає увагу до проблеми стихійного паркування у місті – невелика площа перед культурним департаментом є наочним зразком цього неконтрольованого процесу. Вона давно стала паркувальним майданчиком. Ним користуються працівники Департаменту культури й навколишніх офісів, відвідувачі ресторану.

Квіти висаджені – і художник зникає з об’єктива камери. Далі глядачі стають свідками словесних перепалок між водіями та художниками по різні боки камери. І кожен на свій спосіб має рацію.

Кіоск

На відео помітна дивна конструкція – чи то каркас кіоску, чи то рештки старого гаража. Вона нагадує також невеличку однокімнатну квартиру, без зовнішніх стін, зате зі справжнім пластиковим балконом.

Цю репліку соціалістичного житла – візуальної домінанти столиці Молдови, та й багатьох українських міст – створив художник з Кишинева Штефан Русу. Замовником проекту була асоціація Oberliht, до якої належить згаданий уже Владімір Ус.

«Ми думали, що це буде сцена чи кіоск, влада думала – що амфітеатр. А художник запропонував квартиру. Ця форма й зараз дуже актуальна та може витримати кілька десятків років», – каже куратор.

Сьогодні ця «Відкрита квартира» буває то галереєю, то дошкою анонсів культурних подій, то кінозалом, простором для архітектурних воркшопів і навіть вечірок. Машини так і паркують навколо конструкції, зате тепер водії поневолі стають співучасниками кінопоказів чи вечірок, що організовує Oberliht на цій незвичній міській локації. Навіть коли тут нічого не відбувається, «Відкрита квартира» є мовчазною інтервенцією у простір міста і запитанням до його мешканців.

 «Відкрита квартира» – це, мабуть, найяскравіший, але геть не єдиний приклад того, як Oberliht відвойовує окремі простори міста для культури. Ця організація систематично працює з темою публічного простору вже понад п’ятнадцять років.

Як художники з асоціації Oberliht прийшли до теми міста, розповідає Владімір Ус:

«Власного простору, де могли б зустрічатися, працювати, займатися мистецтвом, ми не мали. Поставало питання, чому ми не користуємося публічним простором. Але ще важливішим було розуміння того, як він змінився після 1991 року. Багато місць, що мали соціальну функцію, зникли: приватизувалися, трансформувалися в такі, що приносять прибутки певним людям, зникло багато культурних та спортивних осередків, парків, зелених насаджень чи архітектурної спадщини. Це змусило нас замислитися й почати працювати в міським простором більш цілеспрямовано».

Сьогодні Oberliht приводить щорічні Дні публічного простору в Кишиневі, і розширює мережу культурних локацій у столиці Молдови. Одна з цих – це галерейний простір «Zpațiu / Zpace». Саме тут у вересні 2016 року проходила виставка «right to PARKing», де однією з представлених робіт була відеодокументація інтервенції з квітами. «Zpațiu / Zpace» – це одна біла кімната в напіваварійному приміщенні. Місцеві називають цю будівлю на вулиці імені архітектора Щусєва «Музеєм земства», хоча жодного музею там немає.

Сквот

Про це місце чуєш – єдиний, перший і останній сквот у Кишиневі. Кілька кімнат у ньому займає організація «Арт-Лабіринт» – простір для творчості та взаємодії, як зазначено на їхній сторінці у Facebook (у Vkontakte їхнє мотто – «інший спосіб життя»). Розмальовані орнаментами та узагальнено-релігійними мотивами стіни, меблі з барахолки, сидіння з палетів, бібліотека – приходь коли хочеш і лишайся так довго, як дозволить холод. Для опалення в одній з кімнат є навіть грубка-«буржуйка».  

 «Сквотом, захопленим простором, це місце не було ніколи, – одразу розчаровує Філіп, один із тих, хто опікується зараз «Арт-Лабіринтом». Він запізнюється на годину, і врешті з’являється з маленькою дитиною на руках.  – В Молдові такого не можна зробити, це не Європа».

Приміщення «сквоту» належить Національному музею етнографії – в них і орендують. «Арт-Лабіринт» переїхав сюди чотири роки тому. Сама організація існує впродовж 13 років. Коли переїхали в «Музей земства», тут «падали стелі, не було ні буржуйки, нічого. Не було електрики, навіть води. Власними силами провели воду, почали робити ремонт».

Ідеологія об’єднання змінювалася разом з людьми, які займалися «Арт-Лабіринтом». «Коли я прийшов, головна ідея була «Ні – Вавилону», тобто споживацтву, знущанню над природою, наркотикам, ні – багатьом речам, що їм люди приділяють найбільше часу. Бути не такими як всі, досягнути просвітлення», –  каже Філіп.

Сьогодні мета простору, як пояснює мій співрозмовник, – створити альтернативний громадський простір та розвивати свідому, альтернативну культуру: «не фольклору чи попси якоїсь, а чогось більш із родзинкою». Гроші на свою діяльність збирають із внесків на концертах та інших заходів.

Через принципову позицію попередніх керівників «Арт-Лабіринту», організація протягом понад десяти років не співпрацювала з жодними спонсорами чи грантодавцями. Проте, зараз «Арт-Лабіринт» дуже хоче «наздогнати деякі організації».

Кінотеатр

Аби дістатися ще одного самоорганізованого культурного простору, треба виїхати з центру міста й годину добиратися громадським транспортом на околиці спального району. Молодий історик Ніколай Кірнєв відроджує тут літній кінотеатр. Ініціатива називається «Cinematograful Buiucani», тобто «Кінотеатр Буюкань» – від назви району.

Приходимо до кінотеатру вже затемна. Це дві бетонні стінки, а між ними – ряди лавочок. Для кінопоказів проектор та екран кожного разу сюди приносять організатори.

– Що, розказати історію? – запитує він, уже звиклий до спілкування з журналістами.

– Давай.

– Словом, приїхав я сюди на першому курсі. Кишинів мене дуже надихав: столиця, все таке. Я народився в селі, тому для мене архітектура – це просто... – не знаходить слова. – Шість років тому, коли я побачив цю конструкцію, подумав: тут, якби пофарбувати...

А місце виглядало як купа сірого бетону.

Три роки тому, будучи студентом, Ніколай почав шукати фінансування на реконструкцію кінотеатру. Ходив до міської адміністрації – відповіли, що немає коштів. Писав у посольство, звертався до бізнесів, зокрема, мобільних операторів. «Не допомогло, типова історія», – підсумовує Ніколай. Нарешті прочитав оголошення про конкурс ідей для трансформації міста та шанс отримати грант у розмірі 10 тисяч євро. Разом із двома друзями написали заявку – і пройшли відбір.

Виявилося, що це була найлегша частина завдання.

«Нас показали по телебаченню, і одного “чудового” грудневого дня я прийшов, а цю арку вже дорізали й завантажували», – активіст показує на місце, де була металева конструкція, яка його вразила шість років тому. Металева арка, якщо накрити її брезентом, могла б слугувати накриттям від дощу під час кінопоказів.  

Ніколай жартує похмуро:

«Коли ми спробували пояснити, що хочемо зробити тут літній кінотеатр, нам відповіли, що такого місця як літній кінотеатр в Кишиневі не існує. Тоді ми зрозуміли, що протягом всього проекту матимемо потужну підтримку адміністрації міста».

Тепер гроші є, але розпочати повноцінний ремонт досі не вдалося через паперову тяганину. Попри це, в липні тут розпочалися щотижневі кінопокази, а бетонні стіни й лавиці пофарбували перед тим з допомогою друзів. Вся активістська група – мешканці студентського гуртожитку через дорогу від кінотеатру. Ніколай підсумовує:

«Проблеми в нас переважно з міською адміністрацією: байдужість і бюрократія. Але є  небайдужі люди, ось тому речі й змінюються».

 

Фото кінотеатру: facebook.com/CinematografulBuiucani/